регистрация / вход

Розвиток античної психологічної думки

Атомістична філолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вчення про темпераменти. Філолофсько-етична система Сократа. Епікур і Лукрецій Кар. Гребель: психологія як наука про свідомість. Августин: християнський ранній середньовіковий світогляд

Зміст

Вступ

1. Розвиток психологічних знань у рамках вчення про душу

1.1 Атомістична філолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вчення про темпераменти

1.2 Філолофсько-етична система Сократа. Призначення філософії. Метод сократичної бесіди

1.3 Платон: щире буття й мир ідей. Почуттєвий мир і небуття. Вища ідея Блага й світова душа Зла. Безсмертя душі

1.4 Вчення Аристотеля

1.5 Епікур і Лукрецій Кар

2. Філософське вчення про свідомість

2.1 Гребель: психологія як наука про свідомість

2.2 Августин: християнське ранній середньовіковий світогляд

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Природничонаукові джерела психологічного знання заставлялися ще за кілька тисячоріч до н.е. , коли зароджувалися великі древні цивілізації: єгипетська, індійська й китайська. Для цих цивілізацій були характерні досить високий рівень виробничої культури, панування релігійної ідеології й ідеї безсмертя душі. У той же час у цих культурах зберігалися й джерела природничо-наукового пізнання. Природничо-наукові подання про психіку заставлялися в межах теологічного знання (релігійного світогляду).

Головним органом психічної діяльності переважним образом розглядалося серце.

У давньосхідної думки проблема душі починає вперше обговорюватися з етичної точки зору, тобто піднімаються питання правильного й неправильного поводження й удосконалення людини. Ці проблеми чітко позначені у вихідні для індійської філософії текстах Вед (друге тисячоріччя до н.е. ) і в їхньому логічному завершенні - Упані-шадах (близько 1000 р. до н.е. ) і в складним на їхніх основах релігійних навчаннях - джайнізмі й буддизмі (VІ в до н.е. ).

Виникла пізніше філософська школа Веданта розвивала суб'єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішад і вчення про особливу інтуїтивну свідомість (вчення про Атмана й Брахмана). Особлива інтуїтивна свідомість, або сьогодення "Я" (Атман), тотожно нескінченній космічній свідомості, основі миру (Брахманові). Індивідуальна ж душа відрізняється від Ат-мана, оскільки сховано за потоком почуттєвих сприйняттів і тілесних прагнень. Шляхом пізнання й строгої моральної дисципліни вона може позбутися від них і стати ідентичної Брахманові. Таким чином, древньої східної філософії вводяться вперше поняття свідомості й самосвідомості (поняття "Я" у психології).

Жвавий інтерес до психології індивіда визначило прагнення древніх філософів розв'язати етичні питання. Результатом таких прагнень стали перші техніки й способи саморегуляції тіла, процесів уваги й мислення, а також психічних станів в індійській школі - йогу.

В індійській літературі філософами розроблялися перші теорії розумової діяльності, в основі яких лежала ідея нерозривного зв'язку органа пізнання з об'єктом пізнання. Центром аналізу ставали образи подання, що зберігаються після впливу предмета на органи почуттів. В індійській психології основна увага приділялася сприйняттю, вивчалися ілюзії сприйняття, галюцинації й образи сновидіння.

У школі Древнього Китаю - конфуціанстві - уперше була поставлена проблема про співвідношення вродженого й придбаного в психіці людини й можливостях правильного виховання (VІ-V ст. до н.е. ).

Характерні риси формування психологічних ідей на Сході й на Заході мають загальні особливості, що говорить про загальні закономірності розвитку психологічної думки. Зародження наукових подань про психіку було залежним від досвідченого вивчення організму й зустрічало протидію з боку містико-релігійної догматики.

Вивчення історії психології ставиться до циклу загальнопрофесійних дисциплін за фахом "соціальна робота" і дозволяє забезпечити формування в нас базових знань по історії зародження й динаміку психологічних знань, їхнього зв'язку з актуальним станом психологічної науки. У даній роботі поставлені наступні завдання: охарактеризувати логікові розвитку античної думки в області психології; зрозуміти чим відрізняється релігія від науки й що така міфічна свідомість; вивчити закономірності розвитку знань про психіку; розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення.

1. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У РАМКАХ ВЧЕННЯ ПРО ДУШУ

1.1 Атомістична філолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вчення про темпераменти

Серед сучасників Анаксагора й Гіппократа з найбільш великих філософів античної епохи особливо виділяється Демокрит (460-370 р. до н.е.). Справжнім засновником атомістичного напрямку прийнято вважати Демокрита, оскільки саме він дав систематичний виклад атомарної картини миру. Вихідним положенням у філософській системі Демокрита є те, що за першооснову миру їм приймаються не стихії, тому що вони самі вже є складні по своєму складі утворення, а атоми.

Природа атомів трактувалася Демокритом інакше, чим описував Анаксагор властивості гомеомерії. На відміну від гомеомерії, атоми менше по величині, більше легкі, неподільні й не тотожні видимим предметам.

Демокрит думав, що першооснова повинна бути принципово відмінної від своїх конкретних проявів. Існує нескінченна розмаїтість атомів, зіткнення й поділ яких породжують різні їхні сполучення, що утворять у підсумку різні тіла й речі. Головною й необхідною умовою руху атомів, їхнього з'єднання й роз'єднання є порожнеча. Без її мир був би нерухомим, він прийняв би статично мертвий характер.

У результаті механічних процесів з'єднання атомів виникає все, що оточує людини, включаючи і його самого. Життя не є продуктом божественного акту, вона породжується зчепленням вологих і теплих атомів, тварини виникли з води й мулу. Від тварин відбулася людина. Всі живі істоти безупинно змінювалися.

Душу тварин і людини є те, що змушує їх рухатися. Вона тілесної природи й складається з атомів особливого роду, що відрізняються своєю формою й надзвичайною рухливістю. Атоми душі - круглі, гладкі й родинні атомам вогню. Вогненні атоми проникають в організм при вдиханні. За допомогою подиху відбувається їхнє заповнення в тілі.

Проникаючи в організм, щиросердечні атоми розсіюються по всьому тілу, але разом з тим в окремих частинах його відбувається їхнє скупчення. Цими зонами скупчення є область голови, серця й печінки. В області голови затримуються вогненні й найбільш рухливі атоми, рух яких обумовлює плин пізнавальних процесів - відчуттів, сприйняттів і мислення. В області серця зосереджують атоми круглої форми, але менш рухливі. Цей рід атомів пов'язаний з емоційними й афективними станами. Атоми, що скопилися в області печінки, визначають сферу потягів, прагнень і потреб. Таким чином, Демокрит відносно локалізації душі не приймає ні мозкоцентричну точку зору Алкмеона, ні сердцецентричну позицію Эмпедокла. Намічаючи різні рівні щиросердечної діяльності, він намагається співвіднести їх з різними частинами тіла.

Розмежувавши окремі сторони душі, Демокрит намагається більш повно розкрити природу, умови й механізми виникнення пізнавальних і спонукальних сил людини, визначити їхнє місце в загальній картині його щиросердечного життя.

У пізнавальну сферу душі включалися відчуття, сприйняття й мислення. Первісною формою пізнавальної діяльності Демокрит уважав відчуття й сприйняття. На них опирається мислення. Без відчуттів і сприйняттів думки не виникають. Розглядаючи відчуття й сприйняття як початкова ланка пізнавального процесу, вона ясно уявляв собі, що почуття не можуть відбити сутність речей. Відчуття й сприйняття сковзають по поверхні й схоплюють лише зовнішнє. Тільки мислення, що виконує функцію, подібну до мікроскопа, дозволяє бачити те, що залишається за межами органів почуттів.

Відправними положеннями в поясненні виникнення відчуттів і сприйняттів є принцип подоби й механізм витікань. Демокрит помітив, що в тілах є лише атоми, а такі якості, як смак, колір, захід, тепло й т.п. самим атомам і тілам, що складаються з них, не властиві. Вони виникають тільки при взаємодії атомів з органами почуттів, що породжує в нашій думці відчуття солоного, солодкого, червоного, жовтого, теплого, холодного й т.д. Перераховані якості є як би вторинними, похідними, що не залежать цілком від фізичної природи атомів. Ті фарби й відчуття, які людина випробовує, являють собою суб'єктивні переживання, об'єктивною підставою яких є зовнішній мир, складений лише з атомів і порожнечі. Таким чином, у навчанні Демокрита про відчуття вперше звертається увага на об'єктивну й суб'єктивну сторони чутливості. Механізм сприйняття цілісних об'єктів описувався філософом з позицій теорії витікань. Витікання, названі Демокритом ідолами, являють собою сполучення тонких атомів, що відтворює форму сприйманого предмета.

Емоції й афекти визначаються різними властивостями атомів, що проникають у тіло. Крім фізичних властивостей атомів, емоційні стани залежать від потреб. Позитивні емоції викликаються рівним плином круглих, кулястих атомів за умови задоволення потреб. Негативні емоції виникають у результаті дії нерівномірно рухаються кутастих і гачкуватих атомів у випадку нереалізованих потреб.

Потребам людини Демокрит надавав великого значення. Вони розглядалися їм як основні рушійні сили, які пускають у хід не тільки емоційні переживання. Поза потребами людини не зміг би ніколи вийти з дикого стану.

Багато чого з того, чому навчилася людина, відбувалося, на думку вченого, у результаті наслідування. Наслідувати звуків тварин, людина починає позначати їх цими звуками. Після цього люди домовляються про загальне вживання звуків і їхніх сполучень.

Особливий інтерес представляє етика Демокрита, що звернена до окремої людини й носить психологічний характер. Тонкі спостереження за людьми і їхніми вчинками й поводженням знайшли своє відбиття в ряді повчань і наставлянь.

Навчання Демокрита поклало початок причинному поясненню психічних процесів: відчуттів, сприйняттів і спонукальних сил. Вказівка Демокрита про зв'язок мислення як вищого рівня пізнавальної діяльності з відчуттями й сприйняттями й зростанні його з них з'явилося важливим здогадом.

Навчання Геракліта про те, що від закону (а не від сваволі богів - володарів неба й землі) залежить хід речей, перейшло до Демокриту. Самі боги в його зображенні не що інше, як сферичні скупчення вогненних атомів. Людина також створена з різного сорту атомів, самі рухливі з них - атоми вогню. Вони утворять душу. Єдиним і для душі, і для космосу він визнав не сам по собі закон, а закон, відповідно до якого немає безпричинних явищ, але всі вони - невідворотний результат зіткнення атомів. Випадковими здаються події, причину яких ми не знаємо. Згодом принцип причинності назвали детермінізмом. Завдяки йому добувалося по крупицях наукове знання про психіку.

Демокрит дружив зі знаменитим медиком Гіппократом. Для медика важливо було знати пристрій живого організму, причини, від яких залежать здоров'я й хвороба. Визначальною причиною Гіппократ уважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні "соки" (кров, жовч, слиз). Пропорція в суміші з названа темпераментом. З ім'ям Гіппократа з, що дійшли до наших днів назви чотирьох темпераментів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч), меланхолійний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої психології цей пояснювальний принцип при всій його наївності мав дуже важливе значення. Недарма назви темпераментів збереглися понині.

По-перше, на передній план ставилася гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження між людьми вміщалися в кілька загальних картин поводження. Тим самим Гіппократ поклав початок наукової типології, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальні розходження між людьми (насамперед диференціальна психофізіологія).

По-друге, джерело й причину розходжень Гіппократ шукало усередині організму. Щиросердечні якості ставилися в залежність від тілесних.

Про ролі нервової системи в ту епоху ще не знали. Тому типологія була, говорячи нинішньою мовою, гуморальної. Відтепер і медики, і психологи говорять про єдину нейрогуморальну регуляцію поводження.

1.2 Філолофсько-етична система Сократа. Призначення філософії. Метод сократичної бесіди

Вся етична концепція Сократа побудована на прагненні зрозуміти щире призначення людини, що виражається в придбанні блага, чеснот, краси, щастя й багатства. Справжній зміст людського життя полягає в тому, як людина все це розуміє, цінує й уживає. Головний принцип Сократа - це принцип помірності. Захоплення тілесними насолодами руйнує тіло й придушує щиросердечну діяльність. Людина повинен прагнути мати мінімальні потреби, і задовольняти їх потрібно тільки тоді, коли вони досягають своєї вищої напруги. Все це наблизило б людини до богоподібного стану, при якому він, головне зусилля волі й розуму направляв би на пошук істини й сенсу життя.

Психологічна частина навчання Сократа носить абстрактно-ідеалістичний характер. Людина і його душа дані від Бога. У порівнянні із тваринами Бог дав людині більше зроблена будова й щиросердечні здатності. Від Божества людині дане прямоходіння, що звільнило йому руки й розширила обрій бачення, мова з його здатністю вимовляти членороздільні звуки, органи почуттів з їхнім прагненням бачити, чути, сприймати дотиком і т.д.. В основі щиросердечної діяльності лежать не відчуття й сприйняття, що нав'язують людині ззовні, а розуміння, що представляє чисто щиросердечний акт, що виражається в пробудженні, пожвавленні й пригадуванні знань, споконвічно закладених у самій душі. У розширенні області вроджених знань, що будять, і ідей за допомогою навідних запитань, або методу сократичної бесіди, Сократ бачив інтелектуальний розвиток людини. Для успішного придбання знань людина повинен мати відомі здатності, до числа яких він відносив швидкість схоплювання, міцність запам'ятовування й інтерес або відношення до засвоюваного знання. В історії філософії й психології Сократ виступив як зачинатель ідеалістичного напрямку. Його ідеї стали вихідними в наступних системах ідеалістичної психології.

В ідеалістичній системі Сократа втримувалися й важливі, з погляду психології, положення. Одне з них складається в перекладі наукового інтересу з питання про природу в цілому й першоосновах світобудови на проблему самої людини. Звертаючись до людини, його внутрішньому, духовному миру, Сократ уперше підкреслив провідне значення активності самого суб'єкта, його здатності управляти собою відповідно до соціально-етичних понять і принципами, що виступають як регулятори вчинків і поводження людини. Зазначено деякі істотні ознаки, що відрізняють людини від тварин. До їхнього числа філософ відносив прямоходіння, наявність звільненої руки, розуму, мови й членороздільної мови. Хоча походження цих відмітних ознак було витлумачено Сократом в ідеалістичній формі, сама вказівка перерахованих властивостей, властивій тільки людині й виокремлюючи його із тваринного миру, мало принципове значення для наступних матеріалістичних інтерпретацій проблеми антропогенезу.

1.3 Платон: щире буття й мир ідей. Почуттєвий мир і небуття. Вища ідея Блага й світова душа Зла. Безсмертя душі

У більше розгорнутому виді ідеї Сократа були представлені в його найближчого учня й послідовника - Платона. Із цього часу розвиток античної філософії й психології, а також філософії й психології всіх наступних сторіч відбувається в незатухаючій боротьбі двох протилежних плинів - матеріалізму й ідеалізму.

Хоча творча спадщина Платона велике (усього їм написано 36 добутків, що майже повністю збереглися до наших днів), однак спеціальних робіт із психології в нього немає. Психологічні питання зачіпаються Платоном у ряді добутків. В "Меноне" викладена теорія спогаду. У роботі "Федр" даний релігійний опис душі, "Теэтет" присвячений критиці навчання Геракліта про душ. У трактаті "Федон" представлене вчення про безсмертя душі. У добутку "Держава" утримується навчання Платона про будову душі, розподілі її на частині.

Основне положення Платона полягає у визнанні як щире буття не матеріального світу, а миру ідей. Відповідно до Платона нас оточує безліч гарних і прекрасних одиничних конкретних речей. Кожна з них із часом втрачає свою красу, і на зміну їм приходять інші прекрасні явища, речі, предмети. Це загальне, що є джерелом краси й зразком для всіх проявів матеріального світу, і названо було Платоном ідеєю, що представляє собою загальнозначущу ідеальну форму.

Все суще складається, по Платонові, із трьох сторін: буття, почуттєвого миру й небуття. Буття становить мир ідей. Небуття - це матеріальний світ, створений Богом із чотирьох стихій - води, землі, повітря й вогню. Мир почуттєвих речей являє собою результат проникнення буття в небуття, оскільки всі конкретні речі, з одного боку, причетні до ідеї, тому що вони є перекручені подоби, або тіні, ідей, з іншого боку - речі причетні до небуття, або матерії, тому що вони нею наповнені.

Ідея прекрасного представляє лише одну з вищих ідей. Самою найвищою ідеєю є ідея Блага. Вища ідея Блага становить світову душу. Оскільки ж усе у світі суперечливо й протилежно, те Платоном уводиться друга світова душа Зла. Ці дві верховні душі й дають початок усьому. Крім них, по Платонові, існують душі зірок, планет, людей, тварин і т.д. Світова душа надає рух і активність Космосу. Аналогічну роль виконують душі окремих тіл, живих істот, включаючи й людини. Кожна з названих душ покликана панувати й управляти тілом. Платон приписував душам активну функцію.

Душу людини не залежить від тіла. Вона існує до народження, і після смерті окремого тілесного організму вона може переселятися з одного тіла в інше. Прагнучи обґрунтувати безсмертя душі, Платон приводить чотири докази.

Перше з них засновано на принципі протилежності. Мир повний протиріч: прекрасне - потворне; добро - зло; сон - пильнування й т.д. Через ряд проміжних станів одна протилежність виникає з іншої. Так, при переході від вищої чистої душі мають місце напівдуховні стани, які поступово, усе тісніше зв'язуючись із тілом, приводять до таких якостей, які разом з тілом можуть руйнуватися.

Зміна смерті на пожвавлення відбувається за допомогою душі. Щоб така зміна живого на смертне й назад могла відбутися, потрібно щоб існували душі померлих, завжди готові вселитися в інші тіла, що народжуються. У такому випадку душу повинна існувати, і після смерті, і до народження тіла, тобто бути вічної й безсмертної.

Другий доказ безсмертя душі будується на основі теорії спогаду. Людина встановлює подібність і розходження в речах без усякого научения й навчання. Знання людини здобуває завдяки вродженій здатності душі до пригадування. Але згадувати душу людини може тільки те, що вона могла вже знати в минулому. Для цього душу повинна мати знання до того, як їй оселитися в тіло. Однак це було б неможливо, якби душу не існувала до поселення її в тіло, що народжується. Але якщо душа існує до народження тіла, то вона може й повинна існувати й після смерті тіла, а стало бути, вона по своїй природі вічна й безсмертна.

Третій доказ заснований на положенні про тотожність ідеї й душі, про приналежність і близькість її до всього божественного. На противагу тілу душу людини й ідеї незримі й не розкладені, а тому вони не піддані руйнуванню й вічні. Якщо душу при пізнанні користується тілесними органами, вона збивається із щирого шляху, стає точно п'яна. Коли ж вона пізнає самостійно, те вона веде в божественний мир ідей, де все просто, неподільно, незримо й вічно. Стало бути, душа родинна божественному й подібна йому. А що від Бога і йому подібно, те повинне бути вічно.

Мир улаштований так, що все тілесне підкоряється божественному. Коли ж душу поселяється в тіло, те останнє їй починає підкорятися. А що створено для влади й керування, то має божественне походження. Все божественне вічно. Отже, і душу людини безсмертна.

З наведених аргументів видно, що всі вони спрямовані на обґрунтуванні незалежності душі від тіла. Тіло людини є для душі лише тимчасовим пристановищем. Основне ж її місце перебування в божественних висотах, де вона знаходить спокій і відпочинок від тілесних страстей і прилучається до миру ідей, не всім людським душам призначено досягати божественних висот. Душі тих, хто були рабами тілесних прагнень, хто віддавався обжерливості або іншим тілесним надмірностям, через ряд поколінь вироджуються в душі тварин. До висот божественного миру ідей наближаються тільки душі філософів, оскільки лише їм властиво майже повне звільнення від тілесного рабства.

У людини Платон виділяв два рівні душі - вищий і нижчий. Вищий рівень представлений розумною частиною душі. Вона безсмертна, безтілесна, є основою мудрості й несе керуючу функцію стосовно нижчої душі й до всього тіла. Тимчасовим пристановищем розумної душі є головний мозок.

Нижча душа представлена двома частинами, або рівнями: нижча шляхетна частина душі й нижча душа, що жадає. Шляхетна, або палка, душу містить у собі область афективних станів і прагнень. З нею зв'язані: воля, мужність, хоробрість, безстрашність і т.п..

Вона цілком діє по велінню розумної частини душі.

Платон виділяв три рівні будови душі. Образно цей тричленний поділ душі називають "колісницею душі", де палкий кінь тягне візника до Божества; що жадає - до землі, але обоє вони управляються розумом.

На основі розподілу душі на три частини Платоном дається класифікація індивідуальних характерів, характерів різних народів, форм правління, поділ суспільства на стани. Люди розрізнялися Платоном по ознаці переваги в них тієї або іншої частини душі. Для мудреців і філософів характерна перевага розумної душі. У хоробрих і мужніх людей домінує шляхетна душа, а в людей, що віддаються тілесним надмірностям, що веде є частина, що жадає, душі. Подібним чином розрізнялися й окремі народи.

Перевага розумної душі властиво, на думку Платона, грекам; домінування шляхетної душі - народам півночі, а душі, що жадає, - єгиптянам і іншим народам Сходу.

Станова ієрархія також будувалася по психологічному принципі. Великий розум властивий аристократам, мужність - воїнам, пристрасті й потяга - ремісникам і рабам. Звідси робилися висновки щодо форм правління.

Ідеальним уважалася та держава, яким правлять аристократи, стражу несуть у ньому воїни, а працюють і підкоряються - ремісники й раби.

Політичний зміст психології Платона цілком був спрямований на захист інтересів панівного класу й аристократії.

Опираючись на досвід Сократа, що довело неподільність мислення й спілкування (діалогу), Платон зробив наступний крок. Він під новим кутом зору оцінив процес мислення, що не одержав вираження в сократовском зовнішньому діалозі. Платон відкрив внутрішній діалог.

Цей феномен відомий сучасної психології як внутрішня мова.

1.4 Вчення Аристотеля

Сформовані труднощі й протиріччя в розумінні природи психічного, які випливали, з одного боку, з подань про душ Демокрита, з іншого боку - із вчення про душ Платона, вимагали свого дозволу. Спробу зняти протилежність двох полярних точок зору здійснив найближчий учень Платона, Аристотель (384-324 р. до н.е. ) - один з найбільших філософів стародавності. По Аристотелеві, ідейне багатство миру приховано в почуттєво сприйманих земних речах і розкривається в їх дослідженні, що опирається на досвід.

Рішучий підсумок міркувань Аристотеля: "Душу від тіла відокремити не можна", - робив безглуздими всі питання, що стояли в центрі навчання Платона про минуле й майбутнє душі. Його погляди являють собою узагальнення, підсумок і вершину всієї давньогрецької науки.

Додання психологічним знанням того величезного значення, що вони мають для вивчення природи в цілому, з'явилося для Аристотеля підставою для виділення знань про душ у самостійний розділ філософії. Аристотель був першим, хто написав спеціальний трактат "Про душ". Оскільки в цьому добутку власні погляди Аристотеля випереджаються оглядом подань про душ його попередників, то згаданий твір філософа можна розглядати також і як перше історіографічне дослідження в області філософії й психології.

Психологічна концепція Аристотеля була тісно зв'язана й випливала з його загальнофілософського вчення про матерію й форму. Мир і його розвиток розумілися Аристотелем як результат постійного взаємопроникнення двох почав - пасивного (матерії) і активного початку, названого Аристотелем формою. Матерія - це все те, що оточує людини, і сама людина. Всі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі, що надає їм внаслідок своєї організуючої функції якісну визначеність. Матерія й форма являють собою не віддільні друг від друга. Душу як форма є сутність усього живого. Навчання Аристотеля про матерію й форму й про душ як формі живого мало ряд найважливіших наслідків.

Душу, на його думку, не може розглядатися ні як один зі станів первоматерії, ні як відірвана від тіла самостійна сутність. Душу є активний, діяльний початок у матеріальному тілі, його формі, але не сама речовина або тіло.

Виконуючи організуючу, діяльну функцію стосовно тіла, душу не може існувати без останнього, так само як існування самого організму неможливо без форми або душі.

Душа й тіло нерозривне зв'язані, і "душі від тіла відокремити не можна".

Мислення, по Аристотелеві, неможливо без почуттєвого досвіду. Воно завжди звернено до нього й виникає на його основі. "Душу, - затверджував філософ, - ніколи не мислить без образів". У той же самий час мислення проникає в недоступну органам почуттів сутність речей. Ця сутність речей дана в почуттях лише у вигляді можливостей. Мислення - це форма почуттєвих форм й наочне й залишається узагальнене й загальнозначуще. Виростаючи з почуттєвих форм, мислення не може протікати у відриві від тіла. А що ж є причиною, що запалює індивідуальний розум і актуализуючої укладені в почуттєвих образах у вигляді потенції узагальнені форми в поняття?

Цією причиною Аристотель уважає надіндивідуальне, родове мислення, або верховний розум, що надбудовується в людини над уже відомими йому пізнавальними формами души й завершує їхню ієрархію. Саме під впливом верховного розуму відбувається утворення або реалізація ідеальних узагальнених форм, заданих у почуттєвих формах у вигляді можливостей.

Нероздільними з пізнавальними здатностями душі є інші її специфічні властивості - прагнення й афективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень викликається природними причинами: потреби організму й зовнішні предмети, які ведуть до їхнього задоволення. Будь-який вольовий рух, усякий емоційний стан як провідні рушійні сили душі, що визначають активність організму, мають під собою природні підстави.

Загальну рухову активність людини Аристотель зв'язував із кров'ю, у якій він бачив основне джерело життєдіяльності організму. Кров розглядалася Аристотелем як матеріальний носій всіх щиросердечних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючись по всьому тілу, вона дає життя його органам почуттів і м'язам. Через неї вони зв'язуються із серцем, що і виступало як центральний орган душі.

Що стосується головного мозку, то він розглядався Аристотелем як резервуар для охолодження крові.

Найважливіший розділ у загальній системі подань Аристотеля про душ становить його вчення про здатності душі. У ньому виражений новий погляд на будову душі й співвідношення основних її властивостей.

Новизна в поглядах Аристотеля на будову душі полягає у двох істотних моментах.

По-перше, у них знайшов вираження цілісний підхід, при якому душа мислилася як щось єдине й неподільне на частині.

По-друге, аристотелевска схема будови душі перейнята ідеєю розвитку, що була реалізована філософом, як у філогенетичному, так і в онтогенетичних аспектах. З одного боку, окремі здатності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а з іншого боку - розвиток індивідуальної людської душі як повторення цих стадій еволюції. Розвиток душі в онтогенезі являє собою поступовий перехід і перетворення нижчих здатностей у вищі. Із вчення про три основні здатності душі випливали й педагогічні завдання, які зводилися Аристотель до розвитку ціх здатностей. Розвиток рослинних здатностей формує в людини спритність тіла, силу м'язів, нормальну діяльність різних органів, загальне фізичне здоров'я.

Завдяки розвитку здатностей, що почувають, у людини формуються спостережливість, емоційність, мужність, воля й т.д..

Розвиток розумних здатностей веде до формування в людини системи знань, розуму й інтелекту в цілому.


1.5 Епікур і Лукрецій Кар

Після Аристотеля й стоїків в античній психології намічаються помітні зміни в розумінні сутності душі. Нова точка зору найбільше яскраво знайшла своє вираження в поглядах Епікура (341-271 р. до н.е. ) і Лукреція Кара (99-45 р. до н.е. ).

Епікур припускав, що живе тіло, як і душу, складається з атомів, що рухаються в порожнечі. Зі смертю вони розсіюються за загальними законами все того ж вічного Космосу. "Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще ні, коли ж смерть наступає, то нас уже ні".

Представлена в навчанні Епікура картина природи й місця людини в ній служила тому, щоб досягти безтурботності духу, волі від страхів і насамперед перед смертю й богами (які, оббита між мирами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтурботне існування).

Епікурейці міркували про шляхи незалежності особистості від усього зовнішнього. Кращий шлях вони вбачали в самоусуненні від всіх суспільних справ. Саме таке поводження дозволить уникнути прикростей, тривог, негативних емоцій і тим самим зазнати насолоди, тому що воно не що інше, як відсутність страждання.

Матеріальний світ, по Лукрецію, від людини не залежимо, він існував до нього, існує при ньому, буде існувати після нього.

Єдиною субстанцією всіх речей є атоми, які існують незалежно від того, бачимо ми їх або не бачимо. Атоми перебувають у постійному русі, вони вічні, неподільні й непорушні. Речі виникають шляхом зіткнення атомів, що рухаються в порожнечі у всіляких напрямках. Розвиток миру відбувається за законами, властивій самій природі, за законами необхідності й причини.

Все живе виникає з неживої матерії. Складні організми походять із найпростіших. Люди виникли із тварин. Спочатку вони вели тваринний спосіб життя, потім нестаток змусив їх використати знаряддя праці.

З матеріалістичних позицій підходив філософ і до області психічних явищ. Натхненність властива тільки високоорганізованої матерії. Душа не існує ні до народження людини, ні після смерті. Душа виникає разом з народженням тілесного організму, розвивається й ускладнюється разом з його ростом і гине разом з його смертю. Душа не віддільна від тіла й обмежена межами життя організму. Душа має тілесну природу. Її матеріальним носієм є повітряні атоми. Самі по собі атоми не утворять душі, якщо вони не пов'язані з тілом. Лише з'єднуючись між собою й зчіплюючись із тілом, ці атоми утворять чутливість, або душу. Співвідношення в душі вогненних і повітряних атомів визначає загальну її активність.

Душу людини у своїй підставі неоднорідна. Одну з її сторін утворить anіma, тобто така її частина, що розсіяна по всьому тілу, відповідає за рослинні функції організму й управляється більше зробленою частиною душі, названої Лукрецієм anіmus - "духом". Дух являє собою самі тонкі атоми, зосереджені в області груди й виступаюча матеріальна основа психічних функцій - чутливості й розуму.

Сфера спонукання почуттів і афектів розглядалася їм у якості провідних рушійних сил душі. Ідеал щасливого життя він бачив в усуненні причин, що викликають страждання, тривоги й страхи. Страх перед стихіями природи й перед смертю змусив людей "створити для себе богів". Тільки через подолання страхів і марновірства людини може забезпечити собі спокій і щиросердечний комфорт.

Лукрецій своє навчання вважав наставлянням по мистецтву жити у вирі нещасть, для того, щоб люди назавжди позбулися від страхів перед загробним покаранням і потойбічними силами, тому що у світі немає нічого, крім атомів і порожнечі.


2. ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО СВІДОМІСТЬ

2.1 Гребель: психологія як наука про свідомість

Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив Гребель (ІІІ в. н.е. ) - давньогрецький філософ, засновник у Римі школи неоплатонізму. У всім тілесному вбачалася еманація (витікання) божественної, духовного першооснови.

У Гребля психологія вперше в її історії стає наукою про свідомість, зрозумілій як "самосвідомість".

Гребель учив, що індивідуальна душа походить від світової душі, до якої вона й спрямована. Інший вектор активності індивідуальної душі спрямований до почуттєвого миру.

В індивідуальної душі Гребель виділив ще один напрямок - спрямованість на себе, на власні, незримі дії й зміст. Вона як би стежить за своєю роботою, є її "дзеркалом".

Через багато сторіч, ця здатність суб'єкта не тільки відчувати, почувати, пам'ятати або мислити, але й мати також внутрішнє подання про ці функції одержала назву рефлексії.

Ця здатність не є фікцією. Вона служить невід'ємним "механізмом" діяльності свідомості людини, що з'єднує його орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією у світі внутрішньому, в "самому собі".

Гребель відмежував цей "механізм" від інших психічних процесів.

Як би не був широкий спектр цих пояснень, він, в остаточному підсумку, зводився до пошуків залежності щиросердечних явищ від фізичних причин, процесів в організмі, спілкування з іншими людьми.

Рефлексія, відкрита Плотином, не могла бути пояснена жодним із цих факторів. Вона виглядала самодостатньою, невиведеною сутністю.

Такий вона й залишалася протягом століть, ставши вихідним поняттям інтроспективної психології свідомості.

Виділяючи рефлексію як один з напрямків діяльності душі, Гребель у ту віддалену епоху не міг, звичайно, і представити індивідуальну душу самодостатнім джерелом своїх внутрішніх образів і дій. Вона для нього - еманація надпрекрасної сфери вищої першооснови всього сущого.

2.2 Августин: християнське ранній середньовіковий світогляд

Навчання Гребля вплинуло на Августина (ІV-V вв. н.е. ), творчість якого ознаменувало перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду. Августин додав трактуванню душі особливий характер, затверджуючи, що її основу утворить воля (а не розум). Тим самим він став ініціатором навчання, названого волюнтаризмом. Воля індивіда, залежачи від божественної, діє у двох напрямках: управляє діями душі й повертає її до себе самої. Всі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта. Так, з відбитків, які зберігають органи почуттів, воля творить спогади. Все знання закладене в душі, що живе й рухається в Богу. Воно не здобувається, а витягає з душі завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід. Ідея про внутрішній досвід, що володіє вищою істинністю, мала в Августина теологічний зміст, оскільки проповідувалося, що ця істинність дарується Богом.

Надалі трактування внутрішнього досвіду, будучи звільнена від релігійного фарбування, злилася з поданням про інтроспекції як особливому методі дослідження свідомості, яким володіє психологія на відміну від інших наук.


ВИСНОВОК

У зв'язку з умовністю періодизації розвитку психології, природної практично для будь-якого історичного дослідження, виникають деякі різночитання при встановленні тимчасових границь окремих етапів. Іноді поява самостійної психологічної науки зв'язують зі школою В. Вундта, тобто з початком розвитку експериментальної психології. Однак психологічна наука визначилася як самостійна значно раніше, з усвідомлення незалежності свого предмета, унікальності свого положення в системі наук - як науки й гуманітарної й природної одночасно, що вивчає й внутрішні й зовнішні прояви психіки. Таке самостійне положення психології було зафіксовано й з появою її як предмета вивчення в університетах уже наприкінці XVІІІ - початку XІ в.

Таким чином, ми розуміємо, що вірніше говорити про появу психології як самостійної науки саме із цього періоду, відносячи до середини XІ в. становлення експериментальної психології.

Аналізуючи матеріал по даній тематиці, приходимо до розуміння, що час існування психології як самостійної науки значно менше, ніж період її розвитку в руслі філософії. Природно, що цей період не однорідний, і протягом більш ніж 20 століть психологічна наука перетерпіла істотні зміни. Змінювалися й предмет психології, і зміст психологічних досліджень, і взаємовідношення психології з іншими науками.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРИ

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. - М., 2004. - 547 с.

2. Анциферова Л.И., Ярошевский М.Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. - М., 2004. - 428 с.

3. Блонский П.П. Избранные педагогические и психологические произведения. В 2-х т. - М., 1999. - 350 с.

4. Джемс У. Психология. - М., 2001. - 604 с.

5. Ждан А.Н. История психологии: от античности до наших дней. - М., 2000. - 428 с.

6. Кольцова В.А. О целостном подходе в историко-психологическом исследовании // Принцип системности в психологических исследованиях. - М., 1990. - С. 131-137.

7. Кольцова В.А., Олейник Ю.Н. История психологии: теоретические и методологические проблемы исследований // Современная психология. М., 1999. - С. 578-590.

8. Маданес К. Системная семейная психотерапия. - М, 1999. - 470 с.

9. Марцинковская Т.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Издательский центр "Академия", 2001. - 366 с.

10. Методологические проблемы историко-психологического исследования. - М., 2002. - 404 с.

11. Петровский А.В. Ярошевский М.Г. История и теория психологии в 2-х томах. Т-1. - М., 2004. - 504 с.

12. Роменець В.А. Історія психології. - К.: Вища шк. Головне виднію, 1998. - 452 с.

13. Ярошевский М.Г. История психологии. - М., 2005. - 370 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий