регистрация /  вход

Предмет, функції і методи економічної теорії (стр. 1 из 5)

ПРЕДМЕТ, ФУНКЦІЇ І МЕТОДИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

1. Виникнення, основні етапи і напрями розвитку економічної теорії. Виникнення і розвиток економічної думки в Україні

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Істотного розвитку вона зазнала в епоху рабовласництва. Про це свідчать праці Ксенофонта (430-355 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.), а також інших мислителів античного світу, Древнього Єгипту, Китаю, Індії. Так, в працях Ксенофонта ("Економіка", "Про доходи") зроблено спробу обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд інших цікавих економічних думок. З праць Аристотеля ("Політика" та ін.) випливає, що його цікавили такі проблеми, як ефективне використання майна та справедливий обмін продуктами. Йому належить геніальне прозріння щодо справедливої рівності обміну: "Отже, розплата буде мати місце, - писав він, - коли справедлива рівність встановлена так, щоб землероб ставився до шевця, як робота шевця до роботи землероба". Проте пройде майже дві тисячі років перш ніж економічна теорія заново відкриє і почне розвивати ідею трудової основи обміну. Але ні в рабовласницькому, ні навіть у феодальному суспільстві ще не існувало економічної теорії як самостійної науки.

Як самостійна галузь науки вона виникла тільки в ХУІІ-ХУІІІ століттях, в період становлення капіталізму. Першою школою, з якої, власне, починається її розвиток як науки, виступає школа меркантилізму (від італійського "мерканте" - торгівля, купець). Родоначальником школи був англійський економіст Томас Мен (1571-1641 рр.). Предметом дослідження в меркантилістів була торгівля. Вони вважали, що багатством нації (держави) є гроші - золото і срібло: чим більше залучається їх у країну, тим вона багатша. Джерелом багатства вважали торгівлю. Представник цього напряму Антуан Монкретьєн (франц.) у 1615 р. випустив книгу "Трактат політичної економії", тим самим давши назву економічній теорії як науці. Саме під цією назвою тривалий час вона і розвивалася.

На противагу меркантилізму виникає школа фізіократів (від грец. "фізіс" - природа, "кратос" - сила, влада). Родоначальником школи був французький економіст Франсуа Кене (1694-1774 рр.). Фізіократи вважали, що джерелом багатства країни є природа і праця (сільське господарство), а не торгівля. Кроком вперед було те, що предмет дослідження вони перенесли з сфери обігу у сферу виробництва. Але обмеженість їх вчення полягала в тому, що тільки землеробство оцінювалося ними як продуктивна сфера. Промисловість розглядалася як "безплідна" галузь. Особливо значимим у Ф.Кене є те, що він у своїй праці "Економічна таблиця" (1758 р.) вперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему процесу виробництва, обміну і споживання.

Найбільш ґрунтовні відповіді на економічні питання дала класична школа політекономії, визначними представниками якої були англійські економісти Вільям Петті (1623-1687 рр.), Адам Сміт (1723-1790 рр.) і Давид Рікардо (1772-1823 рр.). Вони вважали, що: 1) багатство нації створюється у матеріальному виробництві, причому в усіх його галузях; 2) джерелом багатства є праця в сфері матеріального виробництва; 3) універсальною формою багатства виступає у них вартість товарів (власне втілена, уречевлена, затрачена праця на виробництво товарів); 4) держава не повинна втручатися в розвиток економіки. Створена ними система понять і категорій давала наукове відображення багатьох об'єктивних економічних процесів. Тим самим були закладені фундаментальні основи економічної теорії як науки.

Велике значення мають праці представників класичної школи політичної економії: В.Петті "Трактат про податки і збори" (1662 р.), А.Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.), Д.Рікардо "Начала політичної економії та оподаткування" (1817 р.).

Подальший розвиток економічної теорії йшов у двох прямо протилежних напрямах: перший - марксистський, другий - маржіналістський (або неокласичний і кейнсіанський).

Марксизм завершив створення трудової теорії вартості, розпочате класиками, і виступив як революційне вчення, яке проголошувало швидкий кінець капіталізму. Економіка розглядалася ним як система, що знаходиться в стані розвитку, руху від нижчих до більш високих форм. Капіталізм - один із ступенів цього розвитку. На основі відкриття К.Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обгрунтування поняття додаткової вартості було розкрито економічну суть експлуатації. Логічно доводилось, що розвиток капіталізму вестиме до подальшого зубожіння робітничого класу, зростання безробіття, злиднів, депресії, які неминуче приведуть капіталізм до загибелі. Головна праця К.Маркса "Капітал" (том 1, який вийшов з друку в 1867 р.) стала віхою в історії.

Пройшли десятиріччя, і стало ясно, що драма розігралася не за сценарієм, написаним К.Марксом. Реальні доходи робітників в капіталістичних країнах зростали, робочий день скорочувався, частка робітників в національному доході збільшувалась. Рівень доходів не набув тенденції до зниження. Капіталізм успішно розвивається. Як же сьогодні ставитися до вчення К.Маркса? Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати: по-перше, певні їхні висновки, хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою; по-друге, не викликає сумніву, що праці К.Маркса є надбанням загальнолюдської культури, всієї сучасної цивілізації, "їх цінність полягає, насамперед, в тому, - відмічає професор Каліфорнійського університету У.Адамсон, - що вони вчать способу аналізу соціально-економічної і політичної реальності". По-третє, як вважають багато, навіть західних, економістів (П.Самуельсон, Дж. Гелбрейт та ін.), Карл Маркс є великим економістом, але для "свого часу".

Ленінська теорія імперіалізму вважалася логічним продовженням вчення К.Маркса. Проте, за сучасними оцінками, це самостійне вчення про революційне перетворення світу, яке є далеким від економічної теорії.

Маржіналізм (від франц. "маржінал" - граничний) виник в кінці XIX ст. як реакція на економічне вчення К.Маркса. Включає різні напрями (насамперед неокласичний і кейнсіанський ) економічної думки, які займають прямо протилежну марксизму позицію, яку можна охарактеризувати як захисну по відношенню до капіталізму. Ця позиція, особливо раннього маржіналізму, полягала, насамперед, в небажанні обговорювати соціальні аспекти капіталістичної економіки. Щоб підкреслити свою прихильність до "чистої теорії", представники маржіналізму навіть відмовились від самого терміну "політична економія" на користь більш нейтрального "економікс".

Неокласичний напрям в економічній теорії представлено працями цілого ряду економістів, насамперед К.Менгера, Е.Бем-Баверка, . В.С.Джевонса, Л.Вальраса, А.Маршалла, Дж.Кларка та ін. В своїх працях для достовірного аналізу вони синтезували такі категорії, як "корисність" речей і "витрати" виробництва. Причому такий фундамент для аналізу заклали приблизно одночасно (1870 р.) і незалежно один від одного троє вчених: В.С.Джевонс (Англія), К.Менгер (Австрія) і ЛІВальрас (Швейцарія), їх теорія "граничної корисності" вивчатиметься в наступних темах даного курсу.

В основі теоретичних розробок неокласиків лежить принцип невтручання держави в економіку (принцип: "надайте свободу дії") та захисту приватного підприємництва, які і забезпечують, на їхню думку, ефективне функціонування економіки. Більш пізні розробки економістів неокласичного напряму призвели до появи цілого ряду теорій: 1) монетаризму; 2) "економіки пропозиції"; 3) "раціональних очікувань"; 4) неолібералізму.

Теорія монетаризму (чікагська школа) виникла наприкінці 70-х -початку 80-х років XX ст. і базується на: 1) теоретичному обґрунтуванні саморегулюючої економічної системи; 2) постулаті, що гроші представляють головну і вирішальну пружину всієї ринкової економіки та що; 3) приватне підприємництво здатне вивести економіку з кризи, забезпечити її розвиток і відповідну зайнятість населення. Виходячи з цього, вони допускають вплив держави на економіку, зводячи його, однак, лише до підтримання державою постійних темпів емісії (випуску в обіг) грошей - не більше 3-5% на рік. Цього, на їхню думку, досить для нормального функціонування ринкової економіки. Представником цієї школи є економіст зі світовим ім'ям М.Фрідмен.

В 70 - 80-х роках XX ст. виникла і теорія "Економіка пропозиції", прихильниками якої виступили економісти А.Лаффер, М.Фелдстайн, Дж.Гілдер, М.Еванс та ін. В цілому відстоюючи позиції невтручання держави в економіку, на їхню думку, для оздоровлення економіки необхідно орієнтуватись на пропозицію факторів виробництва, активізувати спонукальні мотиви і стимули індивідів, що буде сприяти зростанню виробництва і нагромадженню капіталу. Як стимулюючі заходи ними пропонуються зниження податків і надання пільг корпораціям. І в цьому плані неабияка роль належить державі. Головне, - вважають вони, - стимулювати пропозицію приватного підприємництва, а воно за допомогою ринкового механізму створить попит на свою продукцію. Причому, позиція їхня така: "соціальні витрати" необхідно скорочувати, а це змусить людей працювати.

Представники теорії "раціональних очікувань" Дж.Мут, Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес та ін. вважають, що економічні суб'єкти (корпорації, підприємці, робітники) не просто покладаються на набутий досвід, а успішно переробляють (засвоюють) всю наявну в них інформацію про перспективи розвитку господарської кон'юнктури (наприклад, рівня цін, безробіття, темпів економічного зростання тощо). При формуванні своїх очікувань вони використовують наявну інформацію оптимально (раціонально), отже, їхнє очікування слід розглядати як "раціональне", звідси і назва даної теорії, яка з'явилась ще в 60-х роках XX ст. (засновник - амер. економіст Дж.Мут), але поширення набула лише у 80-ті роки. Представники теорії виходять з того, що господарські агенти, "раціонально" оцінюючи "перспективи на майбутнє", швидко вловлюють наміри держави, отже всі регулюючі заходи з її боку будуть зводитись до нуля. Тим самим вони доводять, що держава не повинна втручатися в економіку.