Самосвідомість особистості

Характеристика елементів структури самосвідомості: самопізнання, самооцінка (комплекс неповноцінності, помилкового консенсусу), самоконтроль, рефлекція, самоефективність. Вивчення пізнавальних процесів: формування світогляду, вироблення власної філософії.

Зміст

Вступ

1. Самосвідомість особистості та пізнання

2. Механізми самосвідомості особистості. Пізнавальні процеси

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Слово "свідомість" достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте не існує єдиного розуміння того, що воно означає. Цим терміном позначаються два поняття, різні за змістом. У більш елементарному значенні - це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.

Однак у науковій літературі, особливо з психології під словом "свідомість" розуміється вищий прояв психіки, зв'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін "свідомість" застосовується звичайно тільки до людини.

Свідомість - вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій.

Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.


1. Самосвідомість особистості та пізнання

Розуміння людиною не об'єктів, а їх властивостей і зв'язків, значущості для себе та суспільства створює умови для актуалізації соціально-психологічних механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. Предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність, спрямована на пізнання себе, тобто внутрішньої інформації, яка дає змогу зрозуміти, чому людина обирає певний спосіб поведінки у взаємодії із соціумом. Йдеться про самосвідомість, яка забезпечує вибір діяльності, лінії поведінки, формування стилю життя[4,с.48].

Самосвідомість — здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей.

Об'єктом самосвідомості є особистість, яка одночасно пізнає і пізнається, оцінює та оцінюється. До структури самосвідомості належать самопізнання, самооцінка, самоконтроль.

Самопізнання завжди опосередковане відображенням зовнішнього світу, представленого у спільній діяльності та спілкуванні з іншими людьми.

Самопізнання — процес пізнання суб'єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту.

Багатство самопізнання залежить від умов і можливостей об'єктивної дійсності. Обмеженість соціальних контактів та відносин, відсутність змоги отримати зворотний зв'язок, а отже і зворотну інформацію, гальмує самопізнання. Будучи результатом і передумовою самосвідомості, самопізнання до неї не зводиться: особистість може усвідомлювати себе, свої дії і не знати сутності свого "Я". Важливим у структурі самосвідомості є самооцінка.

Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Вона є важливим регулятором поведінки особистості, її взаємин із соціальним оточенням, критичності, вимогливості до себе та інших.

Самооцінка впливає на спосіб утворення соціальних контактів і групових відносин, їх тривалість та ефективність. У соціальній психологи самооцінка та оцінка іншими нерозривно пов'язані між собою. Це дає підстави стверджувати, що самооцінка є оцінкою людьми, прийнятою особистістю за власну програму поведінки. Завдяки здатності до самооцінки людина набуває спроможності самостійно спрямовувати і контролювати свої вчинки та дії, виховувати та вдосконалювати себе.

Адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини самооцінка сприяє правильному вибору тактик і форм поведінки в групі. За розбіжності рівня домагань і реальних можливостей (неадекватна самооцінка) індивід починає неправильно себе оцінювати, що зумовлює його неадекватну поведінку в групі. Наслідком цього є емоційні зриви, надмірна тривожність, які негативно позначаються на групових взаєминах[2,с.74].

Самооцінка особистості, будучи динамічним утворенням, змінюється відповідно до рівня соціального благополуччя індивіда. Висока самооцінка сприяє особистісному розвитку, самоутвердженню в соціумі та структурі групових відносин. Низька самооцінка заважає індивідуальному зростанню, гальмує розкриття індивідуальності, провокує комплекси, які ускладнюють взаємини.

Такими, наприклад, є комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості та неспроможності; комплекс перевищення — тенденція перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні, соціальні якості й здібності. Із самооцінкою пов'язані феномени помилкового консенсусу (лат. consensus — згода, одностайність) — тенденція переоцінювати поширеність будь-якої думки, небажаної або неефективної поведінки; помилкової унікальності — тенденція недооцінювати те, що здібності та бажана чи ефективна поведінка мають значне поширення.

Одним із рівнів розвитку самосвідомості особистості є самоконтроль.

Самоконтроль — усвідомлене, вольове управління своїм психічним життям і поведінкою відповідно з "Я-характеристиками", ментальністю, ціннісно-смисловою, потребово-мотиваційною та когнітивною сферами.

Здатність до самоконтролю зумовлюється вимогами соціуму до поведінки особистості та передбачає спроможність індивіда як активного суб'єкта усвідомлювати і контролювати ситуацію. Рівень самоконтролю є показником зрілості та культури особистості.

Самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії.

Рефлексія (лат. reflexio— звернення назад, самопізнання) — усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану.

З погляду соціальної психології, рефлексія є формою усвідомлення суб'єктом (особою, спільнотою) того, як він сприймається та оцінюється іншими людьми й групами. Це передбачає шість позицій: суб'єкт, який є насправді; суб'єкт, яким він бачить себе; суб'єкт, яким він бачиться іншому, і ті самі три позиції, але з боку іншого суб'єкта. В такому розумінні рефлексія — це процес відображення суб'єктами один одного[3,с.27].

Формою самосвідомості є усвідомлення людиною власної гідності — уявлення про свою цінність як особистості. Підтвердження та утвердження своєї гідності сприяє, успішності особистості у взаємодії з іншими людьми. Розуміння людиною власної гідності є одним із способів усвідомлення відповідальності перед собою як особистістю. І від партнерів по взаємодії гідність особистості вимагає поваги до себе, визнання за собою відповідних прав і можливостей.

Завдяки почуттю власної гідності людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, самодостатню особистість. Люди з почуттям власної гідності щасливіші, менш невротичні, менш схильні до наркоманії та алкоголізму. Той, хто вважає себе компетентним та результативним, завжди перебуває у вигідному становищі. На підставі аналізу цих феноменів було обґрунтовано концепцію само-ефективності (А. Бандура).

Самоефективність — почуття власної компетентності та ефективності. Це почуття відрізняється від самоповаги та усвідомлення власної гідності. Люди, що наділені високою само-ефективністю, наполегливіші, менш тривожні, краще вчаться та не схильні до депресій. Дослідження психологів не раз переконували у високій ефективності оптимістичної віри у власні можливості.

Отже, самосвідомість особистості є важливим чинником становлення та самовдосконалення індивіда у структурі соціальних відносин. Вона є складним психічним процесом, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю себе в численних ситуаціях взаємодії з іншими людьми, осмисленні себе як суб'єкта дій, почуттів, поведінки, позиції в соціумі[5,с.82].

2. Механізми самосвідомості особистості. Пізнавальні процеси

Проблема особистості здавна є центральною проблемою психології. За цей час сформувалася велика кількість теорій, що часто взаємовиключають одна одну, описано багатоманітні вияви особистості. Проте погляд на особистість крізь призму відношення "людина — світ" як визначальну характеристику вбачає її стосунки з довколишнім. У цьому зв'язку можна виділити два основні способи ставлення до світу: пізнавальний і практичний.

Пізнавальне ставлення — процес проникнення в сутність відношень і властивостей буття. Здійснюючи пізнавальну діяльність, людина в теоретичній формі освоює світ, будує його свідомий образ. На рівні індивіда такий образ набуває вигляду світогляду — узагальненого образу світу і себе у ньому.

Це сукупність поглядів на світ, які насичені особистісним смислом і відбивають приналежність індивіда до певної культури. Про останнє свідчить, наприклад, наявність "протестантського" і "католицького" світоглядів, поширених у країнах з домінуванням відповідних форм релігії. Перший наголошує на значенні індивідуальних зусиль і орієнтує людину на пошук царини їх застосування, другий визнає заданість людського життя волею Бога й не спонукає до зовнішньої активності [2, c. 44].

Отже, світогляд індивіда, як і образ світу взагалі, несе на собі помітні ознаки його суспільного буття.

XX-ХХІ століття характеризується прагненням до рефлексії як підстави самопізнання людини і пізнання нею життєвого шляху.

На житті людини істотно позначається певний устрій суспільства, який сприяє або перешкоджає самореалізації, визначає ступінь свободи від заданих суспільством обмежень. Це соціальна ситуація життєвого шляху. Тоталітарне суспільство, наприклад, розглядає людину крізь призму державних інтересів, вбачає в ній лише члена певної соціальної групи, принижує її роль у громадському житті, визначає та контролює можливі сфери вияву, ідеологізує процес її виховання[1,с.38].

При цьому на тлі інтенсивного нівелювання особистості розквітають педагогічні теорії "гармонійної" та "всебічно розвиненої" людини. На відміну від тоталітарного демократичне суспільство покликане виробляти й забезпечувати дотримання законів, що охороняють права людини — соціальні норми, які регулюють її стосунки з державою, організаціями, іншими людьми. Це право на свободу слова, свободу віросповідання, недоторканність житла, невтручання в приватне життя тощо.

Проблема прав людини є додатковим свідченням суперечності між особистістю і суспільством. Хоча особистість є продуктом суспільного життя людини, форми організації цього життя призначені радше для індивіда з його прагненням до пристосування, ніж для особистості з її спрямованістю на творчість.

Індивід використовує можливості соціальної ситуації свого життя і завдяки цьому освоює соціальні норми, встановлює й розвиває стосунки з довколишніми, здобуває освіту, обирає професію й працює, створює сім'ю, досягає якогось рівня добробуту. Проте на певному етапі свого розвитку починає ставитись до таких можливостей як до обмежень і прагне звільнитись від них. Вони справді скеровують життя в суспільне задане русло, але активність особистості є надмірною відносно них, стикається з ними як з перешкодою.

Суперечність між людиною і соціальною ситуацією її життєвого шляху нерідко загострюється, а це інтенсифікує процеси її самосвідомості, спонукає до активності, яка може мати або пристосувальний, або творчий характер.

Соціальна ситуація існує не сама собою. Вона проектується на індивідуальну ситуацію життєвого шляху — конкретні обставини життя, які створюються безпосереднім оточенням людини. Це, насамперед, її сім'я, яка задає певні соціальні норми, орієнтує на якісь цінності, готує до вибору життєвого шляху. Так, вона відіграє неабияку роль у формуванні сценарію — наміру людини певним чином організувати своє життя[4,с.51].

Індивідуальну ситуацію створюють також довколишні, які приймають або не приймають домагання індивіда, сприяють або перешкоджають досягненню поставлених ним цілей. Суперечність з суспільством на рівні індивідуальної ситуації життєвого шляху також може розв'язуватись за рахунок вчинку, який створює нову ситуацію, відкриває (або й закриває) нові можливості.

Ситуація життєвого шляху не є чимось суто об'єктивним, безвідносним до свідомості. У формі образу людина відображає обставини свого життя й певним чином ставиться до них. Тому ситуація змістовно, а не формально поєднується з іншим чинником життєвого шляху — самою людиною.

Проте людина часто оцінює життєві ситуації як об'єктивно дані й незалежні від неї. У цьому разі ситуація набуває значення непідвладної їй сили, яка диктує напрямок життя і якій вона змушена скорятися. Людині залишається тільки пристосовуватись до неї й відповідним чином будувати своє життя. Це рівень індивіда з притаманним йому ситуативно зумовленим життєвим шляхом.

Життєвий шлях людини є періодичним процесом онтогенезу, який ґрунтується на закономірних змінах в людському організмі та стосунках зі світом, характерних для кожного періоду.

Такий період — вік — є відносно обмеженим у часі станом фізичного і психічного розвитку. Віком є раннє та дошкільне дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість. Кожен вік — це нові стосунки людини зі світом і відповідні зміни свідомості. Необхідність розібратись у своїх стосунках з довколишніми чи не найгостріше усвідомлюється в юнацькому віці.

В цей час відбувається інтенсивна робота свідомості та несвідомого, яка справляє помітний вплив на формування світогляду та вироблення власної філософії. Причому на різних рівнях життя цей процес неоднаковий. За О. М. Леонтьєвим, особистість постійно з'ясовує свої стосунки зі світом, прагне знайти в них своє місце[5,с.44].


Висновки

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності розвивалася в залежності від умов життя і здобувала усе більш складні форми. Найвищий рівень її розвитку — людська свідомість. Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що обумовили її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.

Разом з біологічними мотивами, що залежали від безпосереднього сприйняття середовища, виникали вищі, "духовні" мотиви і потреби, вищі форми поведінки, що обумовлені здатністю абстрагуватися від безпосередніх впливів середовища.

Разом із двома джерелами поведінки — спадково закріпленою програмою і власним досвідом самого індивіда — виникало третє джерело, що формує людську діяльність, — передача й освоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби одним з вирішальних факторів була мова, що стала формою існування свідомості.

Таким чином, свідомість можлива лише в умовах існування мови, що виникає одночасно у процесі праці. Але індивідуальна свідомість людини можлива лише в умовах існування свідомості суспільної.

Свідомість є відображення дійсності, як би переломлене через призму суспільно вироблених мовних значень, понять. У той же час людина являє собою конкретно-історичну форму її психіки. Вона набуває різні особливості в залежності від суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком їх суспільних відносин. Отже, свідомість розуміється як особлива форма відображення, яка є загальною якістю всіх психічних функцій людини. Розвиток усіх психічних функцій у їхній взаємодії забезпечує формування у людини внутрішнього відображення зовнішнього світу, у деякому змісті його моделі.


Список використаних джерел

1. Бондар В. І. Психологія. — К.: НПУ ім.М.П.Драгоманова, 2006. — 199с.

2. Дуткевич Т. В., Скорич Л. П. Загальна психологія (Практикум). — Кам`янець-Подільський: ФОП Сисин О.В., 2007. — 160c.

3. Заброцький М. М., Савиченко О. М., Тичина І. М. Психологія особистості. — Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І.Франка, 2006. — 205с.

4. Копець Л. В. Психологія особистості. — К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007. — 460с.

5. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія. — К.: МАУП, 2007. — 256c.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ