Смекни!
smekni.com

Культура і релігія (стр. 1 из 5)

ЗМІСТ

Вступ

1. Проблема культури в сучасній філософії

2. Вплив релігії на характер духовного типу суспільства

3. Релігія в системі культури

Висновки

Література


ВСТУП

Критерієм освіченості спеціаліста, його інтелігентності виступає ступінь залучення людини до духовних цінностей, гуманістичних ідей на фоні характерних для нашого часу прагма­тизму та раціоналізму, в ситуації духовного надлому особистості в ході трансформації українського суспільства.

Саме філософський аналіз культури дозволяє пояснити процеси духовного і соціального життя, систематизувати і упорядкувати різноманітні форми Людської діяльності. Вивчення суспільства засобами культури - актуальне завдання, оскільки лише його економічні та політичні характеристики не дають можливість зрозуміти багато соціальних явищ. Якщо технократичне мислення відсуває на задній план мистецтво, літературу, релігію, філософію і, врешті решт, саму людину, то культурологічний підхід допомагає усвідомити важливість цих феноменів суспільної свідомості. Культурологія занурює людину в світ ду­ховних цінностей, дає змогу осмислити як єдиний комплекс міфо­логію, релігію, філософію, мистецтво, етичні норми та естетичні пристрасті.

Вивчення культури як суспільного явища допоможе пояснити процеси духовного й соціального життя. Виявивши ком­плекс взаємопов'язаних культурних явищ у суспільстві, можна систематизувати, класифікувати і упорядкувати багатомаїття форм людської діяльності.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гер­дера і Г. Гегеля.

Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних кон­цепцій, або парадигм, як більш-менш відрефлексованих теоретич­них ї методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Найбільш типові серед них:

- циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

- еволюціоністська;

- антропологічна;

- революційно - демократична.

Основоположником концепції циклічного розвитку культу­ри вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кож­ний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жердям; юність, для якої характерне фор­мування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, трактує як "друге варварство".

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку в працях М.Данилевського (1882 - 1885), О. Шпенглера (1880 - 1936), А. Тойнбі (1889 - 1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорію культури представлена в працях американського вченого Л. Морга­на (1818 - 1881) і англійського історика Е.Тейлора (1832 - 1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає в тому що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається пря­молінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму - це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Сучасний неоеволюціонізм - у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж.Мйорок). Релігійний еволюціонізм П. Тейяра це Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної думки.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884 - 1942), французького ет­нолога і соціолога К JІеві - Строса (1908 - 1991), американсько­го етнографа А. Кребера (1876 - 1960) та ін. Сутність цієї кон­цепції полягає в тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з проблемами людства. Б.К.Малиновській, ділить потреби, що зумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих погреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної, або марксистської, концепції культури були К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820 -1895). Вона ґрунтується тому на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована насамперед на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висо­кокультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

Метою моєї роботи є в межах запропонованого обсягу розглянути основні питання, що стосуються проблеми культури в сучасній філософії, впливу релігії на характер духовного типу суспільства, та співвідношення релігії та культури


1. ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРИ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1.1 Особливості духовної культури суспільства

Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва – це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей , форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.

Визначається певна типологія культур. Виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб’єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.

Духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв’язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура – це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалізацію, само здійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної індивідуальності; по готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури ґрунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії.

Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В Україні своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова процесів суспільного буття зумовлена багатогранними чинниками загальнолюдського, загальнопланетарного і національно-особливого, специфічного тільки для України, для її народу, її етнокультури, традицій, менталітету – тобто для її індивідуальності України втілений дух її народу, його національна самосвідомість, самобутність та неповторність власного складного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального, духовного досвіду.