УКРАЇНА
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПРИВАТНИЙ ІНСТИТУТ
КОНСТРУЮВАННЯ МОДЕЛЮВАННЯ ШВЕЙНИХ ВИРОБІВ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з “філософії "
варіант №12
студента 5-го курсу заочної форми навчання
Виконав: КОЗАЧУК З.А.
Перевірив: БАРАБАШ Г.І.
Хмельницький 2007
План
1. Античні стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм - яке вчення вам більше до вподобі, чому?
Епікуреїзм
Скептицизм
2. В чому полягає різниця між екзистенціалізмом світським і релігійним?
3. Охарактеризуйте категорії "причина" і "наслідок"
Список використаної літератури:
Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Олександра Македонського.
Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його елінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл.185-110 pp. до н.е.). Різнобічне освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.
Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина - гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолода поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Виділяючи три форми релігії - поетичну, філософську та державну, - він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи для виховання індивіда.
Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.
Яскравим представником римського стоїцизму був Посідоній (135-51 pp. до н. е). Він продовжив розпочатий Панеціем процес елінізації стоїцизму, тільки доповнював його ідеями Платона. Поступово лінія стоїцизму Посідонія трансформувалася у неоплатонізм (самостійну філософську течію).
З погляду Посідонія світ становить собою вогненну "пневму", яка є не що інше як видозміна єдиного бога, вона поділяється на світ ідей та світ чисел. З пневми виникають "сім'яні логоси" - зародки всіх речей. Душа людини також є "вогненним диханням". Після смерті людини вона підіймається у надмісячний світ (своєрідне чистилище), а потім рухається ще далі, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову розподіляє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.
Поєднання богів зі світом людей відбувається опосередковано. Опосередковуюча ланка описується у демонології Посідонія, в якій йдеться про демонів як істот, здатних спілкуватися безпосередньо і з богами, і з людьми. Люди колись були близькі з богами, тоді вони не чинили злочинів, не знали нестатків. Але сталося так, що люди почали уподібнювати себе богам, воші створили ремесла, науки, завдяки яким змінювали створені богом речі на створені людьми. Людство пішло шляхом прогресу-створювало все нові та нові людські предмети, залишаючи все менше місця божественному світові. Цей рух вперед призвів до падіння моралі. Тому мета філософії - повернути людину до демонічного стану, тобто повернути й до бога. Це можливо тільки через виховання у дусі поваги до законів, держави, релігії.
Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарями, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.
Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.
Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стану істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.
Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, - вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, - принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.
Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.
Греція, й" культура та філософія, мала величезний вплив на становлення римської державності, культури, філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів - еліти суспільства - новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.
Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем - дуже відома персоналія у філософії. Цілий ряд його праць було відкрито під час розкопок Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувія у 79 p. н. е.
Філодем прибув до Італії приблизно у 80 p. до н. е. Тут він познайомився з відомим тоді меценатом Пізоном. У маєтку Пізона і була заснована епікурейська школа. Діяльність Філодема та гроші Пізона дали відчутні результати. Скоро маєток перетворився на культурний центр, рівного якому не було в ті часи. Часто навідували цей дім Вергілій, Горацій. Окрім широкої просвітницької діяльності, Філодем займався і теоретичними філософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логіки, в яких аналізується індукція як метод, з'ясовується роль аналогії в пізнанні, а також проводиться критика стоїків з різних питань.
Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст.д.о н. е). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмертя душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.
Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика - пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.
З. називається один з основних філософських напрямів, протилежне догматичній філософії і заперечливе можливість побудови філософської системи. Секст Емпірик говорить: "скептичний напрям по своїй істоті полягає в порівнянні даних відчуттів і даних розуму і в можливому тому, що їх протиставив. З цієї точки зору ми, скептики, через логічну рівноцінність протилежності в предметах і доводах розуму спочатку приходимо до стриманості від думки, а потім до досконалого душевного спокою ("Пірронови основоположення", 1 § 4). В новітній час Енезідем (Шульце) дає таке визначення С.: "скептицизм є ніщо інше як твердження, що філософія не в змозі дати твердих і загальновизнаних положень ні щодо буття або небуття предметів і їх якостей, ні відносно меж людського пізнання". Порівняння цих двох визначень, стародавнього і нового, показує, що стародавній скептицизм мав практичний характер, новий - теоретичний. В різних дослідженнях про скептицизм (Стейдліна, Дешана, Крейбіга, Сессе, Оуена), встановлюються різні види З., причому, проте, часто змішують мотиви, з яких витікає З., з самим скептицизмом. В єстві, слід розрізняти лише два вигляд З.: абсолютний і відносний; перший є заперечення можливості всякого пізнання, другої - заперечення філософського пізнання. Абсолютний скепсис зник разом із стародавньою філософією, відносний же розвинений в новій у вельми різноманітних формах. Розрізнення скепсису, як настрої, від З. як закінченого філософського напряму, має безперечну силу, але це розрізнення не завжди легко провести. Скепсис містить в собі елементи заперечення і сумніву і представляє цілком життєве і закінчене явище. Так напр., скепсис Декарта є методологічний прийом, що привів його до догматичної філософії. У всякому дослідженні науковий скепсис є цілюще джерело, з якого народжується істина. В цьому значенні скепсис цілком протилежний мертвому і мертвить С. Методологический скепсис є ніщо інше, як критика. Такому скепсису, по зауваженню Оуена, в однаковій мірі суперечить як позитивне твердження, так і певне заперечення. З. зростає з скепсису і виявляється не тільки у сфері філософської, але і у сфері релігійної, етичної і наукової. Корінним питанням для З. є гносеологічний, але мотиви заперечення можливості філософської істини можуть черпнути з різних джерел.З. може повести до заперечення науки і релігії, але, з другого боку, переконання в істинності науки або релігії може спричинити за собою заперечення всякої філософії. Позитивізм, напр., є ніщо інше, як заперечення філософії на грунті упевненості в науковому знанні. Найголовніші підстави, якими користувалися скептики різних часів для заперечення можливості пізнання, полягають в наступному: а) відмінність в думках філософів служила улюбленою темою для скептиків; з особливою старанністю цей довід був розвинений Монтенем, в його дослідах, і у французьких скептиків, наслідуючих Монтеню. Цей довід значення не має, бо з тієї обставини, що думки філософів різні, нічого не слідує по відношенню до істини і до можливості її знаходження. Самий довід потребує доказу, бо, можливо, думки філософів різні лише по зовнішності, а по суті сходяться. Можливість примирення філософських думок не виявилася неможливою напр. для Лейбніца, затверджуючого, що всі філософи мають рацію в тому, що вони затверджують, і розходяться лише в тому, що вони заперечують. b) Обмеженість людського знання. Дійсно, досвід людини надзвичайно обмежений в межах простору і часу; тому висновки, що робляться на підставі такого досвіду, повинні здаватися погано обгрунтованими. Цей довід, при всій його видимій переконливості, має, проте, трохи більше значення, ніж передуючий; пізнання має справу з системою, в якому кожний окремий випадок є типовим представником нескінченної безлічі інших. В приватних явищах відображаються загальні закони, і задача людського пізнання вичерпана, якщо йому вдасться з окремих випадків вивести систему загальних світових законів. з) Відносність людського пізнання. Цей довід має філософське значення і є головним козирем скептиків. Довід цей може бути представлений в різних формах. Основне значення його полягає в тому, що пізнання є діяльність суб'єкта і від друку суб'єктивності жодним чином звільнитися не може. Цей основний принцип розпадається на два головні мотиви: один, так би мовити, сенсуалістичний, інший - раціоналістичний; перший відповідає плотському елементу пізнання, другий - інтелектуальному. Предмет пізнається відчуттями, але якості предмету аніскільки не схожі на зміст відчуття. Плотське пізнання доставляє суб'єкту не предмет, а явище, суб'єктивний стан свідомості. Спроба розрізнити в предметі двоякого роду якості: первинні, належать самому предмету і повторювані в плотському пізнанні, і вторинні (суб'єктивні, на зразок кольору) - ні до чого не веде, бо і так звані первинні якості, тобто визначення простору і часу, виявляються такими ж суб'єктивними, як і вторинні. Але оскільки, продовжує скептик-сенсуаліст, весь зміст розуму дається відчуттями, розуму ж належить лише формальна сторона, те пізнання людини ніколи не може мати справи з предметами, а завжди лише з явищами, тобто із станами суб'єкта. Скептик-раціоналіст, схильний визнати первинне значення розуму і його незалежність від відчуттів, направляє свої доводи проти діяльності самого розуму. Він затверджує, що розум, через принципи йому властивих, в своїй діяльності впадає в корінні суперечності, з яких немає результату. Кант постарався систематизувати ці суперечності і відрекомендував їх у вигляді чотирьох антиномій розуму. В самій діяльності розуму, ні тільки в результатах її, скептик знаходить суперечність. Головна задача розуму полягає в доказі, а всякий доказ покоїться, врешті-решт, на очевидних істинах, істинність яких не може бути доведена і тому суперечить вимогам розуму. - Такі головні доводи скептиків проти можливості філософського знання, витікаючі з відносності людського знання. Якщо визнати їх за грунтовні. то потрібно визнати в той же час безплідність всякої спроби філософського шукання в межах сенсуалистичної і раціоналістичної області; у такому разі залишається тільки З. або ж містицизм, як затвердження можливості надчуттєвого і надрозумного пізнання. - Може бути, проте, сила доводів скептика не так велика, як здається на перший погляд. Суб'єктивний характер відчуттів не підлягає сумніву, але звідси ще не слідує, щоб відчуттям не відповідало нічого в реальному світі. З того, що простір і час суть форми нашого споглядання, не слідує, щоб вони були тільки суб'єктивними формами. Що стосується розуму, то з недозволеності антиномій не виходить їх нерозв'язність. недовідність аксіом аніскільки не говорить проти їх істинності і можливості служити основою доказів. Над спростуванням З., з великим або меншим успіхом, трудилися багато авторів, напр. Crousaz, в його "Examen du pyrrhonisme".