На додаток до цього застереження, якого могли не зрозуміти надто «старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦК КП(б)У 29 листопада прийняло постанову, розіслану обкомам і райкомам у формі інструктивного листа за підписом С. В. Косіора. В ньому зазначалося: «Просто і механічно вивозити всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним і неприпустимим. Особливо це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів та їх перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно... Вивіз хоча б частини посівного матеріалу повинен допускатися тільки в особливо виняткових випадках з дозволу обкомів партії».
Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович - обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП(б) скасував постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦК КП(б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.
Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні Молотовим і Кагановичем, підхльостувалася безпосередньо Сталіним.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.
Під виглядом перешкодити «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.
Якою мірою голод був пов'язаний з експортом хліба? Є немало людей, які вважають експорт причиною його. Однак тут більш складні причинно-наслідкові зв'язки. В основі їх - продрозкладка.
Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Якраз у цей час почалася світова криза, що з особливою силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на сировину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було експортувати значно більше сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси. У 1932 р. було вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му—105,3 млн пудів хліба2. При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій половині року, а в 1933—у другій, коли визрів новий урожай. Не підлягає, проте, сумніву, що за наявності запасів зерна в другій половині 1932 р. і в першій половині 1933-го Сталін продовжив би експорт. Адже в невеликих кількостях зерно експортних кондицій заготовляли і вивозили.
Методи заготівель, які регулярно, протягом трьох місяців, практикувала молотовська комісія на всій території України, раніше зустрічалися тільки як окремі випадки. Навіть за умов жорстких заготівель 1930-1931рр. такі методи розглядалися як лівацькі перегини і тягли за собою виключення з партії.
Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спромігся переконати Сталіна в необхідності припинити вилучення хліба. Йому вдалося також вирвати у Сталіна згоду залишити в областях заготовлене після 1 лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій області до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.
Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська—14%, Дніпропетровська—10%. У північних областях становище з посівним матеріалом було дещо кращим.
Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р. Сталінпровів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), текст якої заслуговуїє бути наведеним повністю.
«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК і ЦК за насіннєвою позичкою для радгоспів і колгоспів. Оскільки урожай цього року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який повинен бути виконаний повністю, РНК і ЦК постановляють:
1. Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички.
2. Попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».
Наведену постанову можна вважати унікальною в тому розумінні, що в ній нема жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови була використана для простого попередження про недоцільність будь-яких прохань видати позичку.
Прагнучи знайти вихід з глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявив, що збирати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич закликав партійний актив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального заходу - нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.
Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.
Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було бити тривогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни і за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби з голодом існував: Радянський уряд під керівництвом В. І. Леніна у 1921р. зробив усе, щоб врятувати життя багатьом мільйонам селян Поволжя і південних районів країни. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації.
І Сталін обрав інший шлях - шлях боягузливого і злочинного замовчування становища в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод тільки насувався і ще був час для дій, він заявив з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги. Радянської влади».
Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Наприклад, у документах Наркомзему УРСР с немало фактів про безпритульних дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися новопоселенці у селах, жителі яких вимерли або розсіялися). Термінологічного табу додержувалися навіть у секретній документації партійних органів будь-якого рівня. Конкретні заходи, безпосередньо пов'язані з голодом, тут проходили через «закриті течки». Звичайно, ніхто не побоювався просочування відомої всім інформації. У табу був інший смисл: тема не підлягала обговоренню на партійних зборах чи пленумах партійних комітетів.
Про те, що на селі відбуваться щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон.
Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення «черговою куркульською провокацією», П. П. Постишев на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У запропонував якнайшвидше розв'язати цю проблему.
Нас не повинно дивувати те, що найвпливовіша в республіці особа у черговий раз використала «антикуркульську» фразеологію, яка в даному разі виглядала особливо аморально. Постишев в інтересах справи використовував термінологічні «правила гри», нав'язувані Сталіним партійному апарату і всьому суспільству. Якщо оцінювати Павла Петровича Постишева не за його виступами, а за практичною діяльністю з лютого 1933р., коли він приїхав на Україну, то можна з певністю сказати: у неймовірно тяжкій ситуації він робив усе, щоб врятувати якомога більше людей.
І особливо - дітей. Ніхто не зробив для дітей 30-х років більше, ніж Постишев. З убогих республіканських резервів і випрошених у Г. Е. Якіра армійських запасів він створив продовольчий фонд дитячої допомоги, до якого увійшло 700 тонн борошна, 170 тонн цукру, 100 тисяч банок консервів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. За два тижні, до березня 1933 року, було розгорнуто харчувальні пункти на 60 тисяч дітей. Надалі, працюючи до 1937р. на Україні, П. П. Постишев потурбувався про створення мережі установ Наркомосу для дітей, які залишилися сиротами. З його ініціативи в країні знову загорілися новорічні ялинки, до дітей повернулися безсмертні твори Андерсена, Гауфа, Перро і всі інші казки, раніше оголошені «ідеологічно чужим» жанром, у парках з'явилися ігротеки, в будинках - форпости, в позаміській місцевості - піонерські табори.