Смекни!
smekni.com

Філософія Нового часу (стр. 1 из 3)

.

План.

I. Передумова.

II. Філософія Нового часу.

2.1. Початок формування філософського мислення Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт).

2.2. Раціоналізм європейської філософії XVII ст. (Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Х.Вольф).

2.3. Сенсуалізм в буржуазній філософії (Дж.Локк, Д.Юм, Дж.Берклі).

III. Висновки.


I. Передмова.

Історичний період кінця XVI початку XVIII сторіччя в західноєвропейській цивілізації не випадково називають Новим. У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовний сферах. З розширенням виробництва, дедалі інтенсивнішим використання мануфактур та механізмів, розвитком судноплавства і тісно пов’язаної з ним світової торгівлі на історичній сцені утверджується нова соціальна сила – буржуазія – активні, ініціативні, підприємливі люди, які намагаються раціонально влаштувати життя. Від науки в цей час чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. математика та механіка в природознавстві, логіка та філософія – в гуманітарній сфері – це ті науки, що, на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок у перед.

XVII сторіччя – період діалогу й компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця природи і людини, обґрунтовуючи необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність природи та її найвищої істоти – людини.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу – принципова орієнтація на науку, її тісний зв’язок із проблемами наукового пізнання.

Серед видатних вчених, причетних до творіння філософії Нового часу – Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза, Дж.Локк, Г.Лейбніц, Х.Вольф, Д.Юм, Дж.Берклі, філософські системи яких і розглядає ця робота.

Роботу виконано на основі вивчення підручників з філософії, творів вчених – філософів, енциклопедичних філософських словників тощо.

II. Філософія Нового часу.

2.1. Початок формування філософського мислення Нового часу

(Ф.Бекон, Р.Декарт).

Філософія Нового часу стверджувала свої засадні принципи в боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний наслідок доби Відродження – Реформації.

Творці нової філософії Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза та інші теоретично підсумували здобутки Відродження та Реформації. Однак нова філософія мала власний зміст: науку, що за часів середньовіччя посідала останнє місце у системі духовних вартостей, новий час висунув її на перший план як вищу духовну цінність.

Вся діяльність Френсіса Бекона (1561-1626), одного з перших філософів Нового часу, була спрямована на філософське обґрунтування наукового знання нового типу, розробку нових поглядів на межу наукового пізнання, його методи, утвердження першорядного значення науки в житті суспільства. У центрі уваги Ф.Бекона – проблема Людина і Природа, особливо такі її аспекти: можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання. На його думку, схоластика – це спосіб філософствування в епоху середньовіччя, в основу якого лежить схильність до традиційного мислення, посилення на авторитети при пошуках істини. Тому, спираючись на експерименти, необхідно критично переосмислити все існуюче знання про природу та людину. У своїх творах („Нова Атлантида”, „Велике оновлення наук”, „Про гідність та примноження наук”) Ф.Бекон дає нищівну критику всієї схоластичної філософії і науки, засуджує її за неплідність. „Ми бажаємо, - пише він, - застерегти усіх взагалі, щоб вони пам’ятали про істинні цілі науки і прагнули до неї не для розваги і не для змагання, <…> а на користь життя і практики.”

Ф.Бекон, скептично ставлячись до спадщини у сфері наукового пізнання, вважав, що марно чекати значного збільшення знання від „прищеплення нового до старого”. Якщо не хочемо вічно рухатися в замкненому колі знань, необхідно здійснити „оновлення до самих першооснов. Посилення на думки середньовічних філософів, на авторитети, як на один із критеріїв істини, що приведе до відкриття нового, а не лише консервуватиме вже наявні знання.”

треба відзначити, що в принципі застою і догматизму в науці Френсіс Бекон надто категоричний, явно недооцінює позитивні моменти середньовічної схоластики: адже в її ложі розвивалися логіка, риторика, методологія пізнання та ін.

Найефективнішим і найраціональнішим з усіх доказів у науці є дослід, експеримент. Визнаючи первісне значення експериментального знання, Ф. Бекон не принижує теоретичного, дотримується виваженої позиції, підкреслює, що треба уникнути крайностей: жоден вид знання не повинен розвиватися за рахунок іншого. Справді, чиста емпірія не веде до відкриття нових істин, основне завдання науки емпірики вбачають у нагромадження фактів, подій та ін. З іншого боку, чисте теоретизування також згубне для науки: перетворюється або у повторення старих догматів. Істинна ж філософія і справжня наука мають діалектично поєднувати обидва способи пізнання - емпіричний та теоретичний.

Найпродуктивнішим методом пізнання в науці Ф.Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати на увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу – дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Аристотель. В той же час Ф.Бекон добре бачить обмеженість звичайної індукції: адже індуктивний вивід завжди має лише ймовірний характер. Аби він набув достовірності, треба повністю ввертати всі можливі

випадки, що практично зробити неможливо. Головна вада індукції, на думку Ф.Бекона, полягає в тому, що дослідники зважають лише на ті факти й випадки, які стверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Ф.Бекон вважає, що індукція може привести до достовірних висновків лише після вивчення певної кількості негативних випадків. Негативні інстанції, таким чином, вплітаються в саму тканину наукового пізнання.

Не заперечуючи провідної ролі розуму в пізнанні, Ф.Бекон стверджує, що розуму притаманні деякі риси, які викликають хибні думки, помилкові погляди: „Людський розум не є сухе світло, його окропляють воля і пристрасті, а це породжує в науці те, що бажане для кожного.”

до недоліків розуму треба віднести намагання розуму занадто високо підніматися над почуттям до найзагальніших понять і, отже, нехтувати дослідом. По-друге, розум зовсім не схожий на гладеньку чисту дошку для писання, йому притаманні ідоли, тобто природжені або запозичені в суспільстві якісні відображати речі у викривленому вигляді. Розуму притаманні: ідоли роду (розум людини уподібнюється кривому дзеркалу, що відображує речі у викривленому, спотвореному вигляді), ідоли печери (у кожної людини є своя печера, яка послаблює і затьмарює світло природи), ідоли площі (спілкуючись один з одним, люди вживають слова, в які вкладають неоднаковий зміст, через що виникають численні суперечки і тлумачення), ідоли театру (ідоли вселилися в думки людей з різних догматів філософії). Позбавитися ідолів розуму людині нелегко, а може й неможливо. Але ж все-таки вихід є: в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі досліду, за допомогою індукції та перевірки ідей практикою.

Френсіс Бекон як політик і мораліст багато уваги приділяє з’ясуванню місця й ролі людини як природної істоти і як суб’єкта культурно-історичного процесу. Філософію людини він поділяє на численні вчення різних аспектів її життя. Так, філософію людини поділяє на філософію про людину та громадянську філософію; філософію людини – на вчення про тіло й вчення про душу (вчення про людське тіло – не медицину, косметику, атлетику й науку про насолоду та ін.). Громадянська філософія має логіку, риторику, етику, педагогіку, вчення про управління, державу й право та ін.

Політичні симпатії Ф.Бекона – людини мудрої і досвідченої, яка уникає крайностей, на боці парламентської монархії. В знаменитому есе „Досліди, або Повчання моральні й політичні” філософ пропонує правила взаємин між людьми, які є інтерпретацією принципів загальнолюдської моралі. Майбутнє людства – царство людини, суспільства, що побудоване на розумних засадах і в якому широко використовуються досягнення науки і техніки, а вся людська діяльність – це науково-технічна творчість. „Модель” такого суспільства яскраво висвітлена в утопії „Нова Атлантида”.

В цілому, головна тенденція філософських пошуків Ф.Бекона відповідала прогресивному розвиткові філософії і науки. У своїх засадах його філософія мала матеріалістичний характер. Ф.Бекон слушно вважається одним із засновників новоєвропейського матеріалізму.

Рене Декарт (1596-1650) – один із найвидатніших учених і мислителів. Так само як і Ф.Бекон, головні завдання своєї філософії він вважав обґрунтування суверенітету науки, вивільнення її з полону середньовічних авторитетів. Наука має бути вільною від догматів, бо тільки вільне від догматизму мислення спроможне створити нову наука. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт стверджував практичну значність науки, вбачаючи у ній знаряддя людської могутності. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт критикував схоластику, її метод і логіку, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф.Бекон пішов шляхом емпіризму і обстоював матеріалізм, Р.Декарт створив систему раціоналізму і обстоював філософський дуалізм.