Смекни!
smekni.com

Театр як механізм формування особистості (стр. 3 из 12)

Публіка театру розглядається на різних рівнях: то як «просторово-часова єдність», то як «театральна громадськість», то як «асистент» акторського ансамблю (Г. Адорно). Дослідники виділяють її публічну «форму» (соціологічна данність існування), «зміст» (аналіз психологічного результату її масового буття) та «смисл» (характер глядацької діяльності в театрі).

Суспільство ж має потребу в публіці, бо завдяки повноцінній театральній комунікації усвідомлюються міра досконалості й вади змісту і стилю спілкування та взаєморозуміння в суспільстві людей, відбувається емоційна і соціальна розрядка, зменшується соціальна напруженість, зростає згуртованість і солідарність публіки, що, в кінцевому підсумку, дає певні підстави німецьким дослідникам оцінювати театр як «засіб соціального контролю», формування соціальної толерантності. Однак дослідники не враховують зумовленості театрального сприйняття залежно від соціального становища глядачів, здатності театру за законами соціальної спільності не тільки об'єднувати, а й роз'єднувати публіку методом «розколювання» публіки Б. Брехта. Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували їі у мистецькому еквіваленті. 3 часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обов'язковою — єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. Спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце дії було неможливо.

Соціологія театру розглядається як одна з розвинених галузевих соціологій мистецтва, яка зароджується в Україні на поч. ХХ ст. і набуває найбільш інтенсивного свого розвитку, зосереджуючись насамперед, на вивченні глядача, у 20-і р. ХХ ст. Цей період виділяється майже одночасним існуванням розгалуджень протосоціології театру та театральної соціології, які переростали у соціологію театру і характеризувалися зосередженістю на завданні формування нової театральної аудиторії у зв’язку з розвитком нового мистецтва. Соціологія театру в Україні сформувалася під визначальним впливом концепції Л.Курбаса, реалізованої не тільки театральним об’єднанням “Березіль”, але і в дослідженнях, які проводились у театрах Одеси, Дніпропетровська, Харкова. З’ясовано, що відбувається розширення тематики досліджень у межах всієї театральної системи, яка охоплювала сільського глядача і театральну самодіяльність, явище самодіяльної “теакритики”, ефективність втручання глядача в театральний процес. Соціотеатральні дослідження активно впливали на театральний процес. Соціологія театру інституалізується і досягає у 20-і р. високого рівня, хоч її досвід ще цілком не освоєний наукою і практикою досьогодні (А. Лягущенко). У 60-і р. поновлення соціологічних досліджень театру відбувається як шляхом соціологічної орієнтації у підготовці спеціалістів з організації, планування та управління театральною справою у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (І. Безгін) та із допомогою спорадичного вивчення театральної публіки (Запоріжжя, Чернівці, Київ).

У 70-і р. соціологія театру інституціонально формується (секція соціологічних досліджень театру при Українському театральному товаристві, а з 1975 р. Рада з питань економіки, соціології і організації театру, лабораторія організації творчих процесів Міністерства культури України – І.А.Зазюн), складається емпірична основа її розвитку на базі досліджень глядача та наукової організації театрального процесу. У 80-і р. відбувається поворот досліджень до цілісного вивчення театрального життя в Україні, до їх зв’язку з практикою, вивчення динаміки соціокультурних змін в українському театрі. Вивчається роль театру в соціалізації молоді (С. Паламарчук). Завершується в основних рисах формування соціології театру як самостійної галузевої соціології, предметом якої постає нова театрально-художня реальність і її показники.

У 90-і р. за єдиною програмою продовжується порівняльне дослідження динаміки соціокультурних показників діяльності українських драматичних театрів, розпочате у 80-і р. (І. Безгін, В. Ковтуненко, О. Семашко). В ці роки Н.М. Корнієнко розкриває соціокультурне підгрунття постмодерністських тенденцій в українському театрі 80-90-х р. ХХ ст., продовжуються дослідження публіки та нового соціокультурного контексту. В ці роки завершується формування соціології театру.

Значною подією в театральному житті України стало проведення в березні—травні 1958 р. фестивалю "Перша українська театральна весна", участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку. Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік. У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

3 розвитком суспільства театральне мистецтво збагачувалось і ускладнювалось, віднаходилися нові жанри і види. До епохи Відродження переважали драма і народний театр, в епоху Ренесансу зародилась опера, яка з часом у Франції, Німеччині, пізніше в Росії стала дуже популярною [12, с.77].

1.3 Взаємодія соціології театру з театром як інститутом соціології

Інтерес до театру підвищується, відповідно підвищується і значущість театру як соціального інституту через здійснення властивих йому функцій.

Театр є соціальним інститутом, який має комплекс правил поведінки, принципів, культурних норм, охоплюють певну сукупність людей (глядачів), забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин. Театр як інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації особистості, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

— економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

— політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;

— культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;

— соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

Отже театр являється соціальним інститутот і разом культурним. Але за критерієм способу регулювання поведінки людей у межах інституту являється неформальним. На це вказує відсутність чіткої нормативної бази, тобто взаємини в межах театру як соціального інтитуту не закріплена формально. Є результатом творчості волевиявлення громадян. Соціальний контроль встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях.

Головні функції інституту:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за

допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин;

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй театр транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління;

інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок.

Перелічені функції притаманні кожному інституту. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні, які притаманні саме цьому інституту як явні (формальні), так і латентні (неформальні). Явні функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. Та саме для театру характерні латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються.

Одна з найважливіших функцій театру – це пізнавальна функція. Завдяки ній здійснюється передача соціального досвіду від одного покоління до іншого, від одних країн і народів до інших.

Разом з пізнавальною функцією сценічного мистецтва правомірно існує і ряд інших (естетична, розважальна, комунікативна, така, що соціалізує, компенсаторна, ігрова, нормативна і багато інших), театр полифункционален, тому і займає таке важливе місце в житті суспільства.

Функція розваги включає орієнтацію на незвичність постановки, зустріну з улюбленими акторами, яскраве видовище постановки (музика, світло, декорації, костюми). Ця функція тісно переплітається з функцією комунікативної. Театр, видовище виросли з народного свята, обряду, яскравими моментами якого була активність всіх його учасників і колективність дійства. Так, в землеробських святах видовище поєднувалося з дією. Учасники того або іншого обряду – цього стихійного фольклорного театру – були одночасно і дійовими особами. Характерна і інша сторона традиційних фольклорних святкувань: колективність переживання, відчуття, дії. Звідси можна припустити, що саме ці традиційні фольклорні риси – потреба в емоційному спілкуванні всіх учасників – повинні позначитися в оцінці сьогоднішнього театру.