Смекни!
smekni.com

Проблеми інноваційного розвитку української економіки (стр. 2 из 4)

На жаль, трансформаційний процес, який відбувається протягом останніх сімнадцяти років, збільшив відставання України від світових лідерів технологічного розвитку економіки.

В Україні на сучасному етапі домінує відтворення 3-го технологічного укладу. Він характеризується пануванням залізничного транспорту, чорної металургії, електроенергетики, неорганічної хімії, споживанням вугілля, універсального машинобудування. У розвиненому світі домінування 3-го укладу приходилося на післявоєнні роки.

При цьому в Україні частково є присутнім і 4-й уклад, який вичерпав себе в розвинених економіках всередині 1970-х років, і, характеризується розвитком органічної хімії і полімерних матеріалів, кольорової металургії, нафтопереробки, автомобілебудування, точного машинобудування і приладобудування, традиційного ВПК, електронної промисловості, поширенням автоперевезень, широким споживанням нафти. У цілому майже 95% вітчизняної продукції належить до 3-го та 4-го технологічних укладів.

Що стосується 5-го та 6-го технологічних укладів, то на їх частку приходиться тільки близько 3 — 5% у загальній структурі національної економіки. Ці уклади сьогодні визначають власне постіндустріальний тип виробництва (тобто розвиток складної обчислювальної техніки, сучасних видів озброєнь, програмного забезпечення, авіаційної промисловості, телекомунікацій і створення нових матеріалів).

За фінансуванням науково-технічних розробок майже 70% становить сьогодні 4-й, і лише 23% — 5-й технологічний уклад. За інноваційними витратами: 60% становить 4-й уклад і 30% — 3-й (тобто сумарно 90%), а 5-й уклад в інноваційних витратах становить лише 8,6% [6, с. 60].

Частка інноваційно активних підприємств у промисловості України знизилася з 26% у 1994 році до 14,2% у 2007 році [7]. Для порівняння, у США, Японії, Німеччині та Франції частка інноваційних підприємств становить 70 — 80% від загальної кількості. Причому, можна спостерігати нерівномірність розподілу інноваційно активних підприємств. Так, у м. Києві ця частка досягає третини усіх підприємств. У решті регіонів ця цифра коливається в межах від 2,4% (Рівненській область) до 18% (Харківська область).

За видами промислової діяльності більш активно здійснюють інновації підприємства з виробництва коксу та продуктів нафтопереробки (31,3%), машинобудування (18,6%) та хімічної промисловості (17,8%). Найменша кількість інновацій впроваджувалася у підприємствах з видобування енергетичних матеріалів (2,2%) та виробництва електроенергії, газу та води (1,9%) [8, с. 21 - 22]. Отже, найбільша частка інноваційно активних підприємств спостерігається в галузях 3-го та 4-го технологічних укладів, що говорить про низький рівень інноваційності української економіки.

Ключовою характеристикою інноваційності країни, її готовності до побудови постіндустріального суспільства є рівень фінансування науки та науково-технічних розробок. Саме тому держави-учасники Європейського Союзу на Ліссабонському саміті у 2000 році, маючи перед собою мету побудувати конкурентоспроможну постіндустріальну економіку, прийняли рішення збільшити витрати на наукові дослідження та розробки до 3% від ВВП.

В Україні також була здійснена спроба законодавчо закріпити рівень бюджетних асигнувань на наукові дослідження. Так, Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" цей рівень встановлювався в межах від 1,7% до 2,5%, окрім витрат на оборону [9]. На практиці ці витрати жодного разу не перевищили позначки у 0,5% і в 2007 році становили 0,39% від ВВП [10].

Позитивною тенденцією є те, що витрати на інновації та інноваційну діяльність в Україні постійно зростають (рис. 1) ) [11, с. 90]. Протягом 2000 - 2006 років вони збільшилися з 1757,1 млн грн до 6160 млн грн, тобто у 3,5 рази. Проте, слід відмітити, що динаміка зростання цих витрат не є постійною. Так, у 2001 році порівняно із попереднім сума коштів збільшилася на 12,45%, у 2002 р. - на 52,48%, у 2003 р. - на 1,37%, у 2004 р. - на 48,19%, у 2005 р. - на 26,83%, у 2006 р. - на 7,1%. Це говорить про відсутність чіткої державної стратегії та орієнтирів фінансування інноваційних розробок, тобто сам процес фінансування є ситуативним.

У 2007 році фінансування досягло рівня у 6,14 млрд грн, з них на технічні науки було виділено 3,49 млрд грн, на природничі — 1,86 млрд грн, наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль — 0,40 млн грн, суспільні — 0,32 млн грн, гуманітарні — 0,072 млн грн [10].

В результаті аналізу джерел фінансування технологічних інновацій в Україні видно, що частка державного бюджету в обсязі загальних асигнувань є найменшою (табл. 2) [11, с. 90].

Так, у 2000 році ця частка складала 0,44%, у 2003 зросла до 3,0%, суттєво скоротилася у 2005 році (0,5%), а протягом 2006 року становила 1,86%. Найбільша ж частка асигнувань покривалась за рахунок власних коштів підприємств і коливалась у межах від 70,21% у 2003 році до 87,72% у 2005. Причому потрібно відмітити, що протягом останніх ця частка має тенденцію до зростання, що говорить про відсутність високої зацікавленості держави у інноваційній політиці та посилення тенденцій неолібералізму, які загострилися останніми роками в нашій країні.


Крім того, останніми роками спостерігаються негативні тенденції в дослідницькій діяльності. Так за останні 5 років кількість поданих заявок на винаходи за національною процедурою від вітчизняних заявників зменшилась на 31%. Найбільш суттєве зниження кількості поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18%) мало місце у 2008 році внаслідок збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів [12]. В цілому протягом останніх 4 років кількість поданих заявок на винаходи, у розрахунку на 1 млн осіб, у два рази менша ніж у Росії, а порівняно з розвинутими постіндустріальними країнами, ще значніша.

Існують неврегульовані питання комерціалізації винаходів, які б враховували інтереси як їх творців, так і організацій, що впроваджують ці винаходи. Так, обсяги нематеріальних активів не перевищують 1,5% вартості основних засобів, що значно нижче європейських країн, де їх частка становить 50 — 80%.

Також в Україні недосконала нормативно-правова система регулювання і стимулювання інноваційної діяльності. Необхідні суттєві зміни до законів "Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні" та "Про інноваційну діяльність" [13; 14].

Як засвідчує досвід, в інноваційній сфері, як і в інших сферах діяльності, набула поширення практика ігнорування законодавства, або призупинення дії статей законів, які стосуються фінансування інноваційної діяльності. Наприклад, закон України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", який було прийнято 16 липня 1999 року, не лише зменшив масштаби деградації науково-технічної сфери, але й сприяв початку її відновлення [15]. Проте він ефективно працював доти, доки обсяги податкових та митних пільг, передбачених цим законом, лишалися незначними. Коли масштаби діяльності технопарків розширилися, дія цього закону при перегляді бюджету у березні 2005 року була призупинена.

Спостерігається невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, головним вимогам інноваційного розвитку. В країнах з розвиненою ринковою економікою значна частина потенціалу галузевої науки, пов'язаної з комерціалізацією результатів наукових досліджень, працює в межах великих корпоративних структур. На відміну від них, в Україні переважна частина галузевої науки виявилася за межами корпоративних структур і, відповідно, за межами відтворювальних механізмів фінансування. В процесі ліквідації галузевих міністерств та поширення механізмів корпоратизації, відбулося руйнування навіть тих механізмів організаційної взаємодії галузевої науки та виробництва, які успішно зарекомендували себе в умовах адміністративної системи — науково-виробничих та виробничих об'єднань. Окрім того, з боку великого бізнесу проявилося фактичне відторгнення наукового потенціалу, оскільки його діяльність тривалий час значною мірою була зорієнтована на короткострокові напівтіньові схеми обігу коштів. Хоча Закон України "Про фінансово-промислові групи", який міг би сприяти формуванню великих корпоративних структур, прийнято ще у 1995 р., його дію було скасовано у 1999 році згідно з указом Президента [16].

Діяльність малого інноваційного бізнесу в Україні в силу умов, які склалися у національному виробництві, перебуває в стадії становлення. В цілому діяльність малого бізнесу здебільшого зорієнтована на торгівельні операції, і внаслідок несприятливого для інноваційних процесів клімату, це й бізнес поки що не відіграє такої важливої ролі в інноваційних процесах, як у розвинених країнах

Однією з основних невирішених проблем залишається створення умов для перетворення вже існуючих науково-технологічних досягнень в об'єкти економічних відносин. Тому важливим питанням сьогодні залишається необхідність створення оновленого національного технологічного сектору економіки, який би поєднував державні та комерційні підприємства в єдину структуру — технопарки.

В країнах з постіндустріальною економікою технопарки виступають основним елементом інфраструктури, що забезпечує функціонування інноваційної моделі національної економіки. Саме вони поєднують в єдиний ефективний механізм дві розділені ланки: "науку" та "виробництво".

В Україні у 2005 році було схвалено Концепцію створення індустріальних (промислових) парків, яка повинна створити сприятливі умови для розміщення в регіонах нових підприємств, залучення надходжень до бюджетів податків, технічного переоснащення, зростання обсягів виробництва конкурентоспроможних товарів та ефективного використання інноваційного потенціалу підприємств [17].