Модель сталого розвитку та організаційний механізм її впровадження в Україні
Аналіз наслідків реформування економіки України протягом 90-х років дозволяє констатувати, що реалізація непродуманої екологічної політики тільки загострила успадковані з радянських часів диспропорції, в тому числі в природно-ресурсній сфері, що і послужило однією з причин гальмування успішного просування в Україні моделі повноцінної ринкової економіки. Однією з визначальних рис домінуючої ще донедавна політики стала відсутність єдиної стратегії державного управління, направленої на реалізацію балансу еколого-економічних інтересів. Згідно своїх міжнародних зобов'язань Україна, як член ООН, повинна була до 2002 р. розробити Національну стратегію сталого розвитку, але, на жаль, слід констатувати, що це зобов'язання залишилось невиконаним.
Між тим довгострокова стратегія України щодо інтеграції до ЄС означає, зокрема, поступове наближення до відповідних стандартів природоохоронного законодавства та забезпечення дієвості механізмів їх впровадження. Ефективність таких зусиль залежить від темпів екологічних реформ в державі, які відбуваються сьогодні. Але домінує думка, що Україна не в змозі самостійно забезпечити багатомільярдні витрати для гармонізації свого екологічного законодавства з вимогами €С. Більш того вважається, що навіть за найоптимістичнішими прогнозами Україна може розглядатися як можливий кандидат на вступ до ЄС не раніше ніж через 10 років. Тому сценарій майбутніх членів ЄС-країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) щодо залучення визначальних коштів від ЄС на досягнення гармонізації свого екологічного законодавства з вимогами ЄС для України є несприятливим. Отже, враховуючи тенденції сучасного етапу розвитку, необхідно більш активно ініціювати нові форми міжнародної співпраці, що дозволять мобілізувати як зовнішні, так і внутрішні резерви України для збереження, відтворення та сталого управління власним довкіллям.
Така теза визначає необхідність опрацювання наукових підходів щодо організаційного механізму сгановлення ринкових реформ в Україні в тісній взаємозалежності з процесом екологізації і курсом на сталий розвиток. Тільки в такому контексті, можливо усунення існуючого антагонізму у відносинах «виробництво - навколишнє середовище» і вихід України на траєкторію економічного зростання. При цьому зміст структурної перебудови макроекономічної моделі розвитку полягає в тому, щоб забезпечити (поряд зі згортанням і ліквідацією неефективних еколого-небезпечних, не задовольняючих еколого-безпечним вимогам підприємств ) достатні темпи впровадження сучасних конкурентноздатних і беззбиткових виробництв і видів діяльності.
Екологізація виробництва та раціональне використання природних ресурсів мають стати пріоритетними напрямками державної політики в здійсненні соціально-економічних реформ, необхідною умовою та підґрунтям формування національної екологічної доктрини, повна офіційна версія якої до останнього часу, на жаль, в Україні відсутня. Виходячи з розуміння суті цього терміну можна консгатувати, шо лише чітко сформульована програма дій щодо збалансованого еколого-економічного розвитку економіки може призвести до позитивних зрушень в напрямі економічного зростання. Тому розробка екологічної доктрини в контексті становлення загальнонаціональної стратегії сталого розвитку може розглядатися як найважливіша віха і основа державоутворення, де Україна може наочно продемонструвати не тільки свою прихильність до проголошення принципів еколого-безпечного розвитку в масштабах єдиного еколого-економічного простору, але і чітко визначити основні напрями сталого розвитку на найближчі роки.
В зв'язку з цим, концепція національної екологічної доктрини, як підґрунтя розвитку екологічного менеджменту, мас базуватись на принципах:
пріоритетності ідеї сталого розвитку в контексті економічної і екологічної безпеки країни та її регіонів;
системності і комплексності в здійсненні стратегії розвитку системи екологічного менеджменту як якісно нової ідеології управління;
послідовності та цілеспрямованості через розробку зваженої стратегії розвитку системи екологічного менеджменту і конкретного організаційно-економічного механізму на кожному етапі її становлення;
спадкоємності в розвитку екологічного менеджменту через призму духовних екологічних цінностей, систему екологічного виховання і освіти, культурної спадщини.
Тільки таким чином Україна зможе гідно інтегруватися в світовий економічний простір, забезпечити необхідний рівень економічної і екологічної безпеки і добробут її населення.
Ініціатива створення власної національної екологічної доктрини цілком правомірна і підтримується світовою спільнотою, в тому числі такими фінансовими інститутами, як Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку та іншими. Так, Всесвітній банк, що вносить істотний внесок у розв'язання глобальних екологічних проблем і впливає помітним чином на екологічну ситуацію і політику різних країн, активно почав розробляти нову екологічну стратегію, що направлена на краще управління природними ресурсами і довкіллям, зменшення бідності і досягнення сталого зростання. Частиною цієї роботи стала підготовка регіональним департаментом Всесвітнього банку для Європи і Середньої Азії (ЄСА) Проекту регіональної стратегії, яка вже набула свого початкового розвитку.
Таким чином, сьогодні суспільство має реальну можливість переломити негативні тенденції і почати радикальне поглиблення ринкових реформ з врахуванням екологічного фактору. Це передбачає реалізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв; становленню національного екокапіталу; активній підтримці створення в Україні сучасної конкурентоздатної еколого-безпечної економіки. її формування на сучасному етапі вимагає підвищення ролі держави із залученням усього арсеналу ринкових інструментів, при одночасному активному здійсненні і петиту ціональних перетворень, направлених на підвищення ефективності і конкурентноздатності вітчизняних підприємств за рахунок заохочення їх конкуренції на внутрішньому ринку і прагнення вийти в лідери на світовому; контролю за діяльністю природних монополій, сприяння адаптації міжнародних вимог щодо оздоровлення навколишнього природного середовища та втілення їх в національних природоохоронних стандартах.
Одночасно має трансформуватися і процес нормотворчості, направлений, передусім, на системне правове забезпечення економіки України на шляху інтеграції в світовий еколого-економічний простір. Основну увагу при цьому необхідно сфокусувати на законодавчому режимі і конкретизації • основ регіоналізації відносно створення ефективних регулюючих та заохочувальних механізмів збереження довкілля.
Досвід більшості європейських країн свідчить про те, що управління просторовим плануванням є одним з основних шляхів підвищення ефективності використання суспільно-економічного та містобудівного потенціалу. При цьому гармонізація соціальних, економічних та екологічних суспільних відносин є запорукою сталого розвитку населенних пунктів.
У науковій літературі існує багато різних тлумачень сталого розвитку, але найбільш цитоване - визначення комісії Брундтланда в доповіді „Наше спільне майбутнє": „Сталий розвиток - це такий розвиток, при якому задовольняються потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби".
Ідеологічною платформою та базисом нової моделі розвитку суспільства стала концепція сталого розвитку, прийнята в Ріо де Жанейро і зафіксована в Декларації по навколишньому середовищу та Програмі дій „Порядок денний на 21 століття": Стратегія має бути реалізована таким чином, щоб ріпною мірою забезпечити задоволення потреб у розвитку і збереженні навколишнього середовища як для нинішніх, так і майбутніх поколінь."
На подальших конференціях у Люцерні (Швейцарія, 199.3 p.); Софії (Болгарія, 1995 р.); Орхус (Данія, 1998 p.); а також у процесі підготовки до п'ятої конференції у Києві (Україна, травень 2003 р.), до процесу.довкілля для Європи" долучилися всі країни Європи, Північної Америки, Кавказу та Центральної Азії, міжнародні організації та інститути, включаючи Європейську Комісію, ЄЕК ООН, Екологічну програму ООН (ЮНЕЙ), Європейське регіональне представництво ВООЗ (ВООЗ/ЄВРО), Організацію з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Раду Європи, Організацію з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Регіональний екологічний центр (РЕЦ) для центральної та Східної Європи, організації громадянського суспільства та інші основні інституції.
Визначення сталого розвитку включає дві визначальні ідеї:
• задоволення потреб, зокрема першочергових, необхідних для існування найбільших прошарків населення;
• необхідність обмежень, що зумовлено здатністю навколишнього середовища задовольняти теперішні й майбутні потреби.
Здебільшого сталий розвиток розглядається з позицій трьох аспектів:
a) екологічна сталість, яка означає екологічний розвиток;
b) економічна сталість, що визначає еколомічний поступ розвитку;
c) соціальна сталість, яка припускає соціальну прийнятість розвитку. Як відмічають вчені Т. Галушкіна (2000 p.), Є. Хлобистов (2004 p.), нині сформовано три групи визначень сталого розвитку, де під сталим розуміється розвиток, що забезпечує :
• продуктивність природних ресурсів ("біологічне визначення");
• різноманіття окремих видів в екосистемах у процесі експлуатації чи під будь-яким іншим антропогенним впливом ("екологічне" визначення);
• економічний розвиток за умов відсутності загроз виснаження наявних ресурсів для майбутніх поколінь ("економічне" визначення). Модель1' стійкого розвитку, яка визначається в Порядку денному на XXI століті як система гармонійних відносин, що реалізовує збалансоване соціально орієнтований, економічно ефективний і природозахисний розвиток країни на користь задоволення потреб нинішнього і майбутнього поколінь, передбачає існування трьох основних компонент стійкого розвитку: соціальної, економічної та екологічної. Кожна з компонент базується на загальних принципах стійкого розвитку і в той же час має свої особливості, цілі та імперативи функціонування і взаємодії в рамках інтеграційного механізму і єдиної політики стійкого розвитку.