Один із філософських напрямів кінця XIX — початку XX століть — інтуїтивізм — пов'язаний передусім з іменем видатного французького філософа, лауреата Нобелівської премії Анрі Бергсона (1859—1941).
Феномен інтуїції має довгу й складну історію в контексті філософських і естетичних знань, Проте філософія інтуїтивізму як самостійний, завершений напрям складається лише на межі XIX—XX століть. Інтуїтивізм починає формуватися в умовах поступового занепаду філософії позитивізму й відбиває відверто антипозитивістські мотиви. Як справедливо зауважує відомий дослідник філософії Бергсона І.Блауберг, «час філософії, як і час людського життя (нове осмислення якого — одна з головних заслуг Бергсона), не визначається лише чисто хронологічним чином: тут кожний часовий період специфічний, відрізняється від іншого, має власну інтенсивність і «щільність». Час, у якому існує філософія кінця XIX — початку XX століть, особливо насичений: у ньому й зливаються, і рвуться різні філософські традиції, відбуваються, подібно до тектонічних зрушень, глибинні злами в самому осмисленні традиційних для філософії проблем». У цьому визначальному для долі філософії періоді Бергсон «стоїть біля витоків гуманітарно-антропологічного спрямування західної філософії й неначебто поєднує своєю творчістю «сторіччя сучасне й сторіччя минуле».
Анрі Бергсон народився в Парижі 18 жовтня 1859 року в сім'ї відомого французького композитора й теоретика музики Мішеля Бергсона. Родина Бергсонів назавжди зберегла згадку про Польщу, звідки вела свій родовід, про зв'язок попередніх поколінь з ідеями єврейського хасидського вчення, про своєрідний діалог культур (єврейської, польської, французької), в межах яких формувалися молоді представники родини. На Анрі Бергсона значний вплив мала його мати — прихильниця англійської культури, котра, як і батько, орієнтувала своїх сімох дітей на вивчення історії культури, мистецтва, на глибоке знання літератури. Анрі Бергсон дістав традиційну для французької еліти класичну освіту, поєднавши любов до музики, математики з зацікавленим ставленням до філософії. 1883 року він очолює кафедру філософії в ліцеї Блеза Паскаля в Клермон-Ферранє. Саме тут учений розпочинає послідовні розробки філософської проблематики, зокрема формується ідея тривалості, яка стане визначальною в подальших теоретичних роздумах Бергсона. Ідея тривалості зумовила розширене розуміння часу як філософської субстанції.
З 1888 року А. Бергсон живе в Парижі, постійно займаючись теоретичною роботою. У 1896 році він публікує книгу «Матерія і пам'ять», яка здобула широку популярність серед фахівців. З 1900 року Бергсон працює в Коллеж де Франс — престижному навчальному закладі, приділяючи увагу передусім курсам з історії філософії, аналізу структури філософських систем, теоретичним поглядам конкретних філософів: Герберта Спенсера, Берклі та -ін. Пізніше, в 1911 — 1915 роках, Бергсон прочитає курс лекцій з філософії у США та Іспанії, що поширить як його власну популярність, так і вплив його ідей далеко за межами Франції. Свідченням справжнього визнання Бергсона в професійному середовищі стало обрання його 1914 року президентом Академії моральних і політичних наук Франції, а в 1922 році він стає першим президентом Міжнародної комісії з інтелектуального співробітництва, працює в Лізі націй. Активна громадська робота не гальмувала розвитку філософських інтересів Бергсона. Між 1900 і 1932 роками ним були написані «Творча еволюція», «Сприйняття плинності», «Інтелектуальне зусилля», «Сміх», «Два джерела моралі й релігії» — роботи, які стали справжнім здобутком гуманітарних наук XX століття.
Проте всі зазначені успіхи й досягнення Бергсона — це, так би мовити, зовнішній бік його життя, яке в різні періоди було далеко не безхмарним. У 1911 році антиєврейське угруповання «Аксьон Франсез» розгорнуло цькування Бергсона як єврея, його теоретичні ідеї не визнавала академічна наука, символом якої виступали професори Сорбонни. Атеїстичне світосприймання Бергсона робило його творчість неприйнятною для релігійних установ: католицька церква ще в 1914 році внесла книги Бергсона до реєстру заборонених. Трагічними були й останні роки філософа, який не покинув окупованої Франції й помер від запалення легенів 1941 року, простоявши довгу чергу в німецьку комендатуру, де він як єврей мав пройти чергову реєстрацію. Морально-етичний світ самого Бергсона не знав компромісів, і образ цієї людини викликає глибоку повагу. Не випадково 11 травня 1967 року на одній із колон паризького Пантеону був вибитий напис: «Анрі Бергсону — філософу, життя і творчість якого зробили честь Франції й людській думці».
Естетична спадщина Анрі Бергсона дещо специфічна. В нього є роботи, які безпосередньо торкаються «чистої» естетичної проблематики — категорій естетики («Сміх»). Проте розгляд філософом більшості естетичних проблем підкорюється логіці становлення ідей інтуїтивізму. Не можна залишити поза увагою і той факт, що Бергсон протягом багатьох років захоплювався музикою, її історією і теорією. Одна з нереалізованих мрій філософа — написати роботу з естетики музики. Біографи називають Бергсона «наймузикальнішим з філософів», маючи на увазі його широку обізнаність у сфері музичної культури.
Інтуїтивізм Бергсона — складна, суперечлива теорія, своєрідним фундаментом якої є думка філософа про визначальну роль інтуїції в науковому та художньому пізнанні світу. Витоки ж інтуїції — в інстинкті й інтелекті.
Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізми. Працюючи над розв'язанням цього завдання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два «знаряддя», два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Кожен із них має свої особливості, свої можливості. Так, інтелект — «свідоме», «штучне» знаряддя пізнання, яке дає змогу пізнавати лише «форму» предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст, «матерію» (за термінологією Бергсона) здатний пізнавати лише інстинкт — «природний вид пізнання», який наснажується позасвідомою сферою людської психіки.
Вчення про інтелект передбачає певне приниження свідомої сфери людської психіки, доведення її нікчемності, примітивності. Характеризуючи інтелектуальне пізнання, Бергсон розвиває думку про цілковиту відсутність у ньому творчого начала. Інтелект, за образним порівнянням філософа, копошиться у світі мертвих тіл, усе нове, живе, нетрадиційне проходить повз нього, й інтелектові залишається тільки повне «нерозуміння життя». Саме тому, що «інтелект завжди намагається поновити та поновлює з даного, він і втрачає те, що є новим у кожний момент історії. Він не допускає непередбаченого та відкидає будь-яку творчість»1. Життя «духу», життя «тіла» недоступне для інтелекту, а якщо, набравшись сміливості, інтелект торкається живого, то він «діє з жорстокістю, непохитністю та грубістю знаряддя, зовсім не пристосованого для такого вживання». Тільки інстинкт здатен розкрити людині «найпотаємніше в житті». Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо. При першому ж зіткненні зі світом духовного або тілесного життя він може сказати: «Ось те, що є».
Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його висновки завжди категоричні, а помилка людини полягає в тому, що вона не навчилася користуватися інстинктом, усіма його можливостями, не навчилася «радитися з ним».
Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає «велика та світла будова — інтуїція».
Інтуїція для Бергсона — це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно пов'язана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Для Бергсона інтуїція і є інстинкт, але «безкорисливий», такий, що усвідомив себе і здатний осягнути предмет.
Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною, яка, на його думку, ширше, глибше опановує життя, складність його законів, непередбаченість його проявів. Тільки інтуїція занурює нас «у глибини життя», адже саме інтуїція здійснює «абсолютне пізнання». При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми логічного мислення. Значення інтуїції в процесі пізнання під час опанування внутрішнього змісту речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Адже не існує жодної сфери знань, жодної «системи», діяльність якої «не збуджувалася б інтуїцією». Більше того, в кожній системі інтуїція є те, що «краще від самої системи, що переживе її».
У роботі «Вступ до метафізики» Бергсон визначає інтуїцію як вид «інтелектуальної симпатії», яка допомагає проникнути «вглиб» предметів, допомагає злитися з їхньою індивідуальною сутністю та самобутністю. Таке визначення інтуїції спонукає нас шукати певні ланки, які пов'язують інтуїцію та інтелект.
Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розібратися в його природі, вказує нам шляхи та засоби активізації інтелектуальної роботи. Бергсон бачить в інтуїції безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція може піднятися над інтелектом, подолати його обмеженість, але поштовх до такої активності все ж буде йти від інтелекту. Це, безумовно, правильна думка, але, висловивши її, Бергсон тут же робить висновок, який знищує інтелектуальне «забарвлення» інтуїції. Адже він стверджує, що інтуїція має «підказати нам хоча б невиразне відчуття того, що треба поставити на місце інтелектуальних меж».
Отже, людство володіє, як стверджує філософ, двома формами пізнання — інтелектуальною та інтуїтивною, які діють у різних напрямах. Якби людство домоглося цілковитого розквіту цих двох форм пізнання, ми, на думку Бергсона, могли б назвати його досконалим та цілісним. Але подібної гармонії, повного злиття своїх інтелектуальних та інтуїтивних можливостей людство ще не досягло. Тому воно мусить жертвувати одним «знаряддям» заради іншого. І жертвою стає інтуїція. Але, незважаючи на всі спроби людства знищити інтуїцію, вона існує як «погаслий світоч, що спалахує тільки час від часу, лише на мить».