Смекни!
smekni.com

Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень (стр. 1 из 4)

Економічна функція держави в умовах сучасних ринкових перетворень

Серед внутрішніх функцій української держави насамперед визначимо її економічну функцію. Цей напрям діяльності держави спрямований на створення ринкової, соціально-орієнтованої економіки на основі різних, але однаково захищених законом форм власності (державної, приватної, комунальної).

Зважаючи на розмаїття аспектів систематизації і аналізу функцій держави, варто зазначити, що саме сучасна економічна функція держави – “одна із функцій держави є найбільш стабільною ( з погляду її існування) і одночасно мінливою, що проявляється в широкому діапазоні свого сучасного змісту” [3, с. 73]. Сьогодні фактично вперше в історії незалежної України “сформовано модель соціально-орієнтованої економіки і забезпечено її практичне функціонування” [2].

Зміст економічної функції соціальної, правової держави охоплює такі елементи:

– економічне регулювання, підтримка і стимулювання суб’єктів ринкових відносин;

– сприяння розвитку економіки, розбудові ринкових відносин тощо;

– подолання монополії, легітимізація власності та очищення її від криміналу;

– захист права власності (державної) поряд з іншими учасниками економічних відносин;

– видання нормативних актів, що визначають поведінку суб’єктів економічної, господарської, діяльності, які стосуються всіх учасників економічних відносин;

– проведення антимонопольної політики;

– підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу;

– залучення іноземних інвестицій тощо.

Названі елементи змісту охоплюються діяльністю всіх державних органів, які організаційно функціонують за принципом поділу влад на три гілки – законодавчу, виконавчу й судову. Законодавча влада створює систему економічного законодавства, виконавча – спрямована на виконання економічного законодавства, а судова – виступає арбітром у різних колізіях, суперечках, які випливають із економічних відносин. Вони спрямовані на певну відповідну організаційно-політичну основу, що полягає у стратегії, доктрині економічного розвитку країни.

Держава в особі відповідних органів влади здійснює від імені народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, охороняє основне національне багатство – землю, забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку держави, встановлює порядок утворення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають особливий режим функціонування.

Одним із проявів економічної функції української держави є гарантування особі державою певної сукупності економічних прав:права на приватну власність, права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; права на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності. Лише збалансоване поєднання різних форм власності, коли жодна з них не заперечує існування інших, здатне виступити міцною основою незалежного існування економіки.

Найбільш актуальні проблеми сьогодення в українській державі, що їх вирішує держава за допомогою економічної функції:

– повернення в державну власність незаконно приватизованого майна (реприватизація);

– прийняття зваженого, науково обґрунтованого соціально спрямованого бюджету та досягнення взаємоузгодженої політики у міжбюджетних відносинах;

– правове і організаційне забезпечення різних форм власності;

– контроль за дотриманням існуючих законів, правових актів та захист учасників економічних відносин від будь-яких протиправних дій;

– упорядкування системи пільг, привілеїв;

– упорядкування системи оподаткування тощо.

Формування ринкової економіки не може відбуватись стихійно, тому що такий курс має значні руйнівні наслідки. Ринкова економіка не має обмежувати роль людського фактора тільки межами “соціального захисту”, тому що економіка розрахована на активну діяльність громадян, їх високу мотивацію до праці і на досягнення більш високого рівня добробуту.

У зв’язку з цим гостро постає питання про стратегічну політику держави, яку можна кваліфікувати як патерналізм, чи лібералізм. Звичайно, не можна виправдати політику патерналізму, що була властива тоталітарній радянській державі, але і беззастережно не можна прийняти й політику лібералізму. І те й інше у чистому вигляді може нашкодити державі. Є потреба у конкретному підході до напрямів діяльності держави в економічній сфері. Держава, яка має статус держави з ринковою економікою, покликана забезпечити інституціонально-правову структуру економіки і виправляти помилки та прорахунки не тільки залишків соціалістичної економіки та командно-адміністративних методів господарювання, а й прорахунки ринкової політики та практики набутих нашою країною за роки незалежності.

В умовах розбудови громадянського суспільства держава зацікавлена у саморегуляції громадян, якщо закон гарантує і стимулює їх активну діяльність, що ґрунтується на використанні прав і усвідомленні високої самовідповідальності. Розвиток ринкової економіки не повинен вести до посилення способів її регулювання: “саморегулювання економічною діяльністю повинно відбуватися сумісно з новими методами державного регулювання, і правова саморегуляція особистості виступає юридичним виразом нової моделі економіки” [3, с. 12]. Вона передбачає отримання повної інформації, вільному виборі варіантів діяльності, договірне регулювання діяльності.

Поширені погляди на те, що в умовах ринкової економіки роль держави має мінімальний вплив, також неправильні, як і перебільшення ролі держави, планового державного управління. Так, намагання усунути державу із ринкового процесу неприйнятне тому, що, “по-перше, держава і її органи безпосередньо управляють державною власністю, яка має значне місце в сучасному українському суспільстві; по-друге, держава регулює економічні процеси, спираючись на закони ринкової економіки, встановлює межі свободи економічної діяльності; по-третє, держава виконує важливі соціальні, економічні функції, які безпосередньо пов’язані із господарською діяльністю” [2, с. 14].

Актуальним стає питання про межі втручання держави в економічну сферу, особливо у зв’язку із наданням українській державі статусу держави з ринковою економікою. Цей статус не передбачає втручання держави у сферу економіки та перехід на “ручне управління”, на адміністративні, а не правові механізми господарювання.

Не можна заперечувати той факт, що держава відмовившись від адміністративно-командних методів управління, одночасно ослабила керованість підприємствами, які становлять державну власність. Але диференціація об’єктів державної власності потребує диференційованого підходу до керування ними. Так, щодо власності держави, вона має поводитись як господар у повному розумінні цього слова. Звідси неминучість використання, а при певних умовах – “відродження щодо цих об’єктів державної власності централізованих методів планування, організації, регулювання, контролю, властивих лише плановій економіці” [2, с. 77).

Але, як показує досвід, економічна реформа, яка сьогодні відбувається у нашій країні, не може бути результативною без активного впливу держави на розвиток економічних процесів. І водночас непомірна активність держави у сфері економіки в ринкових умовах може призвести до повернення адміністративно-командних методів господарювання, до створення величезної кількості штучних пільг для тих, хто фактично цього не потребує.

Сучасна українська держава функціонує на принципах: децентралізації влади, розвитку економічної ініціативи на місцях, зміні податкової бюджетної політики на користь місцевих громад [7, с. 38]. У цьому полягає стрижень до сучасної політичної реформи держави.

Головним політичним інструментом розв’язання завдань стратегічного розвитку суспільства і держави є і залишатиметься державний бюджет. У бюджеті 2006 р. зроблено низку новітніх кроків, які вказують на кардинальні зміни у бюджетному процесі. Це зниження кількості податків, зменшення розміру ставок, розширення податкової бази, обмеження кількості податкових пільг. Тому, насамперед у бюджеті наступного року, має бути заплановане зниження податкового тиску. Для цього потрібно об’єднати усі соціальні збори в єдиний податок. На черзі – впорядкування податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств [8].

Наше суспільство перебуває у перехідному періоді, що характеризується певною розбалансованість економічного й соціального процесів, які проявляється в загостренні суперечностей між соціальною справедливістю й економічною доцільністю. Досягнення балансу можливе передусім через прийняття соціально орієнтованого бюджету, що є економічним фундаментом держави з соціально спрямованою ринковою економікою, інструментом її соціальної розподільчої політики. Державний бюджет України – це основний фінансовий та юридичний документ, загальнодержавний фонд, з якого органи державної влади отримують кошти для матеріального опосередкування свого функціонування [4, с. 9]. Науковий аналіз, законодавче забезпечення та економічне обґрунтування державного бюджету є необхідною умовою цивілізованого функціонування демократичної, соціальної, правової держави.

Прийняття недосконалих законів про Державний бюджет України свідчить про недосконалий бюджетний процес, про відсутність належного правового механізму запровадження цивілізованих відносин між Верховної Радою та Кабінетом Міністрів України, а також між фракціями парламенту, навіть між окремими депутатами та урядом. Найгостріші дискусії точаться навколо питання про те, наскільки урядовий бюджет є соціально орієнтованим. Для його ефективного вирішення Міністерство фінансів та Кабінет Міністрів України мають за обґрунтованою класифікацією підрахувати, скільки коштів держава має намір виділити на соціальний захист і на соціальні програми в наступному році.