Смекни!
smekni.com

Сучасні проблеми та основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні (стр. 1 из 6)

КУРСОВА РОБОТА

З предмету

Основи економічної теорії

Тема:

Сучасні проблеми та основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні

Київ-2011


Зміст:

Вступ

1. Сільське господарство України: сутність і структура

2. Стан, тенденції та проблеми функціонування сільського господарства в Україні

3. Основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Актуальність теми. Сільське господарство — одна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною.

Попит на сільськогосподарську продукцію постійно зростає, кількість населення – також. Останніми роками ми були спостерігачами довгого процесу руйнування сільського господарства нашої країни, що призвело до серйозних диспропорцій в економіці й виробничому процесі всієї країни. Тому нагальною є потреба реформування та вдосконалення сільського господарства України.

Метою даної роботи є дослідження сучасних проблем та основних шляхів піднесення сільського господарства в Україні.

Предметом даної роботи є відносини, проблеми і тенденції в сільському господарстві України.

Об'єктом даної роботи є сільське господарство України.

Написання даної роботи передбачає виконання наступних завдань:

· дослідження поняття, сутності і структури сільського господарства України;

· дослідження стану, тенденцій та проблем функціонування сільського господарства в Україні;

· дослідження основних шляхів піднесення сільського господарства в Україні.


1. Сільське господарство України: сутність і структура

Сільське господарство - одна з основних галузей матеріального виробництва. Воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на сільськогосподарську продукцію постійно зростає, оскільки збільшується кількість населення, особливо міського. У сільському господарстві як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність сільськогосподарської праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більше.

У сільському господарстві велике значення має фактор часу, зокрема своєчасне й якісне виконання польових робіт. Для отримання високого врожаю, потрібно виконати весь агрономічний комплекс робіт у короткі строки. Це вимагає повного забезпечення відповідним комплексом різної сільськогосподарської техніки.

Іншою особливістю землеробства є нерегулярний характер виробництва. Тут має місце розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Праця використовується з перервами, пов'язаними зі зростанням і визріванням рослин, протягом року.

У сільському господарстві України переважають такі галузі: рослинництво і тваринництво, що складаються з численних галузей і підгалузей (Див. рис. 1).

Рослинництво найбільше за всі галузі сільського господарства піддано впливу природно-ресурсних факторів певної території (ґрунти, клімат, опади, засухи) та значній, дуже вираженій сезонності виробництва і споживання. Більшість підгалузей механізовані (заготівля), але слабо розвинута інфраструктура (сховища, холодильники).

Залежно від призначення продукції, що виробляється та засобів виробництва, що застосовуються у рослинництві, виділяють більш вузькі галузі та їхні групи: зернове виробництво, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво та баштанництво, плодівництво та виноградарство, кормовиробництво. Найсприятливішими для розвитку рослинництва є степова та лісостепова зони. Чорноземні ґрунти і сприятливий клімат, велика густота населення, землеробські навички, зручне економіко-географічне положення зробили рослинництво базовою галуззю сільського господарства.

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшою галуззю сільськогосподарського виробництва. Воно покликано задовольняти потреби населення у м'ясомолочних продуктах, а також потреби харчової та фармацевтичної промисловості в багатьох видах сільськогосподарської сировини. Провідне місце в структурі тваринництва посідає скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство. Менше значення має конярство, хутрове звірівництво, бджільництво, ставкове рибальство, шовківництво.

Основною специфікою сільського господарства як галузі матеріального виробництва є його територіальне розосередження та великі площі.

Крім того, для подальшого розвитку і розміщення сільськогосподарського виробництва є наявність земельного фонду як основного засобу виробництва, а також агрокліматичних характеристик: сонця, тепла, води, живих організмів (рослин і тварин).

Продукція сільського господарства визначається в грошовому виразі (у порівняльних цінах умовно взятого конкретного року) як сума продукції рослинництва і тваринництва. При цьому обсяг продукції рослинництва визначається у порівняльних цінах за обсягом валового збору сільськогосподарських культур у всіх категоріях господарств та незавершеного виробництва звітного року (витратами на посів озимини та на підготовку грунту під посіви ярих культур у наступному році) [1].

Економічний процес відтворення в сільському господарстві тісно переплітається з природним. Однотипність законів, які регулюють економічний розвиток промисловості і сільського господарства, не включає особливості їх дії в різних галузях виробництва, особливо в такій, як сільське господарство.

Рис.1. Структура сільського господарства

Сільському господарству притаманна ціла низка особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке базується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від клімату та ґрунту. Звідси випливає докорінна відмінність сільського господарства від інших галузей виробництва — у ньому економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним. Тобто наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і від природних умов.

До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше виробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість фунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля — це предмет праці, а з іншого — засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується.

Іншою особливістю сільського господарства є розбіжність робочого періоду з часом виробництва. Саме ця особливість зумовлює сезонність виробництва не лише в сільському господарстві, а й у суміжних з ним галузях, що спеціалізуються на переробці продукції. Сезонний характер виробництва у свою чергу зумовлює специфічну організацію праці в цій галузі (вищий рівень зайнятості працівників під час весняно-літніх польових робіт, ніж у зимовий період). З цим пов'язані також особливості реалізації продукції і надходження грошових коштів.

У сільському господарстві на відміну від промисловості поширені кооперативні форми організації виробництва, які повніше враховують тип виробництва, що склався історично в цій галузі, характер праці, потреби науково-технічного прогресу і т. ін.

Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Слово «аграрний» латинського походження і в перекладі на українську мову дослівно означає «земельний».

Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактора виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності — з іншого.

Але земельні відносини — це лише один бік аграрних відносин. Другий пов'язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв'язків по горизонталі та вертикалі як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. На цьому шляху поступово створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.

Провідними в системі аграрних відносин виступають відносини власності, які визначають характер усієї сукупності економічних відносин. У вітчизняній економічній літературі аграрні відносини розглядають не як земельні відносини, а більш широко — як економічні відносини. Тобто аграрні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають між: власником засобів виробництва (в тому числі і в особі держави) і суспільством у цілому, сільськогосподарськими чи промисловими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях агропромислового комплексу продукту [2].