Смекни!
smekni.com

Воля людини: ілюзія чи реальність (стр. 1 из 7)

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

САДІВНИЦТВА

РЕФЕРАТ

з філософіїна тему:

«Воля людини: ілюзія чи реальність?»

Виконав:

Кулібаба Руслан Вікторович

Умань 2010


План

Вступ

І. Різнобічність тлумачення поняття «свобода» та її форми

1.1 Субстаціональне, акцидентальне та феноменологічне розуміння свободи

1.2 Основні форми свободи – фізична, соціальна та моральна

ІІ. Історичні етапи формування філософських поглядів щодо свободи

2.1 Поняття свободи за часів Античності

2.2 Свобода як вибір і визнання: за Середньовіччя та періоду Відродження

2.3 Свобода як пізнана необхідність для мислителів Нового часу

ІІІ. Свобода в сучасний період глобалізації та відповідальність за свободу

3.1 Основи свободи сучасного європейського суспільства

3.2 Свобода в сучасний період глобалізації та проблеми розвитку свободи в майбутньому

3.3 Проблема суперечності функціональної дієвості розуму реалізації свободи

3.4 Ілюзорність існування свободи як протиставлення відповідальності

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Для більшості людей свобода (воля) є найвищою цінністю. Однак, дуже часто, дуже часто в житті ми стикаємось з тим, що свобода розглядається як засіб для реалізації інших цілей. В цьому значенні під свободою розуміють свободу слова, совісті, зібрань, свободу вільного пересування. З філософської точки зору актуальним є питання, чи отримавши всі вищеперелічені свободи людина почуватиметься вільно. Більш ємним поняттям свободи виражається у слові «воля». Інакше кажучи свобідний, означає і вільний, тобто той хто не обмежує себе у чомусь. Свобода зараз – найважливіше поняття для людини, яка розуміє свою роль у суспільстві; свобода для такої особи перебуває в епіцентрі його життєвих принципів. Неможливим виглядає розвиток суспільства без надання йому неілюзорної, справжньої свободи, яка не обмежує жодного з людей.

Для розкриття смислу свободи необхідно розглянути не тільки понятійний спектр поняття «свобода», але й прослідкувати історичну трансформацію даного терміну від античності до сьогодення. Аналіз реальності свободи не буде повним без аналізу сучасного сприйнятя свободи в глобальному суспільстві. Сучасне сприйняття свободи потрібно досліджувати через призму глобалізуючого світу та суспільства, яке вимагає від свободи «свого» трактування.

Метою даної роботи є розкриття смислу свободи як засобу існування, а також дослідження міри ілюзорності чи реальності свободи. Адже отримавши певну міру свободи, індивід отримує і пропорційну міру відповідальності, тобто міру обов’язків, які знову ж таки змушують відчувати себе обмеженим і вільному існуванні.

Основоположниками філософії свободи вважають праці відомих мислителів: І.Канта, Й.Шелінга, Ф.Гегеля, Т.Гоббса, Ж.П. Сарта та Спінози. Їхні уявлення про свободу ми дослідимо більш детально. Важливо також відмітити, що уявлення вищезгаданих філософів про свободу, це уявлення трансформаційні, тобто такі, які змінюються протягом історії розвитку філософської думки або окремого вченого, або суспільства загалом. Свобода видозмінюється в процесі трансформації філософської думки.

Предмет дослідження: трансформація поняття свободи в історії філософії, а також видозмінення ставлення і розуміння самої свободи. Свобода як поняття, термін, сукупність прав, певне досягнення суспільства. Ставлення до свободи людини та розуміння свободи у філософів протягом історичного розвитку людської цивілізації.

Виходячи з великого різноманіття концепцій і трактувань свободи, пропонується розглянути основну типологічну розрізненість поняття свободи. Для того, щоб дане дослідження не перетворилось в простий калейдоскоп історичних змін розуміння свободи, ми виходитимемо з основних трактувань свободи у чотирьох періодах історії: Античність, Середньовіччя, Новий час, та сьогодення (період глобалізації), а також спробуємо осягнути її (свободи) реальність з позиції раціонального розуму.

Окремо розкриватимемо питання ілюзорності та реальності свободи на сучасному етапі розвитку суспільства. При цьому слід аналізувати сучасні досягнення європейського суспільства в розумінні політичної та особистісної свободи, які досягло суспільство та які культивуються в країнах Західної Європи та країн інших демократій. Сюди можна віднести ряд привілеїв демократичного суспільства таких як свобода виборів, свобода слова чи свобода зібрань. При цьому європейські свободи слід розглядати в сукупності з тими ж таки європейськими обов’язками, які значно вимогливіші ніж у країн з меншим розвитком прав. Але відсутність прав не означає і відсутність свободи, що буде розглянуто більш детально. Розуміючи багатогранність свободи слід розмежувати її у нашому досліджені на три основні архетипи: фізична, моральна та соціальна свободи не виділяючи при цьому жодну із них в головну і другорядну, і порівнюючи їх у загальному розумінні цих свобід.


І. Різнобічність тлумачення поняття «свобода» та її форми

1.1 Субстаціональне, акцидентальне та феноменологічне розуміння свободи

Спершу виходитиме з буденного подання свободи в уяві. “Свобода” є багатозначним терміном. Що мається на увазі, коли кажуть про свободу? Йдеться про свободу “як таку” чи про свободу як ознаку певних інших речей, наприклад, про свободу волі? Якщо йдеться про свободу волі, або про свободу вибору, або про свободу політичну, або про свободу дії тощо, то, вочевидь, свобода втрачає своє первинне і докорінне значення. Адже свобода як предикат, тобто як додаток до субстанції, більше не є свободою. Інакше кажучи, свобода як властивість чи ознака інших речей або явищ постає чимось залежним і відносним. Проте, водночас, якщо припустити, що свобода є самодостатнім і незалежним явищем (але не феноменологічним феноменом), а також якщо припустити наявність у світі “свободи як такої” чи то “свободи самої по собі”, то одразу виникає проблема дотичності свободи до інших явищ, які ми звикли іноді називати свобідними: свобідна людина, свобідна воля, тощо. Справді, якщо свобода є субстанцією, є чимось, що існує само по собі, то як можлива свобідна воля або свобідні вибори? Отже, свобода може розумітись у філософії: Поняттєво: субстанціонально (тоді вона не може бути властивістю будь-чого іншого); акцидентально (тоді вона втрачає сенс власне свободи). Феноменологично: коли перше і друге ототожнюються.

У разі субстанціонального розуміння свобода може поставати як така реальність, до якої долучаються усі інші явища (воля, вибір тощо). Але не усі явища ми схильні називати вільними. Тоді чому одні з них залучаються до свободи, а інші – ні? Відповідь можна знайти, звертаючись не до свободи, а до сутності тих окремих явищ, що залучаються до свободи. При цьому, звичайно, припускається самостійність і самодостатність свободи як джерела вільності усього, що до неї залучається.

У випадку акцидентального розуміння свобода постає як додаток до інших речей і явищ. Додавання свободи може викликатись кількома обставинами. По-перше, якщо свободи потребує сутність того чи іншого явища чи речі. Не будемо одразу відкидати акцидентальну свободу як таку, оскільки вона, на перший погляд, позбавляється будь-який сенсу, оскільки в такому разі начебто відіграє залежну функцію. Адже аналіз свободи в акцидентальному розумінні має ґрунтуватись на інших підвалинах, ніж міркування щодо субстанціональної свободи.

Припущення феноменологічності свободи, тобто подання її у вигляді феномену, є суперечливим. З одного боку, свобода, за Ж.-П. Сартром, є феноменом, оскільки вона є неодмінною властивістю існування (“вільним-буттям”)[1], котре самоспричиняється чи самопродукується. З іншого боку, феномен за визначенням має бути структурованим телеологічно, тобто метою його детермінації і всіх похідних від цього відношень має бути він сам. Феномен немов стає винним перед самим собою й тим самим міцно пов’язується із собою, точніше, зі своїм майбуттям. А це, на нашу думку, теж має заперечувати свободу.

Феномен, за визначенням Е.Гуссерля, є тотожністю сутності й існування. Такий взаємопоглинаючий збіг обох моментів феномену зветься значенням, який, відтак, має бути визначеним не із самого себе, а з контексту супутніх значень. Навіть якщо припустити вільність моменту існування у феномені, то тоді неможливо пояснити підстави беззалишкового поєднання існування із сутністю в єдиній інстанції феномену. Попри це у повсякденні ми чимось керуємося, коли розуміємо ситуативний смисл вживання слова “свобода”. Свобода в абсолютному своєму значенні є вивільною також від самої себе як свободи. Отже, вона для логічного мислення справді має поставати саме як цілковита непов’язаність і безвідносність.

Якщо свобода не є ані поняттям, ані нормою, ані феноменом, тоді що ж вона таке є? Для осягнення свободи потрібна якась принципово інша форма думки, скоріше, потрібна думка-практика. Адже саме питання “що?” заздалегідь є об’єктивуючим. Наразі до свободи застосовувати його не можна. Попереднім виявлено, що свобода задля свого збагнення, а саме – не для того, щоб відбуватись самою собою, а лише для того, щоб логічно її втямити розумом, має відповідати таким неодмінним для себе властивостям: незв’язаність, відкутість, автономність.

Що може містити у собі ці три властивості у якості неодмінних для своєї наявності? Упадає в вічі, що то має бути субстанція. Втім, окрім неї, такі самі властивості пасують і дії в смислі позарозумової активності. Вище виявлено, що свобода тільки як субстанція і дія лише як самоафектація заперечують абсолютне значення свободи. Варто взяти до уваги те, що “свобода не є ідеалом, створеним розумом. Сама свобода є єдиним засобом досягнення свободи”. Це означає, що свобода є такою унікальною подією життя, котра дає себе умовно збагнути як позапредметна, самодостатня, безкорисна дія у ніщо, а не властивість певних інших дій.