Луганський Державний Коледж
Економіки і Торгівлі
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ПРЕДМЕТУ «ФІЛОСОФІЯ»
Тема: "Проблема життя і смерті в філософії"
2006 р.
Зміст
Вступ
Свідомість як філософська категорія
Проблема життя і смерті
Сенс життя, смерть і безсмертя людини
Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити?
Література
Вступ
Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників – старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина – істота вільна та усвідомлююча власну смертність – неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.
Свідомість як філософська категорія
Духовне життя – це одна із сутнісних характеристик людини. Різні аспекти духовного життя індивіду вивчають різні науки: психологія, нейрофізіологія, кібернетика та інші науки, по-своєму осмислюють його мистецтво та релігія. Філософію духовне життя цікавить з точки зору ролі його у вирішенні питання про місце людини у світі.
Ще донедавна духовне життя людини фактично зводилося до свідомості, а до свідомості відносилось те, що може бути виразно сформульованим і висловленим мовою. Роль такої свідомості в житті людини досить значна, але не слід зводити до неї все духовне життя. Іноді поняття «свідомість» вживають у широкому значенні, позначаючи ним усе психічне життя людини. У цьому разі поняттям «свідомість» охоплюється не лише усвідомлений, а й підсвідомий рівень. Проте свідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскільки останнє не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в діяльності, вчинках її. Духовне життя – це сам процес життя, а не лише психічне переживання його.
Філософське осмислення поняття свідомості визначає в ньому свій специфічний аспект. Зокрема, свідомість розглядається як «клітинки» філософії. Це означає, що свідомість має бути визначена через співвідношення суб’єктивного й об’єктивного, скінченого та нескінченного.
У суб’єктно-об’єктних відносинах духовне постає як суб’активна реальність (ідеальне), що протистоїть об`активній реальності (матерії). Але суб’єктно-суб’єктні відносини є набагато складнішими: зрозуміти духовний світ іншого суб’акта неможливо лише шляхом зведення до об`активних проявів. Тобто ідеальне має бути зрозумілим у єдності всіх трьох аспектів: суб’єктно-об’єктних, суб’єктно-суб’єктних, скінченого – нескінченного.
Проблема ідеального не зводиться так само і до способу існування його в указаних взаємовідносинах, але містить у собі питання щодо характеру взаємодії та взаємопереходу ідеального з його протилежностями: об’єктивною реальністю (у С-О відносинах), іншою суб’єктивною реальністю (у С-С відносинах) і кінцевою швидкоплинною реальністю (стосовно скінченого і нескінченного).
У різних філософських тлумаченнях на перший план виходить той чи інший бік цієї складної проблеми.
Для суб’єктивного ідеалізму ідеальне є суб’єктивною реальністю даного суб’єкта, що не має виходу ані до об’єктивної, ані до інших суб’єктивних реальностей. Ця позиція неминуче призводить до неможливості визначення існування чогось іншого (існую я один).
Залежно від розуміння об’єктивної реальності матеріалізм тлумачить ідеальне або як функцію природи, або як функцію соціальної діяльності людини, що спирається на природні передумови.
Перший напрям найбільш наочно виявляється у так званому вульгарному матеріалізмі, згідно з яким духовне життя – це удаваність, яка при детальнішому розгляді зводиться до фізіологічних процесів у мозку.
Другий напрям розвивається у рамках діалектико-матеріалістичної філософії і розглядає ідеальне як особливу властивість, вищий продукт розвитку матерії, який має матеріальний бік, але не зводиться до матеріального. У межах цього напряму виявилися неоднозначні підходи до ідеального: воно або пов’язується з діяльністю людського мозку, або визначається функціонуванням його у рамках суспільного життя, за межами психіки окремої людини.
Ці підходи мають рацію. Ідеальне не зводиться до матеріального, яке розуміють як фізіологічні процеси у мозку. Та матерія як філософська категорія означає будь-яку об’єктивну реальність і не зводиться ні до фізіологічного, ні до фізичного. Особливі властивості духовного життя не виводять її за межі в усіх відношеннях. Це зумовило третю точку зору, згідно з якою свідомість є і матеріальним, і ідеальним у різних відношеннях. Ідеальне є характеристикою свідомості як протилежності матерії у межах основного питання філософії. Поза цими межами свідомість, духовне життя підпорядковуються об’єктивним законам природи і є матеріальними.
З точки зору об’єктивного ідеалізму в духовній сфері людини відображаються ідеальні основи самого буття. Ідеальне розуміють як «проект», прообраз світу, а матеріальне – лише як засіб, матеріал для втілення його.
У духовному житті наявні дві паралельні течії, що не мають єдиної основи, – це ідеальна сутність та матеріальні механізми діяльності мозку, нервової системи – такою є позиція дуалізму або психофізіологічного паралелізму.
Помилковість останніх двох підходів випливає із загальної критики об’єктивного ідеалізму та дуалізму. Водночас у цих позиціях наявні раціональні моменти і спроба віднайти коріння духовного життя, що не зводяться до матерії, яка вважається фізичною речовиною. Об’єктивне існування ідеального, як уже відмічалося, визнається й окремими представниками діалектичного матеріалізму.
Наявність у самому фундаменті буття атрибутів, що явно виходять за межі фізичної реальності, і довів розвиток сучасної науки (кібернетики, синергетики). Цей факт осмислюється у різних напрямах філософії ХХ ст.
З усіх живих істот, які нам відомі, лише людина має свідомість.
Свідомість є найвищою формою і результатом розвитку атрибута, загальної властивості матерії – відображення.
Існують спільні риси в процесах, які відбуваються на різних сходинках розвитку матерії. В усіх випадках розвитку обов’язково присутня взаємодія.
Також в процесі цієї взаємодії встановлюється певна відповідність структур явищ, систем, що взаємодіють. Крім того, «слід» взаємодії, відбиток структури одного з явищ впливає на подальше існування (поведінку) іншого явища. Ці спільні риси і становлять зміст поняття відображення.
Відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їх подальше існування.
Відображенню, як і матерії в цілому, притаманні властивості саморозвитку. Відображення, перед тим, як перейти до етапу духовного життя людини, проходить цілий ряд етапів відповідно до основних форм руху матерії.
Вже у неживій природі відображення може бути не просто синонімом масово-енергетичного перенесення дії, а саме інформаційним процесом, суть якого пов’язана з відповідністю структур. У живій природі інформаційне відображення керує пристосованою поведінкою біосистем.
Будь-який предмет у взаємодії з іншими предметами може стати і носієм масово-енергетичної дії, і гаслом, тобто носієм інформації.
Фізична природа гасел може змінюватись, але суть не в ній, а у заміщенні одних структур іншими, у відповідності цим структурам.
Еволюція біологічного відображення має такі основні тенденції: зростання лабільності (рухомості та активності) інформаційних зв’язків, розвиток попереджувального відображення, що у змозі передбачити ситуацію і планувати необхідні дії, спеціалізація та розвиток апарату інформаційного відображення. Мозок з його величезними можливостями – ось основний результат до соціальних етапів відображення.
Розкриваючи еволюцію відображення, можна побачити глибоку спорідненість духовного життя людини з фундаментальними процесами природи. Проте специфічну сутність духовного життя людини формує лише перехід до рівня соціальної форми руху матерії.
Мозок надає свідомості можливість працювати. Та цілі і зміст його діяльності задає не мозок як такий, а соціальний спосіб життя людини. Тому свідомість людини є таким інформаційним відображенням, що спроможне виступати як програма, що керує цією ділянкою. Духовне життя людини завдяки його невпинній внутрішній активності набуває ще однієї чудової властивості: воно не зводиться до функціонально-корисної програми, а набуває самоцінності, стає не просто працею, яка обслуговує існування людини, а й внутрішньою духовністю її.
Свідомість має властивість універсальності. Це означає, що людина в принципі може відображувати будь-які властивості будь-яких предметів, які так чи інакше залучені до діяльності.
Свідомість спроможна відображувати речі такими, якими вони є насправді, тобто має властивість об’єктивності. Свідомість також характеризується творчістю і опосередкована мовою.
Мова людини, яка відображає світ та спілкування між людьми, стає системою, що саморозвивається.
Перетворюючи світ, люди натикаються на такий його рівень, який не може бути виражений і пізнаний без мови. Свідомість як найважливіша складова частина духовного життя людини в цілому без мови неможлива.