Смекни!
smekni.com

Методи психодіагностики рис особистості (стр. 2 из 9)

До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв'язків особстості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін.

Г. Олпорт розділяв риси особистості на основні й інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку і є уродженими, генотипічними, а інструментальні оформлюють поведінку і формуються в процесі життя, тобто є фенотипічними утвореннями. Набір цих рис і складає ядро особистості.

Олпорт розробив не тільки свою теоретичну концепцію особистості, але і свої методи системного дослідження психіки людини. Для цієї мети він створює багатофакторні опитувальники. Найбільшу популярність набув опитувальник Міннесотського університету (ММРІ), що використовується в наш час для аналізу сумісності, профпридатності і т.д. Згодом Олпорт дійшов висновку, що інтерв'ю дає більше інформації і є більш надійним методом, ніж анкета, тому що дозволяє в ході бесіди змінювати питання, спостерігати за станом і реакцією обстежуваного. Чіткість критеріїв, наявність об'єктивних ключів для розшифровки, системність вигідно відрізняють усі розроблені Олпортом методи дослідження особистості від суб'єктивни проективних методик психоаналітичної школи.

Теорія Абрахама Маслоу (1908-1970), яку учений виробив до 50-х років XX ст., з'явилася на основі детального знайомства з основними психологічними концепціями, що існували в той період (як і сама ідея про необхідність формування третього шляху, третього психологічного напрямку, альтернативного психоаналізу і біхевіоризму).

Говорячи про необхідність формування нового підходу до розуміння психіки, Маслоу підкреслював, що він не відкидає старі підходи і старі школи, не є антибіхевіористом чи антипсихоаналітиком, але є антидоктринером, тобто виступає проти абсолютизації їхнього досвіду.

Одним найбільших недоліків психоаналізу, з його погляду, є не стільки прагнення принизити роль свідомості, скільки тенденція розглядати психічний розвиток з погляду адаптації організму до навколишнього середовища, прагнення до рівноваги із середовищем. Як і Олпорт, він вважав, що така рівновага є смертю для особистості. Рівновага, укорінення в середовищі негативно впливають на прагнення до самоактуалізації, що і робить людину особистістю.

Маслоу майже не проводив глобальних, великомасштабних експериментів, що характерні для американської психології, особливо для біхевіоризму. Його невеликі, пілотажні дослідження не стільки відшукували нові шляхи, скільки підтверджували те, до чого він прийшов у своїх теоретичних міркуваннях. Саме так він підійшов до дослідження «самоактуалізації» - одного з центральних понять своєї концепції гуманістичної психології.

На відміну від психоаналітиків, яких цікавила головним чином неадекватна поведінка, Маслоу вважав, що досліджувати людську природу необхідно, «вивчаючи її кращих представників, а не каталогізуючи труднощі і помилки середніх чи невротичних індивідуумів». Тільки так ми можемо зрозуміти межі людських можливостей, душевну природу людини, недостатньо повно і чітко представлену в інших, менш обдарованих людях. Дослідження привели його до думки про те, що існує визнана ієрархія потреб людини, що виглядає таким чином:

· фізіологічні потреби - їжа, вода, сон і т.п.;

· потреба в безпеці - стабільність, порядок;

· потреба в любові і приналежності - родина, дружба;

· потреба в повазі - самоповага, визнання; потреба в самоактуалізації - розвиток здібностей.

Одне зі слабких місць теорії Маслоу полягало в тім, що він стверджував: ці потреби знаходяться в раз і назавжди заданій твердій ієрархії і більш високі потреби (у самоповазі чи в самоактуалізації) виникають тільки після того, як задовольняються більш елементарні. Не тільки критики, але і послідовники Маслоу показали, що дуже часто потреба в самоактуалізації чи в самоповазі була домінуючою і визначала поведінку людини, незважаючи на те, що його фізіологічні потреби не були задоволені, а іноді і перешкоджали задоволенню цих потреб. Згодом і сам Маслоу відмовився від настільки твердої ієрархії, об'єднавши всі потреби в два класи: потреби нужди (дефіциту) і потреби розвитку (самоактуалізації).

Оцінюючи теорію Маслоу, необхідно відзначити, що він був навряд чи не першим психологом, що звернув увагу не тільки на , відхилення, труднощі і негативні сторони особистості. Одним з перших він досліджував досягнення особистого досвіду, розкрив шляхи для саморозвитку і самовдосконалення будь-якої людини.

Карл Роджерс(1902-1987) захопився психологією і роботою практикуючого психолога в Центрі допомоги дітям, яка дала йому цікавий матеріал, який він узагальнив у своїй першій книзі «Клінічна робота з проблемними дітьми» (1939). Книга мала успіх, і Роджерса запросили на посаду професора в університет Огайо. Так почалася його академічна діяльність. У 1957 р. він пише книгу «Воля учитися», у якій відстоює право студентів на самостійність у їхній навчальній діяльності. Однак конфлікт з адміністрацією, яка вважала, що професор надає занадто багато волі своїм студентам, призвів до того, що Роджерс пішов з державних університетів і організував Центр для вивчення особистості - вільне об'єднання представників терапевтичних професій, у якому і.працював до кінця життя.

У своїй теорії особистості Роджерс розгорнув визначену систему понять, у якій люди можуть створювати і змінювати свої уявлення про себе, про своїх близьких. У цій системі розгортається і терапія, що допомагає людині змінити себе і свої відносини з іншими. Як і для інших представників гуманістичної психології, ідея цінності й унікальності людської особистості є центральною для Роджерса. Він вважає, що той досвід, який з'являється в людини в процесі життя і який він називав «феноменальним полем», індивідуальний та унікальний. Цей світ, створюваний людиною, може збігатися чи не збігатися з реальною дійсністю, тому що не всі предмети, що входять у оточення, усвідомлюються суб'єктом. Ступінь тотожності цього поля реальній дійсності Роджерс називав конгруентністю. Високий ступінь конгруентності означає: те, що людина повідомляє іншим, те, що відбувається навколо, і те, що вона усвідомлює і що відбувається, більш-менш збігаються між собою. Порушення конгруентності призводить до зростання напруги, тривожності й у кінцевому рахунку до невротизації особистості. До невротизації призводить і відхід від своєї індивідуальності, відмова від самоактуалізаціїї, яку Роджерс, як і Маслоу, вважав однією з найважливіших потреб особистості.

Говорячи про структуру, Я.Роджерс особливе значення надавав самооцінці, у якій виражається сутність людини, її самість. Роджерс наполягав на тому, що самооцінка повинна бути не тільки адекватною, але і гнучкою, мінливою залежно від ситуації.

У Роджерса, відповідно, був свій особливий підхід до психокорекції. Він виходив з того, що психотерапевт повинен не нав'язувати свою думку пацієнту, а підводити його до правильного рішення, яке останній приймає самостійно. У процесі терапії пацієнт учиться більше довіряти собі, своїй інтуїції, своїм відчуттям і спонуканням. Починаючи краще розуміти себе, він краще розуміє інших. У результаті і відбувається те «осяяння», що допомагає перебудувати свою самооцінку, «переструктурувати гештальт», як говорить Роджерс. Це підвищує конгруентність і дає можливість прийняти себе і оточуючих, знижує тривожність і напругу. Терапія відбувається як зустріч терапевта з клієнтом; у груповій терапії - як зустріч терапевта і кількох клієнтів. Створені Роджерсом «енка-унтер-групи», чи групи зустрічі, є однією із найбільш розповсюджених у наш час технологій психокорекції і навчання.

1.2. Методи дослідження особистості

Методи дослідження особистості — сукупність способів і прийомів вивчення психологічних проявів особистості.

Формою і умовам проведення розрізняються методи:

1) експериментальні і неекспериментальні;

2) лабораторні і клінічні;

3) прямі і непрямі;

4) дослідницькі і обслідницькі (психодіагностичні) [19, 218].

Диференціація методів дослідження особистості за змістом визначається принципами інтерпретації предмету психології особистості. Залежно від домінуючого аспекту розгляду виділяються методи дослідження особистості:

1) як індивідуальності;

2) як суб'єкта соціальної діяльності і системи міжособових відносин;

3) як ідеальну представленість в інших людях.

Відповідно першому аспекту виділяються суб'єктна і об'єктна орієнтація в побудові методів. Суб'єктна орієнтація представлена проективними і психосемантичними методиками, направленими на характеристику основних складових індивідуальної свідомості — змісту і значень. Об'єктна орієнтація, що витікає в основному з теорії рис особистості, представлена особовими опитувальниками, шкалами міжособового сприйняття, прийомами оцінки розвитку інтелектуальних якостей і навчення індивіда, сукупністю ряду прийомів оцінки психофізіологічних параметрів індивіда.

Єдність суб'єктних і об'єктних дослідницьких орієнтацій досягається в рамках діяльністного трактування особистості, який витікає з взаємозв'язку стабільного і динамічного в свідомості і діяльності: