Відзначим, що на всіх соціологічних рівнях формування особистості, театр виконує ролі, які впливаєть на особистість. Театр впливає на формування не тільки духовної структури: потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, а й на такі риси взаємодії з суспільством як самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини.
2.2 Театр як комунікація
Театр як мистецтво, колективне за своєю природою, що імітує міжособові контакти, привертає людей до співпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чином злитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітніші відносини.
Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками – за допомогою мови чи інших знаків.
Комунікація – передавання інформації від однієї системи до інщої за допомогою сигналів чм спеціальних носіїв. Так у театрі використовується всі види комунікації:
- вербальна (передача інформації за допомогою усних чи друкованих слів акторів);
- візуальна (одна з «конкретно театральних», за допомогою образного ряду);
- орієнтована на сприйнятя за допомогою слуху (музична);
- невербальна (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо;
- комбінована.
Комунікація – це двосторонній процес. З одного боку публіка, з іншого – актор. Серед публіки виділяють так звану «кадрову публіку», яка має усталені традиції і звичку постійного спілкування з театром, підкріплену з дитинства сімейними традиціями відвідування театру. Близька до цієї групи публіка «навколотеатрального» процесу, яка прямо або опосередковано його організовує (критики, театрознавці, меценати) [41].
Дедалі більша увага приділяється театру як засобу комунікації та соціалізації глядача, а сам театр все частіше розглядається як публічно-видовищна форма спілкування з культурою, у процесі якої зовнішня форма діалогізування глядача зі спектаклем наповнюється полілогічним, опосередкованим спілкуванням з драматургом, режисером, акторами, іншими глядачами на основі художнього співпереживання.
Вистава розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.
Спілкування глядача і театру в сучасних умовах визначається такою духовно-практичною діяльністю, в якій реалізується цілий комплекс духовних потреб людини, і перш за все потреба в мистецтві. Внаслідок того, що в спілкуванні глядача з театром реалізується цілий набір потреб сучасної людини, задовольняються різноманітні запити і устремління особи, особовий характер спілкування театру з глядачем багато в чому визначається художньою потребою суспільства в цілому; ця потреба тісно пов'язана з соціальними функціями театру. Функції, здійснювані театром, створюють канву багатобічних взаємодій з суспільством. Як засіб комунікації театр організовує і координує різні групи людей, пов'язані з трансляцією художніх цінностей, а населення є його потенційним агентом. Актор, взаємодіючи з партнерами на сцені, використовує той же арсенал засобів, які має в своєму розпорядженні людство для встановлення безпосередньої соціальної комунікації, перш за все це мова і жест. Спілкування на сцені нічим не відрізняється від безпосередньої взаємодії в житті, хіба що підвищене емоційне забарвлення інтонації і жесту збільшує ефективність комунікації. Мистецтво актора – це мистецтво життєвого спілкування. Масова комунікація – систематичне та одночасне поширення однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою інформування та здійснення ідеологічного, політичного, економічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінку і поведінку людей. Таким чином ми говоримо про театр як масову комунікацію. Свій вплив і поширення інформації здійснюється за допомогою всіх складових притаманих масовій комунікації.
Комунікація, хоч і пов’язана з передачою інформації, але не обмежується лише цим. Тому часто розмежують поняття масової комунікації та масової інформації. Масова комунікація – стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно поширюється на велику аудиторію.
Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. Отже на цих рівнях розглянемо театр:
Пізнавальний (когнітивний) – пов’язаний з поширенням соціально важливих відомостей серед широкої аудиторії. На цьому рівні театр як комунікація, що несе в собі інформацію до глядача, створює умови для пізнавальної діяльності, є пізнавальним ресурсом при формуванні уявлень, ціннісних орієнтирів, стереотипів поведінки тощо.
На другому рівні процесу спілкування публіки з театром, одержана інформація поєднується з системою існуючих норм і цінностей, регулює контакти з оточуюючим середовищем, передусім соціальним.
За цих умов комунікація має безпосереднє відношення до соціальної дії. Це свідчить що комунікація театру суттєво впливає на функціонування соціуму (в данному значенні відвідувачів театру).
Загальні особливості впливу театру через комунікативну функцію на особистість:
- широта аудиторії, спрямованність і швидкість інформаційного впливу;
- Сила, комунікативність, постійність і багатофакторність впливу;
- Єдність пропагандистського, виховного та інформаційного впливу;
- Багатство методів і форм впливу;
- Достіпність, поширеність, динамічність інформації.
Через комунікацію театр виконує такі функції:
- інформаційна – спрямована на задоволення інформаційних потреб публіки;
- комунікативна – полягає в організації інформаційної взаємодії між особистостями, що складають відвідувачі театру, також між громадскістю про поширення інформації про діяльність театру;
- виховна – пов’язана з форуванням, зміною установок та ціннісних орієнтацій особистостей, заохочення аудиторії, формування суспільно значущих рис;
- управлінська – виявляє себе в конторі за взаєминами між члеланими театральної публіки, а також між ними і системою керівних органів;
- соціальної адаптації та орієнтації – спирається на потреби аудиторії в інформації для орієнтування у соціальних процесах та явищах, адаптації до змін умов життя;
- соціальної ідентифікації – базується на потребі глядача відчувати свою спільність із певними соціальними групами, верстами тощо.
- Відтворення певного емоційно-психологічного тонусу – спрямована на зняття психологічної напруги, тощо.
У процесі театрального спілкування формуються здібності і навички міжлюдської комунікації, так як «потреба висловлювати свою думку пов'язана із здібністю це зробити» (Б. Хечквіст). Дослідники звертають увагу на те, що, в якості відповіді на цю нагальну потребу, з'являється така театрально-експериментальна форма, як психодрама. Ця рольова гра не тільки допомагає зсередини зрозуміти мотивацію людських вчинків, а й формує навички та бажання спілкуватись, а тому стає ефективною формою театрально-культурної соціалізації. Соціологи театру своїми засобами вивчають цілісність театрального впливу на публіку залежно від тривалості і глибини таких його фаз, як докомунікативна, рецептивна (час сприйняття спектаклю) та після (пост) комунікативна. Все це дає емпіричну базу не тільки для визначення ефективності впливу театру на духовний світ особистості та на окремі групи публіки, а й впливу реакцій публіки на розвиток театру, на його репертуар і творчу спрямованість.
У театрі все ґрунтується на активному емоційному взаємоспілкуванні тих, хто створює в цей вечір на сцені художній твір, і тих, для кого воно створюється. Кінцевим ефектом сприйняття спектаклю є формування певних особистісних характеристик, особистісна визначеність людини. Театр — засіб просвітництва (передача досвіду, фактів) і освіти (передача навичок мислення, узагальнення системи поглядів). Комунікативна функція театру відповідає за підтримку цілісності суспільства. Саме ця функція дозволяє суспільству відноситися до театру як до особливої соціальної цінності, необхідної якщо не окремому індивідові, то суспільству в цілому
І) «провідні актори», «інші актори театрів», «керівництво театрів»;
2) експертна визначеним трьом типам театрів за рівнем художньої діяльності («відмінно», «добре», «посередньо» і нижче);
3) аналіз експертних оцінок реального поточного репертуару та «ідеального репертуару» за 8 показниками (репертуарна відповідність запитам публіки, громадянська актуальність, художній рівень спектаклю, режисури, гри акторів, оцінка прийому спектаклю публікою і критикою).
Ці дані дали змогу описати ряд моделей театрально-художніх відносин, виявити рівень погодженості цільових установок основних учасників театрального процесу в управлінському механізмі, певну суголосність, єдність спільної мети і вимог соціаль-но-інституалізованого суб'єкта (критика, управління, реклама тощо) і безпосереднього партнера театру — публіки.
Вивчення показало значну залежність рівня художніх досягнень театру від орієнтації його суб'єктів на позитивні соціальне значимі цілі, на вияв особистісного ставлення до дійсності, усвідомлення себе і глядача як морально і соціальне відповідальної особистості. Трупи високохудожніх театрів значно більшою мірою орієнтовані у своїй діяльності на формування особистості, на «емоційне, інтелектуальне, моральне виховання».