Девон, девонська система, девонський період (за назвою графства Девоншир в Англії) — був установлений А. Седжвіком і Р. Мурчісоном (1840), але найбільш повний стратиграфічний поділ Д. с. було проведено в Рейнсько-Арденській зоні Західної Європи. Є четвертою знизу системою палеозою, включає три відділи; загальноприйнятий поділ на яруси існує лише для верхнього відділу девону. Характерними ознаками Д. с. є значне поширення червоноколірних відкладень, значні скупчення солей (ДДВ, Сибір), строкатий літологічний склад, у тому числі численні вулканогенно-силікатні утворення. Д. був періодом різкого скорочення морських площ (регресія почалася ще наприкінці силуру), високої тектонічної рухливості, часом формування в Євразії трансматерикової рифтової системи, активного каледонського орогенезу й розростання Палеотетіеа. Тваринний світ характеризується розквітом брахіоподів і риб, гігантських ракоподібних. Рослинний світ активно виходить на суходіл; значного поширення набувають псилофіти, з'являються папоротеподібні, плаунові, хвощові. Фіксуються перші накопичення гумусових вугіль.
Докембрій — стратиграфічний та історико-геологічний підрозділ, що включає архей і протерозой. Це найбільш тривалий інтервал геологічної історії й утворення, що становлять основу (фундамент) переважної більшості материкових платформ і складчастих споруджень, складену переважно метаморфічними й магматичними породами. Найважливішою особливістю Д. є відсутність у його складі кістякової фауни, що робить біостратиграфічний або палеонтологічний метод вивчення відповідних утворень надзвичайно залежним. Звідси ще одна назва Д., що трактується як його синонім, — криптозой, або час прихованого життя.
Еволюціонізм, еволюційна теорія (від лат. "розвиток", "розворот") — концепція, теорія, учення, або система поглядів, що передбачає провідну роль поступових змін у процесі розвитку земної кори й органічного світу. З позицій Е. усі тектонічні структури й системи, типи магматизму, гірські породи й організми розвивалися в результаті тривалих змін фізико-географічних умов, будови земної кори, типів тектогенезу. У такому трактуванні Е. протиставляється катастрофізму, або градуалізму, що передбачав певні стрибки в еволюції. Імовірно, думка про можливість еволюційного розвитку після божественного створення вперше виникла в мінералогії, коли Ф. Русус (1566) припустив, що частина речей була створена в кінцевому вигляді, а іншим було дано лише "початок" і вони вдосконалювалися під впливом "вторинних" причин. Першу теорію еволюційного розвитку органічного світу виклав Ж. Б. Ламарк (1809) у книзі "Філософія зоології". Основоположником еволюційного вчення про походження видів шляхом природного добору був Ч. Р. Дарвін (1842, 1859). Актуалізм і розвиток застосував у геології Й. Вальтер. У XX ст. активно почала вивчатися еволюція геологічних процесів, її причини. Водночас із передбачуваними поступовими змінами формулювалися положення про еволюційні біологічні вибухи (розвиток граптолітів у силурі, кордаїтової флори в середньому карбоні й середині пермі, розквіт покритонасінних в адьбі, планктонний вибух у середині пізньої крейди). Деякі дослідники стверджували, що прояв Е. зумовлений власне відповідними катастрофами, які прискорюють еволюцію, що примиряло й узгоджувало це вчення з катастрофізмом.
Еволюція життя — напрям досліджень палеонтології, історичної геології та геоекології. Поява й розвиток життя зазвичай пов'язуються з початком формування гідросфери (її називають іноді катархейською і датують значеннями від 3,9-3,8 до 3,3-3,2 млрд років тому). Органічні рештки відомі у відкладеннях з абсолютним віком 3,7-3 млрд років (бактерії, нитки синьо-зелених водоростей і рештки спороморфних утворень) і в шарах з віком 2,6-2,8 млрд років (найдавніші строматоліти). Перше життя на Землі мало рослинну природу, виділяючи в процесі фотосинтезу вільний кисень, чим підготувало умови для існування тваринних організмів. Сліди перших тваринних організмів відомі лише з вікового рівня приблизно 2 млрд років. У верхах протерозою відомі й перші кістякові рештки найпростіших тваринних організмів — радіолярій, що мають силікатний кістяк. З кембрію відомі фосфатні й карбонатні кістяки у тварин. Середній палеозой характеризувався збільшенням розмаїтості органічного світу, а, пізній палеозой — появою на суходолі багатого рослинного покриву. У мезозої-кайнозої почався розквіт ссавців, птахів, комах, покритонасінних рослин. Е. ж. є складним і багатофакторним процесом, що зумовив розвиток на планеті потужної біосфери.
Едіакарська фауна — своєрідний комплекс безкісткових решток докембрію, що нараховує майже 1 000 екземплярів. Зібраний у кварцитах Паунд (Південна Австралія), на позначці 200-230 м нижче від горизонту з типовими кембрійськими палеонтологічними рештками (брахіоподами, губками та ін.). Від більш молодої кембрійської фауни Е. ф. відрізняє відсутність кістяків або черепашок. Крім Австралії (копальня Едіакара, за якою й було названо фауну) рештки едіакарського типу зібрані в Південно-Західній Африці, Англії, Північній Америці, Східному Сибіру, на Східноєвропейській платформі. Більш повні палеонтологічні збори Е. ф., приблизно одновікові, зроблено у венді.
Епохи гороутворення — тривалі етапи здіймань і складкоутворення, одночасно виявлені в різних тектонічних системах, що дозволяє вважати їх планетарним явищем. Є другою, або заключною, стадією геотектонічного циклу. У фанерозої виокремлюються такі Е. г.: альпійська, мезозойські (ларамійська, кіммерійська, індоси-нійська), герцинська, пізньо- і ранньокаледонська, салаїрська; тривалість їх становить 75-80 млн років. Гороутворення або супроводжується регіональною складчастістю, або виявлене склепінними здійманнями (епіплатформенний орогенез). Е. г. докембрію вивчено менш детально; їх виділяють кілька десятків. Серед найбільш відомих — авалонська, байкальська, бєлозерська, готська, грен-вільська, карельська, ісєноранська, родезійська. їхня тривалість визначається зазвичай у 150-250 млн років і більше. Синоніми: Е. тектонічна, тектогенезу, складчастості, орогенезу (орогенічна),
Етапи розвитку органічного світу — є не лише предметом уважного вивчення історичної геології, але й покладені в основу головних біостратиграфічних і геохронологічних підрозділів. В історії земної кори прийнято виокремлювати криптозой і фанерозой, розділені перехідним часом, що отримав назву венда. Фанерозой поділяється на палеозой (ера давнього життя, етап розвитку риб і земноводних), мезозой (ера проміжного життя, етап розвитку плазунів) і кайнозой — ера нового життя, етап розвитку ссавців і птахів. Палеозой, крім того, поділяють на таласозой і метазой. Етапи фанерозойського розвитку рослинного світу не збігаються з наведеною вище схемою поділу історії розвитку тваринного світу. У його історії виділяють талофіт (етап нижчих водних рослин, кембрій-ордовик), псилофіт, або етап примітивних наземних рослин, що припадає на силур і першу половину девону, палеофіт, або етап вищих спорових рослин і давніх голонасінних, мезофіт (етап справжніх папоротей і голонасінних, друга половина пермі-рання крейда) і кайнофіт, або етап покритонасінних і хвойних, що відповідає пізній крейді-кайнозою.
Залізисті кварцити — глибоко метаморфізовані осадочні (вулканогенно-осадочні) кварцово-залізисті породи, значно поширені в докембрійських утвореннях. Вони відомі в криворізькій серії Українського щита, КМА, на Кольському п-ові, у районі озера Верхнього (США), на Лабрадорі (Канада), у Бразілії, Індії, Південній Африці. У разі вмісту заліза понад 25-30 % можуть бути промисловою рудою, що визначає високий ступінь їх вивченості. Останнім часом розвиваються уявлення про однаковий вік усіх цих утворень, що формувалися близько 2,3 млрд років тому; подія ця пов'язується з космічним надходженням на поверхню Землі цього рудного матеріалу (залізистих метеоритів). Синонім — залізисті роговики, джеспіліти.
Зледеніння — процес значного поширення континентальних материкових льодів, зумовлений сильним глобальним похолоданням. Залежно від тривалості його прояву розрізняють льодовикові ери (пізньопротерозойська в інтервалі 950-650 млн років тому), льодовикові періоди в десятки мільйонів років (ґондванське в пізньому палеозої, можливо, ранньоконґолезьке), епохи — лапландська й антарктична (до ЗО млн років), віки (1-5 млн років), а також окремі їхні імпульси, які можна спостерігати на прикладі четвертинного 3. За віком відомі пізньоархейське гуронське (Північна Америка), пізньопротерозойське, що включає три-чотири самостійні періоди, палеозойські (пізньоордовицьке й пізньопалеозой-ське) і кайнозойське. Головною причиною 3. є не загальне похолодання на Землі, як це нерідко прийнято вважати (воно є лише наслідком), а розміщення великих материкових площ у полярних зонах Землі. Найбільш виразними й повно вивченими були ґондванське, лапландське (варангерсьКе) у пізньому докембрії та четвертинне.
Інверсія тектонічного режиму — важливий процес у розвитку геосинклінальної складчастої області, переломний момент у її історії, у результаті якого стійкі й тривалі прогинання змінюються здійманнями. Уявлення про 1>т. р. формулювалися й обґрунтовувалися М. М. Тетяєвим (1934), В. В. Бєлоусовим (1938, 1948), В. Ю. Хаїним та ін. Багато дослідників відзначають короткочасність цієї корінної перебудови тектоно-магматичних і седиментаційних режимів, приуроченість до неї активного складкоутворення (прояв головної складчастості), однаковий вік інверсій у різних тектонічних системах. Надалі уявлення про І. т. р. було поширено й на інші випадки докорінного перелому в історико-геологічному розвитку: зміну орогенних режимів на платформні, закладення геосинкліналі, або просто різкі зміни умов осадконакопичення в окремих платформних депресіях. Дані про подібні інверсії покладено в основу вивчення структурно-геологічних перебудов.