Смекни!
smekni.com

Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст. (стр. 4 из 6)

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повіль­но. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночас­но міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню ма­нуфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історич­но передувала великому машинному виробництву. Існували два типи ману­фактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфа­ктура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необ­хідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіа­льною єдністю виробництва.

Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літе­ратурі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Най­більш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані ма­нуфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панува­ла ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація ви­робничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених ма­нуфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У Західній та Правобережній Україні мануфактури створю­валися в 70-х роках XVIII ст.

Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства пере­творювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковува­лися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цехо­вими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власни­ками промислів були представники всіх прошарків населення України (куп­ці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєн­но-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної сис­теми шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, викорис­товуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кад­ри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях пі­сля Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на ос­нові примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім переда­валися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи од­разу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селя­ни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури були своєрід­ним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваю­чись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для заро­дження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізова­ного. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами ману­фактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Ко­штував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алко­гольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфак­тур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, па­ливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оп­том. Обсяги виробництва були досить значними.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплав­ляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Пе­ршими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні

в Закарпатті.

Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обла­днання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчи­ли, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Цен­трами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічни­ми засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізо­ваної мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбу­вання тканин.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коло­мийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, фео­дали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забо­ронялося виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у ра­йоні Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих робо­тах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засно­вано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобу­дування, виробництво будівельних матеріалів.

Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарніс­тю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебува­ла на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготу­вав умови для поширення великих централізованих мануфактур.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, ску­льптурні вироби.

Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.

У західних і правобережних українських землях великі мануфактури ви­никли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній про­мисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітни­ки, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.

У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працю­вало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.

У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закар­патті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.