Смекни!
smekni.com

Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера (стр. 1 из 3)

Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

Робота присвячена філософським основам теорії іманентної інтерпретації тексту та літературного твору відомого швейцарського літературознавця Еміля Штайґера. У центрі нашої уваги - категорія часу, що її Е. Штайґер запозичив з філософії Мартіна Гайдеггера й переніс у сферу поетики.

Предмет розгляду - філософське підґрунтя іманентної інтерпретації літературного твору, основним теоретиком якої вважається Е. Штайґер, і, зокрема, проблема часу - категорія, запозичена швейцарським теоретиком літератури з філософії Мартіна Гайдеггера і спроектована у площину фундаментальної поетики.

Літературознавча концепція Еміля Штайґера формувалась під впливом феноменологічної герменевтики Вільгельма Дільтея і Ніколая Гартмана, екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера та вчення німецької духовно-історичної школи XIX століття. Проте саме екзистенціалізм у всіх його різноманітних виявах був чи не найважливішою складовою тогочасного інтелектуального клімату, "повстанням" проти традиційних систем, а у випадку Е. Штайґера - спробою адаптації Гайдеггерівських категорій "екзистенція" та "час" до розуміння художньої літератури. В інтерпретації літературного твору швейцарець намагався подолати зовнішню оболонку написаного слова, проникнути в його ядро, яке мусило б пов'язати літературу з "фундаментальними можливостями людського буття". Пошуки Е. Штайґера в цій площині - серйозне свідчення наявності у сфері теорії літератури постійної потреби в онтологічному оновленні. Нагадаємо, що всю свою літературознавчу концепцію він поставив на службу філософської антропології, яка досліджує свідомість людини й намагається дати відповідь на питання: що таке людина? Яка структура людського буття?. Уже наприкінці 20-х років Е. Штайґер докладно читає "Буття і час", і до кінця життя цей основний твір М. Гайдеггера залишається для нього настільною книжкою. У 1928 році швейцарський літературознавець відвідує мюнхенські лекції М. Гайдеггера, які захоплюють його своєю феноменологічно-екзистенціальною тематикою. 17 січня 1936-го відомий філософ читає в Цюріхському університеті доповідь "Про витоки мистецького твору" й особисто знайомиться з Е. Штайґером. Це знайомство згодом переростає в дружбу двох інтелектуалів, що тривала до смерті філософа. Е. Штайґер фактично відкрив філософію М. Гайдеггера для швейцарської германістики, помістивши його концепцію в доволі автономну філософську традицію. Намагаю чись розглядати М. Гайдеггера в якнайбільш "чистому" вигляді, швейцарець порівнював його з Гераклітом, Платоном, Ґ.В.Ф. Гегелем та І. Кантом [19]. Виходячи з такої констатації, вважаємо за необхідне докладніше зупинитись на основних моментах екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера, що знайшли, на нашу думку, найбільше відображення в літературознавчій концепції Еміля Штайґера.

Центральне питання своєї філософії - питання про буття (Sein)- M. Гайдеггер зводить до питання про людське "тут-буття" (Dasein), місце, в якому взагалі може йтися про розуміння буття [26, 329]. Це розуміння виявляється не в абстрактних актах свідомості, а в конкретних формах буття людини у світі -"буття-у-світі" (In-der-Welt-sein), що тлумачиться як основна характеристика "тут-буття".

Оскільки проблему буття М. Гайдеггер розглядає через проблему людини, то його онтологія оформляється через антропологію. Людина, на думку філософа, є сущим, існуючим способом екзистенції: "Суще, аналіз якого постає як завдання, це завжди ми самі. Буття цього сущого завжди моє" [8, 41]. Тільки вона, наділена самістю (Selbst), здатна екзистувати. Екзистенція - це феномен людини, її якість як сутності [8: 41, 207].

М. Гайдеггер та його послідовники вважали, що екзистенція - це буття, спрямоване в "ніщо", буття, що усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її кінцевість, М. Гайдеггер тлумачить її як "тимчасовість" (Zeitlichkeit), реальна точка відліку якої - смерть. Жодне суще, окрім буття людини ("тут-буття"), не знає про свою кінцевість, і тому ніякому сущому, крім нього, не відома часовість, не відкрите буття: "Тимчасовість взагалі не є сущим. Вона не є, а вказує (zeitigt) на себе... Тимчасовість вказує, а саме - вона вказує на можливі способи самої себе. Останні роблять можливою множинність модусів тут-буття" [8, 328]. "Тут-буття" організується своєю кінцевістю, ставлення до якої, назване М. Гайдеггером "турботою" (Sorge), визначає саму структуру "тут-буття". "Турбота" - це єдність трьох моментів - "буття-у-світі", "буття-наперед-себе" (Sich-vorweg-sein) і "буття-при-внутрішньо-світовому-сущому" (Sein-bei-innerweltlichem-Seienden). Визначаючи турботу як "буття-у-світі", М. Гайдеггер намагається наголосити на відмінності "тут-буття" від традиційного поняття "суб'єкта", оскільки останній зазвичай характеризується як антипод об'єкта. Натомість "тут-буття" - це певна нероздільна цілісність суб'єктивного та об'єктивного. Визначаючи турботу як "буття-наперед-себе", М. Гайдеггер визначає її відмінність від будь-якого наявного, речового буття; "тут-буття" у цьому сенсі постає тим, чим воно (ще) не є, тобто як власна можливість, і Нарешті, екзистенція - "буття-при-внутрішньо-світовому-сущому" - покликана визначити спосіб ставлення до речей як до супутників людини у відведеному їй "кінцевому" відтині життя - спосіб ставлення до них не як до наявних, що передбачає дистанція між людиною і річчю, а як до "підручних" (Zuhandene). Турбота як "буття-наперед-себе-у-світі-при-внутрішньо-світовому-сущому" - структура часова. Кожен з елементів турботи, як показує М. Гайдеггер, це відповідний модус часу: "буття-у-світі" - модус минулого, "буття-наперед-себе" - майбутнього, а "буття-при" - теперішнього. Однак оскільки ці три модуси - єдиний цілісний феномен, вони взаємопроникають (тому М. Гайдеггер називає їх "екстазами" часу). Так, наприклад, минуле - це не те, що лишилось "позаду", чого більше немає, навпаки, воно постійно присутнє в теперішньому й визначає як теперішнє, так і майбутнє. Відповідно кожен із трьох модусів часу набуває певної якісної характеристики (на відміну від "фізичного" часу). У М. Гайдеггера модус минулого - це "фактичність" чи "закинутість" (Geworfenheit), модус теперішнього - "занепадання" (Verfallen-heit), модус майбутнього - "проектування" (Entwurf). Таким чином, у М. Гайдеггера час первинно постає як кінцевий і якісний. Саме він є апріорно-екзистенціальною структурою турботи.

Як "тут-буття" спрямовано до своєї кінцевості, так час визначається з майбутнього. Модус майбутнього набуває особливого значення в структурній цілісності часовості: "Первинним смислом екзистенційності... є майбутнє". Саме зосередженість на майбутньому наділяє "тут-буття" дійсним існуванням. Недійсність - переважання теперішнього - виявляється в тому, що "світ речей", світ буденності, який М. Гайдегїер називає світом "Man" (субстантивований неозначено-особовий займенник), закриває для людини її кінцевість. Закликом до буття стає страх - але не емпіричний страх (Furcht), а невизначений, безконтрольний страх-туга, страх-томління, жах (Angst): "Від-чого жаху є буття-у-світі як таке... Від-чого жаху не є внутрішньо-світове-суще... Від-чого жаху є повністю невизначеним... Загрозою є не це чи інше, але й не все наявне разом як сума, але можливість підручного взагалі, тобто сам світ... Якщо відповідно в якості від-чого жаху виступає ніщо, тобто світ як такий, то це означає: від-чого жахається жах є саме буття-у-світі". Будь-яка спроба втечі від такого жаху буде марною, доки людина не наважиться зазирнути туди, звідки виходить цей жах, - у "ніщо", у "смерть"- і тим самим не набуде істинного розуміння свого буття.

Істинне буття, на думку М. Гайдеггера, живе в найінтимнішому лоні культури - у мові: мова - це дім буття. Сучасне ставлення до мови як до знаряддя перетворює мову з "дому буття", яким вона була первинно в усіх народів, у суще поряд з іншим сущим. Мова технізується, стає засобом передачі інформації й тим самим помирає як істинне "мовлення" (Reden), як "висловлювання" (Aussage), "казання" (Sage). Разом з її смертю втрачається той останній елемент, що пов'язував сучасну людину та її культуру з буттям, вичерпується джерело життя цієї культури, а сама мова стає мертвою. Через систему термінів люди забули справжній сенс речей і сенс буття. Слова означають тепер не те, що вони означали колись і що вони означають насправді. Мова науки свідчить про забування сенсу існування, а нагадати його можуть тільки письменники, бо лише поетична мова здатна прорватись крізь традиційну павутину метафізики до джерел справжнього буття. Мова говорить про буття, ми ж лише використовуємо сказання мови (Sage der Sprache), ми вживаємо сказання мови, щоб розповісти про себе. Іншими словами, не ми говоримо мовою, а мова говорить у нас, "мова говорить нами". Вона ставить людину у "просвіт" (Lichtung) буття, відкриває "істину буття". Так, не слова й мова є знаряддями людини, а навпаки - людина стає знаряддям слова й мови. Через людину (а точніше через письменників) буття промовляє про сенс нашого існування. Мова - не функція людини, не властивість буття, а подія (суб'єкт) буття. "Подія" тлумачиться тут як спів-буття, як співіснуюче буття мови й людини в часі. Вона - "тимчасова" реалізація мови, реалізація мови через людину. У цьому закладена мовність буття. Так М. Гайдеггер проголошує первинну належність слова буттю. Буття тим і відрізняється від сущого, що не підлягає предметному виразу, а лише "просвітлюється" через мову. Людина не створює слово щораз, коли говорить: слово - вісник буття-часу (М. Гайдеггер порівнює функцію слова з Гермесом), за допомогою слова людина прислухається до буття. Тому мова герменевтична. Мова приносить звістку від самого буття, мова говорить "мовою" буття, отже, буття теж герменевтичне. Але цього не дано почути всім, оскільки не всі замислюються над буттям, над сенсом людського існування й істиною буття. Буття можуть почути і зрозуміти лише поети. Поет не вважає себе творцем, він прислухається до буття, мовить від імені буття. Його мовлення - завжди поєднання мови й несказаного: мова - лише частково реалізована в мовленні можливість мови. Говорити означає "відповідати" мові: "Ми говоримо не лише мовою, ми говоримо з нею". Отже, мова, оскільки вона розкриває істину буття, - це передумова розуміння. Саме з мови людина черпає первинне розуміння буття й самої себе. Буття людини, мови, світу в цілому є подією (спів-буттям). Це не ізольовані світи-субстанції. Це горизонти, у точці перетину яких у кожен момент часу з'являється просвіт буття як Істини. Так, герменевтичне розуміння мови переноситься М. Гайдеггером на герменевтичне розуміння буття, адже саме мова дає можливість зрозуміти й пізнати істинне буття.