По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав’язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої більшості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 % виборців, з яких проголосували „за” 58 %. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.
Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.
Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бути кон’юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.
Залежно від обставин, за яких громадянин проявляє свою політичну активність, його участь у політиці набуває різних форм. Це може бути просто реагування на імпульси, що йдуть від політичної системи (обговорення політичних подій на кухні); участь у виборах, тобто делегування повноважень інститутам представницької демократії; діяльність у політичних організаціях та установах, що включені в політичну систему або спрямовані проти неї; дії прямої участі (мітинги, пікетування, політичні страйки, голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадиційних суспільно-політичних рухах. Громадянин може бути взагалі пасивний, бездіяльний у сфері політики і мотиви його відмови від політичної участі також можуть бути різні.
Політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда, два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи та інших соціальних об’єктів.
Проблема політичної активності особистості потребує висловлення думки про права і свободи людини.
10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН (Париж) прийняла і проголосила „Загальну декларацію прав людини”.
Характеристика основних громадянських і політичних прав:
Громадянські права – це сума прав і свобод, визначених законодавством людині, як члену громадянського суспільства (право на життя, свободу, особисту недоторканість тощо). Вони надаються як громадянам даної держави, так і громадянам інших держав, а також особам без громадянства.
Політичні права – надаються як правило, громадянам даної держави. Це надання можливості активно брати участь у політичному процесі, політичному житті: право на громадянство, на участь в управлінні державою, свобода політичних об’єднань, виборче право, свобода слова, друку, совісті тощо.
Соціальні права – право на забезпечення старості, охорона здоров’я, достатній рівень заробітної плати, соціальне страхування тощо.
Економічні права – право на власність, участь у виробництві, розподілі, тощо.
Культурні права – право на освіту, на участь в культурному житті.
Конституція України відповідно до „Загальної декларації прав людини” чітко визначає права, свободи і обов’язки людини і громадянина (Розділ II).
Шляхи підвищення політичної соціалізації особистості
- Формування політичної свідомості і політичних цінностей, та трансформація їх у внутрішню структуру особистості;
- Формування політичної культури особистості;
- Підвищення рівня освіти кожного громадянина;
- Розширення можливостей політичної участі особистості в умовах демократизації суспільства;
- Підвищення рівня життя кожної людини.
Особливості політичної соціалізації військовослужбовців
-Армія – є знаряддя політики держави (перш за все воєнної). Служба в армії має яскраво виражену спрямованість;
-В армії спрямована чітка система гуманітарної підготовки, яка спрямована на підвищення політичного рівня (культури військовослужбовців);
-Командний склад армії – це висококваліфіковані, підготовлені, культурні, політично активні офіцери – вихователі своїх підлеглих.
Висновок: результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи до участі в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції свідомого громадянина.