Зміст
Вступ
1. Історичні передумови розвитку податкової системи Італії
Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування
2.1. Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії
2.2. Особливості прямого оподаткування в Італії
2.3. Особливості непрямого оподаткування в Італії
3. Податкове адміністрування
3.1. Суб’єкти, які підлягають оподаткуванню
3.2. Система податкової адміністрації Італії та здійснення ними контрольної функції
Висновки
Перелік використаних джерел
Актуальність теми дослідження. Дослідження податкового права Італії є актуальним в наш час з декількох підстав.
1. Українське право відноситься до країн континентальної, або романо-германської, правової сім’ї. Ця система права бере свій початок від часів Античного Риму. Вивчення історії податків часів Римської республіки та Римської імперії дає змогу уявити собі першоджерела українського податкового законодавства, а також, як це не дивно, причини деяких помилок сучасних законодавців у галузі оподаткування.
2. У зв’язку з пунктом першим, слід також зазначити, що українське та італійське податкове законодавства є дуже схожими в декількох параметрах. Зокрема, спільним в них є переважання кількості підзаконних нормативних актів та роз’яснень податкової служби над законами, що регулюють відносини оподаткування. Також слід відмітити велику кількість законодавчих актів, якими ці відносини регулюються. Однак Італія накопичила дуже багато позитивного досвіду з регулювання цього процесу, які слід взяти до уваги українському законодавцю. Деякі з них, наприклад, можливість суб’єкта оподаткування з допомогою мережі Інтернет, ознайомитися із своєю податковою справою та система запитів і відповідей на них податкових служб будуть докладно освітлені у цій курсовій роботі.
3. Також слід узяти до уваги те, що Італія входить до Європейського Співтовариства, а отже, має великий досвід співпраці, у тому числі й у податкових відносинах, з цією організацією. Якщо Україна бажає стати членом ЄС, то італійський досвід (з урахуванням схожості податкових систем) слід вивчити якнайуважніше. Зокрема, потрібно роздивитися досвід Італії у переході з однієї валюти (ліри) на іншу (ЄВРО). На сьогоднішній день в Італії має місце своєрідне „двовалюття”: італійці мають можливість розраховуватися як лірами, так і ЄВРО [6, c.2]. До того ж, багато законодавчих актів ще не змінено, тобто і в цій курсовій роботі було використано як ставки в ЄВРО, так і в лірах.
Ці три пункти є взаємопов’язаними і в даній роботі розглядаються комплексно.
Науково-теоретична база дослідження. На сьогоднішній день дуже мало українських дослідників приділяє увагу італійській податковій системі. У рамках більш великої роботи її досліджували Андрущенко В.Л. та Данілов О.Д., однак вказаного в їх роботі матеріалу недостатньо для курсової роботи. Тому в цій роботі автор спирався на праці російських дослідників, таких як Бризгалін А.В., Телятников Н.Б., Куніцин Д.В. та ін. Дуже багато джерел з сучасного податкового законодавства Італії викладено в мережі Інтернет, наприклад, доволі цікаве дослідження Романа Моріарті. Це ще раз доказує, що податкова система Італії є дуже цікавою для російських та українських підприємців, а отже, потребує детальнішого та докладнішого вивчення вченими-теоретиками.
Роботу можна використовувати в навчальних та дослідницьких цілях.
Податкові правовідносини Італії мають багатовікові традиції, які починаються із Древнього Рима. Спочатку вся держава являла собою лише м. Рим і прилягаючі до нього місцевості.
Існує кілька розподілів римської податкової історії на періоди. Але найбільш чітку межу можна провести між двома епохами, між якими гранню є 167 р. до н.е., коли римляни скорили Македонію й тим поклали початок своїм завоюванням поза межами Італії [12].
У мирний час тоді податків не було. Видатки на управління містом і державою були мінімальними, оскільки вибрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Головна стаття видатків - будівництво громадських будівель - звичайно покривалася за рахунок здачі в оренду громадських земель.
У воєнний час громадяни Рима обкладалися податками відповідно до доходів.
Визначення суми податку (цензу) проводилося кожні п'ять років вибраними урядовцями-цензорами. Громадяни Рима робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і родинний стан. Як бачимо, ще тоді закладалися основи декларації про доходи.
В IV-III ст. до н.е. римська держава розростається, засновуються або завойовуються нові міста-колонії. Відбуваються й зміни в податковій системі. У колоніях уводяться комунальні (місцеві) податки й повинності. Як і в Римі, їхня величина залежала від розміру майна громадян, і визначення суми податків здійснювалося кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживали поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.
У випадку переможних воєн податки знімалися, а часом державний податок відмінявся зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією завойованих земель.
Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.
Рим перетворювався в імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що свідчило про їхнє залежне становище. У провінціях збиралися прямі й непрямі державні податки, в основному у вигляді зборів, пов'язаних з торгівлею. Єдиної податкової системи не існувало. Окремі держави й громади були обкладені по-різному. Ті міста й землі, які здійснювали найбільш завзятий опір римським легіонам, після завоювання обкладалися більш високими податками. Крім того, римська адміністрація найчастіше просто використовувала систему податків, що склалася в даній місцевості до римлян. Змінювалися лише напрямок і використання коштів.
Тривалий час у римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які могли б професійно встановлювати й стягувати податки. Римська адміністрація вдавалася до допомоги відкупників, діяльність яких вона не могла належною мірою контролювати. Панування відкупної системи при відсутності яких-небудь чітких правил в оподатковуванні призвело до того, що в провінціях панувала повна сваволя. Звичайними явищами стали зловживання, корупція.
Окремою сторінкою римської податкової історії, та й світової у цілому, потрібно назвати, звичайно ж, відкупників, які з'явилися саме в епоху Римської республіки, коли центральна влада стала зазнавати великих труднощів з поповненням державної скарбниці (з переходом до найманої армії військові видатки різко збільшилися). Бізнес спритних ділків, здатних забезпечити збір і сплату податків, полягав в тому, що вони заздалегідь домовлялися із владою про суму надходжень. Все інше йшло прямо в кишені публіканів — так відкупників іменували в Римі. Згодом люди цієї професії з'являлися в різних містах і країнах. Але вперше механізм податкових відкупів запрацював саме в Римській республіці. Так звані відкупи проводилися як у самому Римі, так і в його провінціях. Як правило, вони являли собою публічні аукціони, на яких публікани викуповували право заплатити фіксовану суму в скарбницю. Одночасно вони здобували й право відшкодувати свої витрати. Для цього їм дозволялося створювати армії власних агентів по збору податків. У результаті у володіннях відкупників виявлялися цілі провінції. І публікани фактично управляли ними без належної оглядки на державних представників — магістратів. Пізніше відкупники стали об'єднуватися в класи. Їхня економічна влада зростала разом з експансією Рима на схід, збільшувався й політичний вплив. І от вони вже позичають грішми сенат Римської республіки й формують дійсну фінансову аристократію, свого роду олігархів Рима, здатних протистояти старій аристократії. Історики вважають, що саме публікани стали вершителями долі Римської республіки й одночасно — її гробовщиками. Покінчити ж із владою олігархів-відкупників змогли лише Цезарі — творці Римської імперії [11, c.45].
Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи почав Юлій Цезар (102 або 100 - 44 р. до н.е.). Насамперед він скасував відкупи по прямих податках, зберігши їх тільки для непрямих. Для кожної громади була визначена сума, яку вона повинна була внести. Розподіл і збір її були покладені на саму громаду. Податки були знижені, оскільки держава могла одержувати їх безпосередньо, без того, щоб значні суми йшли в кишені відкупників. Багато міст одержали податкові пільги, але деякі за завзяту боротьбу проти Цезаря були покарані підвищенням податків.
Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.
Обкладалася податком і іншою власністю: нерухомість, живий інвентар (у це поняття крім великої рогатої худоби включалися раби), цінності.
Кожний житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.
В 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладалися лише громадяни Рима, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Найближчі їх родичі були від нього звільнені.
Крім прямих податків у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати:
- податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%;
- особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%;
- податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості;