Смекни!
smekni.com

Аналіз змісту та політико-правових наслідків конституційної реформи 2004 року (стр. 1 из 6)

Аналіз змісту та політико-правових наслідків конституційної реформи 2004 року


ЗМІСТ РОБОТИ

І. ВСТУП

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Причини, мета, передумови конституційної реформи

2. Зміст та проблемні наслідки реформи

2.1. Місцеве самоврядування

2.2. Розширення повноважень Верховної Ради, створення парламентської більшості, фракційна дисципліна

2.3. Зміни щодо уряду

2.4. Зміни у повноваженнях президента

3. Негативні політико-правові наслідки конституційної реформи

ІІІ. ВИСНОВКИ

ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Українській державі вже сімнадцять років, але ще досі в Україні не створено ефективної системи державної влади, яка могла б в повній мірі забезпечити порядок і стабільність в нашій країні. Після розпаду СРСР Україна переживає процес трансформації політичної системи, її удосконалення та демократизації.

Спробою подолання гострої політичної кризи, що виникла під час президентських виборів, стала конституційна реформа, яка була прийнята 8 грудня 2004 року. Відповідно до змін у конституції України система державного устрою України змінювалася з президентської до більш демократичної – парламентсько-президентської. Повною мірою реформа вступила у дію лише після виборів до Верховної Ради України 2006 року. Але цей документ мав дуже багато протиріч та недосконалостей, які згодом дуже вплинули на ще більшу дестабілізацію політичної і, як наслідок, економічної та соціальної системи в Україні. Проблеми, що виникли, після запровадження у дію реформи, були спричинені, на мою думку, бажанням деяких політичних сил нашвидкуруч прийняти цей важливий документ, що у свою чергу унеможливило досягнення широкого консенсусу у політичних колах України, щодо змісту документу та подальших напрямків реформування політичної системи України.

Без сумніву, початок політичної реформи дуже вплинув на побудову демократичного процесу в державі, дав поштовх до утворення нових демократичних політичних інститутів: суттєво зросла роль коаліціїпарламентських фракцій і самого парламенту, уряд має діяти на коаліційних засадах, але й отримує значно ширші повноваження і більшу незалежність, зросла роль політичних партій. Тепер політики мали б шукати взаємопорозуміння між собою, застосовуючи демократичні методи співпраці. Але у зміненій конституції з’явилося дуже багато незрозумілих місць, чітке тлумачення яким може дати лише Конституційний Суд, робота якого останнім часом, на жаль, теж викликає багато нарікань.

У цій роботі я хочу дослідити складну і актуальну проблему конституційної реформи, знайти причини та передумови прийняття цього документу, з’ясувати його мету, проаналізувати зміст реформи, щоб дійти висновку про доцільність політичної реформи у наш час. Тому об’єктом мого дослідження будуть насамперед Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року, зміни, які сталися в системі влади, та їх політико-правові наслідки.

Ця тема мене зацікавила насамперед своєю актуальністю. Події, що відбуваються зараз в українській політиці і державі, не можуть не хвилювати кожного свідомого громадянина, бо несуть загрозу політичній та економічній стабільності, демократії та самій державності України. Чи є зв'язок між конституційною реформою 2004 року та сьогоднішньою ситуацією в нашій державі? Відповідь на це питання також є однією з цілей даного дослідження.


ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Причини, мета, передумови конституційної реформи

Питання конституційної реформи протягом існування незалежної Української держави виникало не один раз. До прийняття у 1996 році нової Конституції України воно зводилося до внесення змін і доповнень до старої конституції 1978 року, що діяла ще з радянських часів. Але навіть після прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України залишилося багато незадоволених цим документом. Частина політичних сил, опозиційно налаштованих до тогочасного президента Л. Кучми, прагнула зменшення його повноважень та посилення ролі парламенту. Сам же президент також був не проти провести конституційні зміни, але у вигляді саме парламентської реформи, яка б ще більше посилила вплив президента на Верховну Раду і Кабінет Міністрів. З цією метою у 2000 році навіть був проведений всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на якому населення в принципі підтримало зміни, запропоновані президентом. Але втілити рішення референдуму у реальні зміни до конституції тоді так і не вдалося через відсутність законодавчо визначеного чіткого механізму внесення таких змін. Але спроби змінити норми Конституції України не припинялися. У жовтні 2002 року було створено Комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність була малоефективною. Парламентарі всі функції з вирішення питань щодо проведення реформи вирішили взяти на себе. Тому наприкінці 2002 року у Верховній Раді була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України. Та її робота також йшла дуже повільно. Це було спричинене не одностайністю депутатів та невмінням вироблення єдиної концепції щодо майбутньої реформи. Також сам Президент, тоді ще (2003 рік) всіляко намагався гальмувати процес проведення політичної реформи парламентом. 5 березня 2003 року на розгляд Верховної Ради був внесений президентський законопроект «Про внесення змін до Конституції України». У цьому проекті були викладені інтереси пропрезидентських партій і самого президента. Порівняно з попередньою спробою жорсткого закріплення владних повноважень і централізації владних інституцій навколо президента, яка запроваджувалася рішеннями референдуму 2000-го року, новий варіант конституційної реформи був «розрахований на більш виважений і поміркований тип консервації політичних еліт» [7]. Але президентський законопроект не був підтриманий необхідною кількістю депутатів. Інший законопроект, депутатський, про зміни до Конституції України також не був підтриманий більшістю. На цьому відбулася певна перерва у питанні про політичну реформу, у зв’язку з початком передвиборчої президентської кампанії 2004 року. Але саме тоді, напередодні президентських виборів 2004 року, відбувся крутий поворот у концепції політичної реформи, яка з попереднього наміру граничного посилення ролі президента переорієнтувалася на модель корпоративного (олігархічного) управління країною під прикриттям моделі парламентської республіки.

Наступним етапом у питанні прийняття конституційної реформи став кінець 2004 року. Ставало дедалі очевиднішим те, що політичний процес в Україні став заручником інтриг кількох олігархічних угруповань. Ці групи розуміли, що лишитися при владі можна в один-єдиний спосіб: заплутати всіх, зіштовхнути і розколоти структуровані політичні сили, створити ситуацію правового хаосу і розгубленості виборців, і на цьому тлі закріпити своє панування випробуваними механізмами «антикризового менеджменту», в класичному сценарії якого створення кризи є так само важливим елементом політичної гри, як і перехоплення ініціативи щодо її розв’язання. Цим тактичним завданням принесено в жертву будь-яку стратегічну перспективу і концептуальну послідовність дій. Влада не лише не могла чітко обґрунтувати свою мотивацію у проведенні реформи, але й пішла на тактичний союз зі своїми одвічними антагоністами – системною опозицією в особі О. Мороза. Таким чином, навколо питання реформи розгорнулася складна політична гра, в якій кожна зі сторін зробила дуже великі ставки. Тодішня влада в особі президента Л. Кучмита його оточення ризикувала стати заручником власних обіцянок і після можливої перемоги свого кандидата отримати значно меншу кількість важелів впливу на ситуацію в країні, ніж мала доти. Ця небезпека врівноважувалася: а) невисокими шансами провладного кандидата; б) усвідомленням небезпеки приходу до влади дуже жорсткого і експансивного донецького клану та необхідності створити важелі стримування на випадок нового адміністративно-бізнесового переділу; в) значним досвідом маніпуляцій на рівні правових норм і громадської думки, що дозволяли виправдати будь-який поворот «генеральної ліній» в ситуації, коли влада зміцнить свої позиції. Тому на певному етапі сценарій «політреформи» став головним для владної корпорації, свідченням чого є цілеспрямована діяльність її представників у період найбільшого загострення кризи. Фактично під час переговорів між владою і опозицією 3-7 грудня 2004 р. мав місце політичний шантаж. А логічним його продовженням стали подальші заяви про необхідність реалізації політреформи, включно з заявою керівника штабу кандидата В. Януковича С. Тигіпка у ніч після повторного голосування другого туру [1].

Ситуативний союзник влади у проведенні політреформи О. Морозне був потенційним переможцем конфлікту політико-бізнесових еліт, який розгорнувся в Україні під час виборчої кампанії 2004 року. Незначними були також шанси соціалістів утвердити чи зміцнити власні ідеологічні чи соціокультурні пріоритети під час кампанії, що відбувалася за жорстким сценарієм протистояння проросійської влади і прозахідної опозиції. Тому СПУ зробила ставку на стратегічні завдання інституційного реформування, що створювали поле для майбутнього політичного маневру чи принаймні захищали це доволі окремішнє угруповання від «розчинення» в більш потужних політичних силах. Ризик опинитися залежним від нової влади став для О. Мороза такою ж реальною загрозою, як і небезпека збереження старої влади.

Нарешті, коаліція опозиційних сил на чолі з В. Ющенком так само мусила враховувати суперечливість моменту і потенційні ризики усіх варіантів розв’язання політичного конфлікту. Підтримка пропонованого владою проекту політреформи означала небезпеку втратити результати цілком імовірної перемоги на президентських виборах, як це вже перед тим трапилося з результатами парламентської кампанії-2004. Адже владна коаліція довела свою здатність доповнювати силовий і економічний тиск юридичною гнучкістю, інтелектуальною ініціативою і мас-медійною підтримкою настільки ефективно, що в результаті конституційних змін новообраний президент міг реально опинитися в політичній ізоляції. Відмова «Нашої України» від зменшення концентрації влади в руках президента і посилення парламентських повноважень ставила під загрозу саме існування