План
Вступ
1. Життя і наукова спадщина Г.В. Лейбніца
2. Філософські і методологічні основи учення Лейбніца
3. Монадология Лейбніца і концепція сприйнять
4. Співвідношення душі і тіла
Висновок
Список літератури
Філософія Лейбніца значно складніша, многогранне і, до того ж, менш систематично викладена самим автором, то тут необхідні складніші уявні операції, а саме: синтез і дедукція. Результати спроб реконструювати думку самого філософа можуть бути вельми несхожими один на одного, хоча кожен варіант по-своєму відображає одну і ту ж реальність (як монади всесвіт). З темою реферату у Лейбніца зв'язаний цілий комплекс ("клубок") своєрідних ідей, при викладі яких важко вирішити, з чого почати, тоді як у Декарта ми маємо справу з чіткою послідовністю ("ланцюгом") міркувань. Все це робить виклад основних переконань Лейбніца важчим, тим паче, що, як буде вказано в своєму місці, поставлена в назві реферату проблема займає у філософії Лейбніца абсолютно інше місце, чим у Декарта, і повинна по самій своїй суті трактуватися інакше.
Через вищезгадані обставини та частина реферату, яка присвячена Лейбніцу, буде короткою, оскільки виклад всіх основних (навіть чисто філософських) переконань Лейбніца зайняло б надто багато місця і далеко виходило б за рамки поставленої теми.
Г.В. Лейбніц народився в 1646 р. в Ганновері. Вивчав курс філософії в Лейпцігському університеті; математику і алгебру - в університеті в Йене. Захистив дисертацію на міру доктора права (1666). Був знаком і спілкувався з Ньютоном, Спінозою, Мальбраншем і іншими відомими європейськими ученими. У 1700 р. вибраний членом Паризької академії наук. Був ініціатором створення Берлінської академії наук. Лейбніц був таємним радником російського царя Петра 1 надавши йому величезну допомогу в розробці проекту створення Санкт-петербурзької академії наук. Помер в 1716 р.
Лейбніц - творець диференціального і інтегрального числення, автор праць в області історії, юриспруденції, фізики, філософії, психології і так далі.
Головні філософські праці Лейбніца - "Міркування про метафізику" (1686); "Нова система природи" (1695); "Монадология" (1714); "Теодіцея" (1710); "Нові досліди про людське розуміння" (1700-1705).
Лейбніц мріяв про створення єдиної науки, що охоплює різні області знання. Він намагався здійснити синтез античного і нового знань, відновити знехтувані механістичною методологією поняття "мета", "субстанція", що представляють, на його думку, нескороминущу наукову цінність ("вічну філософію"). Доводив значення античної філософії і намагався переосмислити її в контексті нової науки, додавши їй тим самим новий сенс. Особливо високо оцінював учення Арістотеля, вказував, що по ряду моментів воно перевершує наукові переконання Декарта. Найбільш коштовними йому представлялися ідеї Арістотеля про матерію, "субстанциональну форму", природу, час, рух. З Арістотеля він виводить важливе для розвитку його власного підходу положення про відмінність субстанції одного тіла від субстанції іншого тіла.
У основу своїх філософських міркувань Лейбніц кладе ідею "фіналізма", тобто кінцевій меті, вважаючи недостатнім обмежуватися в дослідженні лише обліком причин", що "діють, як це робиться в механістичних концепціях. Треба об'єднати ці два підходи в науці. Лейбніц стверджує, що хоча світ нагадує величезний механізм і всі окремі організми є механізмами, але те, що в цілому все існує реалізує кінцеву мету, намічену Богом.
Серйозну помилку сучасної йому філософії він бачить також у відмові від понять "Субстанціональних форм" і "субстанцій". Лише на їх основі можна, на його думку, дати повне і глибоке пояснення дійсності, здолати механістичний редукционізм. І якщо в приватних науках (фізиці) можна обійтися без використання цього поняття, то у філософії і теології воно має бути збережене в якості основоположного. Тим самим він, по суті, диференціює сфери знання про природу на 2 типи: філософське знання, що досліджує загальні принципи, і наукове знання, доступне дослідному вивченню і математичній обробці.
Лейбніц використовує поняття "ентелехія", або субстанція, як що містить в собі власну детермінацію і сутнісну досконалість, внутрішню мету. Критичний аналіз сучасних йому наукових підходів завдавав серйозного удару по механіцизму.
Намагаючись здолати дуалізм духу і матерії, психічного і фізичного, відновити їх єдність, він висуває учення, згідно з яким, різноманіття світу пояснюється виходячи з єдиної за своєю природою, але різноякісною по своїх станах, субстанціальної основи.
Він підкреслює єдність світу, його гармонію і досконалість, стверджує, що Бог створив "кращий з можливих світів".
Лейбніц - прибічник ідеї єдності тілесної і психічної. Але, на відміну від Спінози, в основу цієї єдності він кладе духовний початок і тим самим виступає як прибічник ідеалістичного напряму.
Ідея цілісності світу і людини розкривається Лейбніцом в його вченні про монади. Він стверджує, що світ складається з діяльних простих і неділимих субстанцій - монад. Монади - елементи всіх речей. Поняття "монада" (від греч. одиниця) у Лейбніца, по суті, тотожно поняттю "субстанція". Монада - цілісна неділима субстанція як світо утворююче начало.
При описі монади розкриваються психологічні представлення Лейбніца. Кожна монада психічна і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Монада - це початок сили і здатності діяти.
Монада виступає у нього як нематеріальна освіта, як аналог психічної діяльності. Вона неділима, але багата за змістом, як і розум людини, що є єдиним і одночасно включаючим різні вистави. Монада володіє потенціалом внутрішньої досконалості. І розум, переходячи від однієї вистави до іншого, характеризується тенденцією постійного оновлення.
Основні властивості монади - діяльність сприйняття і активність. Залежно від рівня розвитку цих внутрішніх якостей монади розрізняються між собою і складають наступні ієрархічні сходи:
"чисті монади", яким властива активність, але відсутні які-небудь вистави (нежива, але активна матерія);
"монади-душі", що володіють смутними виставами; жодне сприйняття у них не досягає рівня ясної свідомості, а лише доходить до пам'яті (рослини і тварини);
"монади-духи", що володіють ясним і виразним сприйняттям; Бог і ангели, вільні від тілесної оболонки і втілюючи абсолютну повноту, ясність і усвідомленість знань.
Таким чином, еволюція душі розглядається Лейбніцом як розвиток вистав: від смутних станів (перцепцій) до ясних і виразних (апперцепціям).
Лейбніц диференціює "просте" і "свідоме" сприйняття, використовуючи для визначення останнього поняття "апперцепція". Якщо сприйняття - загальна властивість всіх монад, то апперцепції властиві лише особливим монадам, що відносяться до душі і розуму. Але навіть в монадах, що характеризуються апперцепцією, присутнє величезне число несвідомих сприйнять. Лейбніц стверджує, що людина, будучи розумною істотою і володіючи апперцепцією, тим часом, багато що не усвідомлює, сприймає несвідомо: "Часто ми випробовуємо стан, при якому нічого не пам'ятаємо і сприймаємо не виразно, наприклад, коли знаходимося в непритомності або занурені в глибокий сон без сновидінь. У такому стані душу не дуже помітно відрізняється від простий монади проте, оскільки подібний стан триває недовго, душа звільняється і стає чимось великим" (Лейбніц Г.В., 1982). Ці ідеї Лейбніца перекреслюють раціоналістичне уявлення, що йде від Декарта, про тотожність психіки і свідомості. Вони змінили і розширили уявлення про психічний, його кордонах. Висунуті Лейбніцом положення про несвідому психіку, малі перцепції і апперцепцію увійшли до вмісту предмету психології.
Представляє інтерес даний Лейбніцом опис причин виникнення так званих "дрібних", або непомітних, неусвідомлюваних сприйнять в повсякденному житті людини: "Є тисячі ознак, що заставляють вважати, що в нас щохвилини існує безконечна безліч сприйнять, але без апперцепції і обдумування, тобто в душі відбуваються зміни, яких ми не помічаємо, тому що враження або дуже незначні, або дуже тісно зв'язані один з одним, або багаточисельні, унаслідок чого удається розрізняти їх лише частково. Не дивлячись на це, враження безупинно заставляють відчувати їх дію і навіть відчувати розгубленість від їх безлічі. Таким чином, ми не звертає уваги на рух млина, шум води, якщо проводимо деякий час поблизу і звикаємо до них. Не тому, що цей рух не зачіпає наших органів чуття і не викликає жодного відгуку в душі завдяки гармонії душі і тіла, а унаслідок того, що, позбавлені новизни враження, що знаходяться в душі і телі, недостатньо сильні, щоб знов привернути нашу увагу і нашу пам'ять. Насправді, всяка увага вимагає пам'яті і часто, коли ми не попереджені, що треба звернути увагу на одне з наших миттєвих сприйнять, ми пропускаємо його, не лише про нього не задумавшись, але навіть не відмітивши. Проте якщо хто-небудь раптом попередить нас і зверне нашу увагу на якесь явище, допустимий, шум, то ми його відмітимо і пригадаємо відразу після запобігання, що вже чули цей шум" (Там же).
Лейбніц підкреслює роль неусвідомлюваних "дрібних" сприйнять як важливого компонента психічного життя людини, стверджує, що вони "по своїх наслідках мають більше значення, чим можна вважати".
На думку Лейбніца, саме вони утворюють невідомий нам внутрішній світ і забезпечують його зв'язок із зовнішньою реальністю: "відчуття, смак, образи властивостей, відчуття, ясні в своїй сукупності, але не ясні окремо, вони формують враження, вироблювані на нас предметами ззовні і що містять в собі нескінченність..." Лейбніц говорить про зв'язок людини як "мікросвіту" зі Всесвітом, "макросвітом" ("будь-яка істота пов'язана зі всім останнім Всесвітом").