Смекни!
smekni.com

Проблема свободи та необхідності в німецькій класичній філософії (стр. 1 из 7)

Вступ

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854), Георг Вільгельм Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872). При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

Враховуючи основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, проблеми свободи і необхідності, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д.

Головна тема німецького класичного ідеалізму, яку розробляє кожний із творців німецької класичної філософії – тема свободи. Свобода трактується як сутність людини і суспільства, буття, реальність і ідеал. Ця тема народжена епохою буржуазних революцій, Великою французькою революцією перш за все.

У своєму рефераті я зупинюся тільки на одній проблемі, якій класики німецької філософії відводили важливу роль – проблемі свободи і необхідності у німецькій класичній філософії.

Ще у глибокій давнині у свідомості людей, які розмірковували про умови поведінки людини, виникає характеристика дій, що виконуються людьми, як дії,які направляються необхідністю. Світом людських долей править необхідність, рок. Сила її незворотня, їй підпорядковуються не тільки люди, але і Боги.

Співставлення визнання визначає необхідності людських дій з визнанням свободи їх здійснення рано чи пізно породжує питання про протиріччя міжнеобхідністю і свободою і про можливості вирішення цього протиріччя.

Як необхідно розуміти співіснування необхідності і свободи? Що може означати необхідність поведінки людини, якщо вона вільна, і що може дати їй свобода, якщо сама свобода замкнена в рамки необхідності? Де межа необхідності і свободи у поведінці людини, як природньої істоти, і її поведінки, як істоти соціальної? Чи є протилежністю протилежність духа і природи? Мислення і буття? Свідомості і зовнішнього світу?

Метою даної роботи є дослідження різних підходів класиків німецької філософії до проблеми свободи і необхідності.

Питання, які необхідно вирішити в ході реферату є:

– розгляд попередниками німецької філософії проблеми свободи і необхідності;

– метафізика свободи І. Канта;

– тлумачення свободи як характеристики людського буття;

– розглянути тотожність необхідності і свободи у філософії Шеллінга;

– дослідити проблему свободи і тотожності мислення і буття у філософії Гегеля;

– виявити основні аспекти філософії історії у класиків німецької філософії.

У філософії Гегеля це протиріччя усвідомлюється як протиріччя, що породжується діалектикою буття чи мислення. Це – об'єктивна і реальна діалектика. Шеллінг вищою антагоністичною протилежністю визнає протилежність свободи і необхідності. «Настав час для виявлення вищої або, скоріше, дійсної протилежності – протилежності між необхідністю і свободою». Так писав Шеллінг у своїй роботі «Філософські дослідження про сутність людської свободи і пов'язаних з нею предметах».

1. Розгляд проблеми свободи і необхідності попередниками німецького класичного ідеалізму

Діалектичному синтезу необхідності і свободи передувало історично зростаюче усвідомлення їх граничної протилежності. Науковим підґрунтям цього усвідомлення були успіхи механічного детермінізму – спочатку у вченні про природу, а потім і у антропології – у вченні про людину. Це властиво для XVIIі XVIIIстоліть. Поняття необхідності завоювало всю область дійсності. Його визнали не тільки для індивідуальних тіл з їх механічним рухом, з їх інерційними силами. Під панування необхідності був поставлений не тільки світ фізичної природи, але і світ психічної причинності. Вже в античному матеріалізмі Демокріта атомістична теорія душі стерла межу між психічним і фізичним. Необхідність із божої сили, що править долями людей, перетворилась у вихор атомів. Для Демокріта свобода ще не стає гострою проблемою пізнання думки.

Свобода повинна бути знайдена в умовах самої необхідності.

Це одна із великих задач філософії.

З точки зору стоїків свобода зводилася до пасивного поклоніння перед необхідністю. Активність вільного стоїчного мудреця вдавана. Він не володіє необхідністю, а вона ним.

В епікуреїзмі і стоїцизмі проблема свободи породжується конфліктом міжособистістю і державою елліністичного типу. Але ареною дії залишається індивідуальна поведінка і індивідуальна свідомість. Шукач свободи тут не клас, не народ, не суспільство, а ізольований індивід – «мудрець».

У вченні Спінози поняття необхідності має новий розвиток, який наближає його до свободи. Серед речей, що діють згідно необхідності, є одна – зовсім іншого роду. Це – сама вічна і безкінечна природа, або субстанція, або Бог. Як тільки пізнання із пізнання кінцевих речей стає пізнанням однієї вічної і безкінечної субстанції, виявляється, що субстанція природи вільна.

Згідно цього Бог, або природа, точніше, вічна і безкінечна субстанція природи, – єдина вільна річ. Але Спіноза вчення про свободу переносить із області метафізики в область антропології і етики. Згідно його думки, вільною може бути і людина. Серед афектів, яким людина піддатна і влада яких над людиною породжує її рабство, є один афект – це прагнення до пізнання. У філософії воно може стати домінуючим, визначати собою існування і поведінку людини. Про того, хто досяг цього, для кого прагнення до пізнання стають, як для філософа, його власною природою, можна вже сказати, що він – вільний, що його існування визначається тільки тим афектом, який складає його власну сутність. Пізнаючи і люблячи інтелектуальною любов'ю Бога, вічний і безкінечний порядок природи, філософ разом з тим саму необхідність пізнає як свободу. У порівнянні з поняттями стоїків про свободу у вченні Спінози появляється нове. Це, по-перше, думка про те, що у відомих умовах сама необхідність стає свободою, і не тільки по пізнанню, але і по буттю. Необхідність і свобода є поняттями діалектики: те, що з необхідності випливає з своєї власної сутності, виявляється вже не тільки необхідністю, але разом з тим і свободою. В субстанції природи, або Бога, необхідність і свобода існують як єдність протилежностей. По-друге, новим було у Спінози і поняття про свободу людини. Для нього, свобода – не постійно діюча здатність, або властивість людини, а деяке особливе досягнення його діяльності. Це досягнення діяльності пізнання. При цьому свобода – рідкісне явище і здобуття людського життя. Вона вводиться в життя людини лише подвигом учених, філософів. Тільки філософ може стати вільним, а не народ, небільшість. Свобода – привілегія інтелектуальної еліти. Між свобідним і несвобідним Спіноза ставить бар'єр знань.

По-третє, Спіноза умовою свободи проголошує не просте споглядання необхідності, а активність пізнаючого. Здобути свободу може лише людина діяльна. Тільки різноманітна діяльність, яка направлена на всі модуси природи, приводить до пізнання необхідності і через неї до свободи.

У цьому вченні про свободу у Спінози залишалось протиріччя. Умовою необхідною для свободи, є активність пізнаючого. Навпаки, основна для його теорії свободи інтелектуальна інтуїція вічної і безкінечної субстанції природи виявилась споглядальною.

Отже, стоїки, Спіноза, Прістлі трактували свободу як пізнану необхідність, доводячи, що людина, пізнавши необхідність, усвідомивши її як дійсно необхідне, діє у згоді з нею і тим самим поступає вільно. Необхідність трактувалась як первинна, а свобода розглядалася як вторинна, похідне. При цьому малася на увазі природна необхідність. Питання про необхідний зв'язок явищ людського життя, історії людства не обговорювався. Відміна цієї «людської» необхідності від необхідності у природі не розглядалася. І тому відношення між свободою і необхідністю трактувалося односторонньо. Свобода фактично зводилася до необхідності, яка до того ж розумілася як не маюча відношення до того, що роблять люди, до результатів їх діяльності.

2. Трансцендентальний ідеалізм І. Канта:метафізика свободи

Класики німецького ідеалізму здійснюють ревізію всіх попередніх концепцій свободи і необхідності. Ця ревізія починається уже в рамках «критичної філософії» Канта, який по праву вважається родоначальником німецької класичної філософії.

У початковий (до 1770 p.), так званий «докритичний», період творчості філософська позиція Канта мала явно матеріалістичне спрямування. Проте спроба послідовного розгортання філософських досліджень у цьому напрямі постає перед нездоланними труднощами, як тільки виникають проблеми людського буття. Наше філософське («метафізичне») пізнання, зазначає Кант, не може вийти за межі досвіду, хоч» це і становить найсуттєвіше завдання метафізики».

До недавнього часу вважали, розвиває Кант цю думку, що всяке знання має узгоджуватися з предметами. Однак усі спроби встановити щось таке відносно предметів, що розширювало б наші знання про них поза досвідом, аргіогі (лат. – «до досвіду», «те, що передує досвіду»), незмінне завершувалися невдачею. Тоді і постало питання, а чи не розв'яжемо ми завдання метафізики успішніше, якщо виходитимемо з протилежного припущення, що незнання мають узгоджуватися з предметами, а предмети із знаннями. Тобто ми діємо за аналогією з міркуванням Коперника.