На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «ЯрославскаяОранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що запам'ятали сувору владну жінку, що простирає руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці тепліше, людяніше. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, византійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці - по-своєму.
Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.
Чудовимрізьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявленнярусичів про прекрасне і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в. Стасов писав: «Є ще прірва людей, що уявляють, що потрібно бути витонченим тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в усім винятковому, особливому, а що стосується до іншого, то можна розправлятися як ні потрапило - мовляв, пусте і нісенітне... Немає, теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у витончених формах, у постійній художній зовнішності простерлася вже на сотні тисяч речей, що щодня оточують наше життя». Древні русичі, огороджуючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили справедливість цих слів.
Це стосувалося не тільки різьблення дереву і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри - золотих і срібних діл майстри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливими старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки обробленийшкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника Остромира в часи Ярослава Мудрого.
Дотепер викликають зехоплення зроблені київським ремісником сережки (ХI-ХIIвв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром 0,02 см. На колечках закріплені малюсінькі зернятка срібла діаметром 0,04 см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі важко.
Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полкуИгореві» згадується легендарний сказитель-співакБоян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових і струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворахіншихвидних руських владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, розповідачі казок, виконавці на струнних інструментах.
І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор - пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних, застільних, похоронних піснях відбивалися багато рис життя людей того часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у більш пізніх - коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшламова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.
Цілий світ руського життявідкривається в билинах. Їхній основний герой - це богатир, захисник народу. Богатирі володіли величезною фізичною силою. Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із народу, селянський син. Народні богатирі володіли також величезною чарівницькою силою, мудрістю, хитрістю. Так, богатир Волхв Всеславич міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золотіроги. Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із селянського середовища, - боярський син ДобриняНикитич, представник духівництва хитрий і виверткийАльошаПопович. Кожний із них мав свій характер, своїми особливостями, але усі вони були як би виразниками народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих ворогів.
У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з котрими глибоко ввійшла у свідомість народу. Під ім'ямТугарина проглядається узагальнений образ половців із їхнім ханом Тугорканем , боротьба з який зайнялацілий період в історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі вірно служили билинному ж князюВолодимирові. Його прохання про захист Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи. Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одне загальнеділо - діло народу. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі злився узагальнений образ і ВолодимираСвятославича - воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образінших князів - сміливих, мудрих, хитрих. А в більш древніх билинах відбилися легендарні часи боротьби східних слов'ян із киммерийцами, сарматами, скіфами, із усіма тими, кого степ настільки щедро посилав на завоювання східнослов'янських земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що розповідають про неї, те саме що епос Гомера, древньому епосуінших європейських і індоєвропейських народів .
РОЗДІЛ ІІ. Відродження архітектури Русі після
монголо-татарської навали.
Після монголо-татарської навали довгий час літопису згадують лише про будівництво дерев'яних споруджень, які до нас не дойшли. З кінця XІІІ в. у Північно-західної Русі, що уникла руйнування, відроджується і кам'яне зодчество, насамперед військове. Зводяться кам'яні міські зміцнення Новгорода і Пскова, міцності на прирічкових мисах (Копор’є) або на островах, часом з додатковою стіною у в'їзду, що утворить разом з основний захисний коридор - "захаб" (Ізборськ, Порхов). Із середини XІ в. стіни підсилюються могутніми вежами, на початку над воротами, а потім і по всьому периметрі зміцнень, що одержують у XV столітті планування, близьку до регулярного. Нерівна кладка з грубо тесаного вапняку і валунів наділяло спорудження живописом і підсилювало їхню пластичну виразність. Такою же була кладка стін невеликих однокупольних чотирьохстовпних храмів кінця XІІІ - 1-й половини XV вв., яким обмазка фасадів додавали монолітний вигляд. Храми будувалися на засоби бояр, багатих купців. Стаючи архітектурними домінантами окремих районів міста, вони збагачували його силует і створювали поступовий перехід представницького кам'яного кремля до нерегулярної дерев'яної житлової забудови, що випливає природному рельєфові. У ній переважали 1-2 поверхові будинки на підклетах, іноді трьохчастичні, із сіньми посередині.
Архітектура Новгорода.
У Новгороді розвивалося його колишнє планування, додалося вулиць, що ведуть до Волхова. Кам'яні стіни Дитинця й Обхідного міста, а так само церкви побудовані на засоби окремих бояр, купців, і груп городян, змінили вигляд Новгорода. У XІІІ-XV вв. зодчі переходять у завершеннях фасадів церков від півкругів-"закомар" до більш динамічних фронтонів - "щипцям" або частіше до трилопатевих кривих, що відповіжали формі зводів, більш низьких над кутами храму. Величні й ошатні храми 2-й половини XІ в. - пори розквіту новгородської республіки, - повніше відбивало світогляд і смаки городян. Стрункі, подовжених пропорцій, з покриттям на вісьмох схилів по трилопатевих кривих, що пізніше часто перероблялося на пощипцеве, вони сполучають мальовничість і пластичне багатство архітектурного декору (уступчасті лопатки на фасадах, декоративні аркади на апсидах, візерункова цегельна кладка, рельєфні "брівки" над вікнами, стрілчасті завершення перспективних порталів) з тектонічною ясністю і компактністю спрямованої нагору композиції. Широке розміщення стовпів усередині робила просторіше інтер'єри. У XV в. Новгородські храми стають інтимніше і затишніше, у них з'являються паперті, ґанки, комори в підцерков’ї. З XІV-XV вв. у Новгороді з'являються кам'яні житлові будинки з підклетками і ґанками. Одностовпна "Грановита палата" двору архієпископа Юхимія, побудовані при участі західних майстрів, має готичні нерв’юрні зводи. В інших палатах стіни членувалися лопатками і горизонтальними пасками, що перейшло в монастирські трапезні XVІ в.
Архітектура Пскова.
У Пскові, що став у 1348 р. незалежним від Новгорода, головний, Троїцький собор мав, судячи з малюнка XVІІ в., закомарі, розташовані на різних рівнях, три притвори і декоративні деталі, близькі новгородським. Поставлений у кремлі (Кром) на високому мисі при злитті Пскову і Великої, собор панував над містом, що ріс до півдня, утворений новими, обгородженими кам'яними стінами, прорізані вулицями, що ведуть до кремля. Надалі псковичи розробляли тип четирьохстовпної триапсидної парафіяльної церкви з позакомарним, а пізніше і восьмискатним пощипцовим покриттям. Галереї, бокові вівтарі, ґанки з товстими круглими стовпами і дзвіниці додавали цим, немов виліпленим від руки приосадкуватим будівлям, що зводилися поза кремлем, особливу мальовничість. У псковських безстовпних одноапсидних церквах XVІ в. барабан з куполом спирався на пересічні циліндричні зводи або на східчасто розташовані арки. У Пскові, як і в Новгороді вулиці, мали бревенчаті бруківки і були так само забудовані дерев'яними будинками.