Свідомість як філософська проблема

Вивчення сутності, основних ознак (небіологічний тип поведінки), сучасних наук про передумови виникнення (фізіологія, медицина, психологія, кібернетика) свідомості та визначення впливу суспільно-трудової діяльності, спілкування і мови на її розвиток.

Свідомість як філософська проблема


План

1. Сутність і основні ознаки свідомості

2. Сучасна наука про передумови виникнення свідомості

3. Роль суспільно – трудової діяльності, спілкування і мови у виникненні та розвитку свідомості


1. Сутність і основні ознаки свідомості

Широковживаний термін "свідомість" є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості-означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і по свідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об’єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об’єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов’язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв’язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побудують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з’ясування її природи.

У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини.

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто на означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка – це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення – один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв’язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. Я "хочу", я "люблю" – це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Само мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум-це лише певний тип мислення, мислення – один із видів актів свідомості, свідомість – певний рівень розвитку психіки.


2. Сучасна наука про передумови виникнення свідомості

Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежить її можливості і т.ін.

У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки. Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати з допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я.Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, він є орган думки та свідомості. У зв’язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функції та процесів організму людини, або до її реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники. Лише у ХХ ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, що насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю. Досить поширеним було тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. Якщо свідомість розглядають як відображення, то її позбавляють будь-якого онтологічного статусу, тобто при тому вважається, що вона не вносить у дійсність нічого принципового нового. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Слід визнати, що для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась результативною.

Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий тип людської поведінки. Ми можемо назвати його "небіологічним", тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою "стимул-реакція", а інколи – усупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства та ін.). Людська діяльність, як це вже окреслювалося в попередніх розділах, стає самодіяльністю, вона вводить людину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.

Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокультурних процесів із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Всі ці засоби стають ніби новим, проте для людини – найважливішим середовищем її життєдіяльності, вони ніби подовжують та підсилюють її природні органи. Саме завдяки використанню таких засобів людина діє інакше, не за біологічною схемою: навіть їжу вона приймає та спить зовсім не так, як це роблять тварини. Людина генетичне не успадковує навичок використання цих речей, тому без наявності знання та розуміння ні створення культури, ні користування її складниками було б неможливе. Крім того, спираючись на свої знання та розуміння, людина може визначити призначення таких речей, яких вона ніколи не бачила, і створювати такі, яких ще не було.

З цим пов’язана предметність як важлива ознака свідомості: за допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній вибір, коваль у металі-майбутню річ. Коли ми тратимо перед собою текст, то бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише для людини, обдарованою свідомістю.

Функціонування свідомості пов’язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя. Звідси – цілеспрямований характер свідомості діяльності: здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів своїх дій і в подальшому спрямовувати свої дії на те, чого в готовому вигляді, тобто-фактично, не існує. Причому часто йдеться не про існуюче тут і зараз, а й узагалі. Значить, законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо врахувати не лише її результат, а й наміри, мету.

У цьому, зокрема, проявляється творчий характер людської свідомості. При розгляді ознак свідомості нам не уникнути запитання: а як же людина може засвідчити наявність у її свідомості того, що не існує? Насамперед реальними діями, реальними творенням нових речей: коли майстер вчить учня, він досить часто не стільки розповідає йому "теорію" власних дій, а просто залучає його до діяльності, діями демонструє свій досвід. Проте це можна робити лише в разі відносно простих процесів діяльності; в інших же випадках треба мати особливі закони для передачі того предметного змісту свідомості, який не можна прямо продемонструвати. Такими засобами стають знаки (або, ширше-знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові (передусім-мовленню).

У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій собі знаходить свою ж "першу" (чи "останню") очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб’єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність. З цим також пов’язана і здатність свідомості оцінювати дійсність, судити про неї. Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати про її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

3. Роль суспільно – трудової діяльності, спілкування і мови у виникненні та розвитку свідомості

Умовою існування ідеального, матеріальним носієм абстракції є знаки (або, ширше – знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові, насамперед мовленню. Думка людини завжди прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент, незважаючи на те, що це ніколи не можна зробити остаточно. Беручи участь у процесах предметного сприйняття і мислення, мова формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Разом з суспільним характером праці вона значною мірою визначає специфіку людської свідомості і людської психіки загалом. Адже мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст, так само, як, наприклад, якість будівельних матеріалів впливає на наміри архітектора, розміри хокейного майданчика – на тактику команди та ін. Будячи основним носієм історичного досвіду діяльності людини та суспільства, мова постає специфічним засобом зберігання та передавання інформації, пізнання об’єктивного світу та самосвідомості.

Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а "своїх" людей від "німців". Отже, потреба в мові пов’язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не може передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури). Нарешті, великим дивом свідомості постає то, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або само рефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так: не потрібно ніяких приладів, - достатньо лише звернути свою свідому увагу на те, що відбувається всередині наших психічних процесів задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, що для людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її само ідентифікацію, і звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття, таку само ідентифікацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне.

Завдяки мові людина сприймає світ не тільки своїми органами почуттів і думає не тільки своїм мозком, а органами почуттів і мозком усіх людей, досвід яких вона сприйняла за допомогою мови. Зберігаючи в собі духовні цінності суспільства, будуючи матеріальною формою конденсації та зберігання ідеальних моментів людської свідомості, мова виконує роль механізму соціальної спадковості. Взаємозв’язок свідомості і мови, думки і слова не означає, що вони тотожні, тобто повністю співпадають.

Зовнішній світ, як він відображається людиною в думці є надто складним. І не можна думати, що люди завжди знаходять найпростіші й найточніші шляхи відображення в мові безліч подій і зв’язків між ними. Відповідність між зовнішніми явищами і граматичними категоріями досить умовна. Природа символу й об’єкта не збігається; адже назва, номінація є семіотичним, а не онтологічним явищем. Таким чином мислення і його мовне оформлення суть різні речі. Мислення може виражатися ззовні різними знаковими системами, а не тільки мовними.

Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізуються свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві. Під значенням знаків мається на увазі та інформація про речі, властивості і відношення, яка передається з їхньою допомогою. Значення є вираженим у матеріальній формі значення відображенням об’єктивної дійсності. В нього входять як понятійні, так і чуттєві й емоціональні компоненти, вольові спонуки, прохання, тобто вся сфера психіки, свідомості. Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова. До знаків штучних мов відносяться передовсім різноманітні кодові системи, знаки формул, різноманітні схеми тощо. Будь-який знак функціонує тільки у відповідній схемі. Будову і функціонування знакових систем досліджує семіотика. За допомогою логіки дій мовної системи можна побудувати наукові теорії, створити літературні твори, укорінити у свідомість людей хибні ідеї.

Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини. Можна вважати, перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюються тоді, коли з одного боку, для цього є перелічені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він перестає забезпечувати виживання біологічного виду. Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визначають, наші предки потрапили в ситуацію вибору – або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування. Мабуть, актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах і обставинами був змушений жити в без лісовій місцевості, спонукала до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку. Виникла потреба у не даних від природи засобах праці і особливих інформаційних програмах.

Сучасні дослідження вищої нервової діяльності збагачуються висновками нейрофізіології, біокібернетики, молекулярної біології, генетики та ін. У фізіологічній науці відбувається перехід від теоретико-емпіричних до абстрактно-теоретичних методів дослідження, які значною мірою ґрунтуються на гіпотетико-дедуктивному передбаченні. Так, завдяки методам нейрокібернетики мозок вивчається як відображу-вальний апарат, котрий шляхом перекодування здобутих збуджень у нервовий імпульс формує ідеальний образ. Дослідження свідчать, що такі хімічні речовини, як ацетохолін, холінестераза, цирозін та інші відіграють значну роль у перекодуванні отриманої інформації, а також у подальшій передачі збуджень нервовим імпульсом. Психологічні і фізіологічні методи дослідження, доповнені цитологічними, гістологічними, біофізичними, уможливлюють пізнання матеріального субстрату свідомості і особливостей його функціонування. Вивчення фізіологічних основ свідомості всебічно збагачує вчення про рефлекторний характер психічних процесів, яке розвивалось І.М.Сєчєновим, І.П.Павловим, Н.Е.Введенським та ін. Психіка людини постає в їхніх ученнях як складна система активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього середовища. Рефлекторний процес розпочинається із сприйняття подразника, продовжується нервовим процесом у корі головного мозку і закінчується відповідною діяльністю організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв’язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причину залежність роботи мозку від довкілля через посередництво практичних дій людини. Безперечно, сучасна наука дає багатий матеріал для вивчення фізіологічних основ психічної діяльності людини. Але хоч би як досконало ми не вивчили структуру і особливості функціонування мозку, самих лише фізіологічних основ та біологічних передумов недостатньо для того, щоб розкрити сутність свідомості. Не слід забувати, що мозок – лише орган мислення, а суб’єктом мислення виступає людина в нерозривному зв’язку із природою і суспільством. Не применшуючи значення біолого-фізіологічних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. Соціальне і біологічне у природі людини, в генеалогії свідомості тісно переплетені. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини. Можна вважати, перехід від біологічної до соціально-трудової діяльності здійснюються тоді, коли з одного боку, для цього є перелічені вище біологічні передумови, а з іншого, і це головне, тоді, коли біологічний спосіб існування виявляє свою неспроможність. Він перестає забезпечувати виживання біологічного виду. Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але усі вони визначають, наші предки потрапили в ситуацію вибору – або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування. Мабуть, актуалізація закладених можливостей людиноподібного предка, який звик жити на деревах і обставинами був змушений жити в без лісовій місцевості, спонукала до прямоходіння, використання передніх кінцівок у трудовій діяльності, до конструктивних дій мозку. Виникла потреба у не даних від природи засобах праці і особливих інформаційних програмах.