Смекни!
smekni.com

Філософія Нового часу 3 (стр. 1 из 3)

Філософія Нового часу

Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання Його основою поведінки і пізнавальної активності людини відбувся із зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис Бекон (1561-1626 р.) і Рене Декарт (1596-1650 р.). Відновлення в правах самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом епохи Відродження, висунуло як першорядне філософське завдання обґрунтування адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської активності. До цього спонукала не тільки логіка руху думки, але і наростання соціального руху проти суспільних відносин і інститутів феодального суспільства, усвідомлення їхньої неадекватності буржуазним економічним відносинам, що поволі формувалися.

Філософія Нового часу свідомо протиставляє себе середньовічному світогляду негативним ставленням до схоластики. Схоласти бачили істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її у світі. Бекон утверджує істину в речах і необхідність шукати її в природі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, що базується на дослідному пізнанні. У своєму найважливішому філософському творі "Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи" (1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот і уявлення про цілі і призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" виразив ідею експериментальної науки, що приносить людині практичну користь. Одержання знання орієнтоване на його практичне застосування. У цьому яскраво виразився дух нових економічних відносин, що зароджувалися у переддень буржуазних революцій.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії Нового часу — Р. Декарт — вирішує принципово іншим чином. Вихідна ідея Декартової філософії — принцип сумніву, що з одного боку спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого — на відшукання найбільш очевидного, безпосередньо достовірного вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину. 1 якщо Бекон орієнтує пізнання на дослідне вивчення індивідуальних речей, то Декарт вихідним пунктом пізнання вважає індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом думки, а суб'єктивно пережитий акт мислення невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безсумнівним є судження "Думаю, отже, існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, що вклав у людину природне світло розуму.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука — це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластів Декарт не закликає вивчати речі такими, якими вони створені Богом: божественний механізм творіння прихований і недоступний. Задача людського пізнання — розкрити, "...яким чином могли бути створені ті речі, що ми сприймаємо за допомогою органів почуттів"9, тобто відтворити їх за допомогою нашого інтелекту. Така постановка задачі пізнання принципово змінює тлумачення питання про співвідношення знання і буття: пізнання повинне бути спрямоване не від буття до істини, а від істини до буття, "... тому що істина те ж саме буття"10. Істина виступає в Декарта не як відповідність знання буттю, а як модель для створення відповідного цій істині буття. Тим самим Декарт відкриває для пізнання можливість експериментального створення такого буття, що не існує у видимому людиною природному світі.

Декарт — основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв усі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля начала чи принципи він переніс з об'єктивного світу на людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія

Де карта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія заміняється кількісним аналізом різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.

Декартова філософія стала провісником механістичного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність і неподільність. Людина в Декарта виявилася дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми Декарт розглядав як машини, механічно діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у яку Бог уклав душу. Розум, здатність раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної поведінки. "Досить правильно судити, щоб добре вчиняти.., щоб знайти всі чесноти, а разом з тим і всі інші доступні нам блага"11. Раціоналізм Декарта стверджує розум людини як єдину основу її пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного начала в людини позначився на майбутньому розвитку новоєвропейської філософії, у розмежуванні природного і духовного й у пошуках їхньої єдиної основи.

"Світогляд Нового часу вироблявся загальними зусиллями філософської і природничо-наукової думки, орієнтованої на усвідомлення природи. Працями Г. Галілея (1564-1642 р.) та І. Ньютона (1643-1727 р.) була сформульована парадигма класичного природознавства — методологія, яка протягом довгого часу слугувала зразком наукового пізнання як такого. Основні засади цієї парадигми можна звести до таких моментів. Суб'єктом пізнання виступає окремий індивід із властивими йому пізнавальними здібностями (даними від природи чи від Бога) — почуттями і розумом. Об'єктом пізнання виступає самосуща природа, ціль пізнання — відкриття універсальних і вічних законів буття, що, власне кажучи, зводилися до законів механіки — першої з наук, що досягла теоретичного рівня. Методами нової науки проголошуються експеримент і спостереження (Галілей, Бекон), механічна гіпотеза, механічна модель (Декарт). Розуміння світу як однорідно-механічного з неминучістю наголошує на вивченні кількісних характеристик речей.

У механічній картині світу, створеній Ньютоном, матерія розумілася як інертна субстанція, не пов'язана у своєму існуванні з простором і часом. Час — це лише чиста тривалість, простір — порожнє "вмістище" речовини. Моделлю світу в класичній механіці виступають годинник, але цей механічний Всесвіт один раз "завів" Бог, після чого він не втручається в її вічний одноманітний механічний колообіг. Наука в момент свого зародження не відразу скидає пут релігійного світогляду, механістична картина світу несе на собі ідеалістичний додаток.

У механічній картині світу не знайшлося місця людині в тому значенні, що суб'єкт пізнає вічні, універсальні закони буття як би з позалюдської точки зору. Така позиція з боку механістичного детермінізму, що затвердився, була пізніше чітко виражена Лапласом: "Розум, якому були б відомі для якого-небудь даного моменту всі сили, що одушевляють природу, і відносне положення всіх її складових частин, якби до того ж він виявився досить великим, щоб підкорити ці дані аналізу, обійняв би в одній формулі рух найбільших тіл Всесвіту нарівні з рухами дрібних часток"12. Натурфілософія помітно елімінувала гуманістичний зміст філософії Нового часу. Від антропологічного гуманізму раннього Ренесансу, Бога, що пантеїстично розчинявся у світі, відбувається перехід до деїзму, що виводить Бога за межі природи, реального світу загалом (Бог виконує тільки функцію першопричини світу). Елімінована з філософії гуманістична проблематика стає приналежністю переважно літератури і мистецтва.

Методологічна орієнтація пізнання на класичну науку Нового часу як зразок пізнавальної діяльності взагалі, породила специфічні труднощі і колізії в тлумаченні суті людини і суспільного життя. Концептуальним ядром багатьох філософських систем

XVII-XVIII ст.ст. при поясненні суспільного життя служило поняття "природа людини". Людина розуміється як продукт природи, і всі її індивідуальні характеристики, а також суспільні явища мають за свою основу незмінну людську природу. Згідно з Т. Гоббсом, природа людини зводиться до суми її природних здібностей і сил, причому з моральної точки зору природа людська зла, і тому в суспільстві йде постійна "війна всіх проти всіх". Ж.-Ж. Руссо вважає людську природу споконвічно доброю, зло — породженням суспільних збочень. Б. Спіноза виходить з того, що всі людські афекти (любов, заздрість, честолюбство, жаль і інші пристрасті) виступають "... не як пороки людської природи, а як властивості, властиві їй так само, як природі повітря властиві тепло, холод, непогода, грім і все таке інше"13.

Природа людини, таким чином, — це певна специфічна особливість людини, яка відмінна від іншого світу, але зумовлена природним чином. Як природна даність, вона настільки ж незмінна і вічна, як природа взагалі. Ця природна особливість людини закладена в її індивідуальності. Суспільне життя полягає у взаємодії незалежних і автономних індивідуальностей, кожна з який переслідує власний інтерес. "Кожен з найбільшим жаром шукає своєї особистої користі, — зауважує Спіноза, — і за найсправедливіші вважає ті закони, що необхідні для збереження і збільшення його надбання, чужий же інтерес захищає лише остільки, оскільки розраховує тим самим посилити свій особистий"14. Кінцеві підстави індивідуальних інтересів закладені все в тій же "природі людини".