регистрация / вход

Бандитизм (ст. 257 Кримінального кодексу України)

Історичний розвиток поняття "бандитизм" в кримінально правовому аспекті. Визначення місця посягання бандитизму в системі Особливої частини Кримінального кодексу України. Поняття бандитизму. Юридичний аналіз складу "бандитизм". Відмежування бандитизму.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Факультет

Заочного навчання

КУРСОВА РОБОТА

по предмету: “Кримінальне право”

на тему №1: “Бандитизм (ст. 257 Кримінального кодексу України)”

Викладач:

Проф. Осадчій В.І.

КИЇВ 2002

ЗМІСТ:

I. Історичний розвиток поняття “бандитизм” в кримінально правовому аспекті.

II. Визначення місця посягання бандитизму в системі Особливої частини Кримінального кодексу України.

III. Поняття бандитизму. Юридичний аналіз складу “бандитизм”.

3.1. Об ¢єкт бандитизму.

3.2. Об ¢єктивна сторона бандитизму.

3.3. Суб ¢єкт та суб ¢єктивна сторона бандитизму.

IV. Відмежування бандитизму від суміжних злочинів.

V. Покарання при вчиненні бандитизму. Проблеми розслідування цієї категорії справ.

I. Історичний розвиток поняття “бандитизм” в кримінально-правовому аспекті[1] .

В історії кримінального законодавства бандитизм розглядається як злочин державний, тобто як один з найбільш небезпечних злочинів (стаття 75 Кримінального кодексу РРФСР 1922 року та стаття 593 Кримінального кодексу РРФСР 1926 року). 23 серпня 1922 року Всеукраїнський Центральний Вико­навчий Комітет визнав за необхідне об'єднати всі каральні постанови в кримінальний кодекс. В інтересах установлення одноманітності кримінального законодавства всіх радянських республік засадовим стосовно кримінального кодексу УРСР став кримінальний кодекс Російської Федерації1 . У зазначених статтях кримінального кодексу були визначені досить широкі ознаки бандитизму з виключенням з нього таких діянь, як зупинка потягів, пошкод­ження залізничних шляхів та інших засобів сполучення (стаття 593 Кри­мінального кодексу РРФСР 1926 року). Разом з тим законодавець залишив цей злочин у розділі "Державні злочини".

Після колективізації сільського господарства та придушення опору з боку селянства кримінальна відповідальність за бандитизм у судовій практиці стала застосовуватися досить рідко.

Проте у воєнні та повоєнні роки широке застосування статті про бандитизм знову знайшло місце в правоохоронній практиці. Про це свідчить хоча б той факт, що в системі Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), а потім і в системі Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР було створене головне управління по боротьбі з бандитизмом (ГУББ). Найбільш широко стаття про бандитизм застосовувалася у боротьбі з озброєними формуваннями в Західній Україні та Прибалтиці, а також у місцях позбавлення волі. Досить характерним з цієї точки зору є Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13 січня 1953 року "Про заходи щодо посилення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед ув'язнених у виправно-трудових таборах". Це поняття в Указі не розкривалося, але широко застосовувалося при придушенні масових заворушень серед ув'язнених.

Після знищення озброєних формувань у Західній Україні та Прибалтиці застосування статті 593 Кримінального кодексу РРФСР різко скоротилося.


II. Визначення місця посягання бандитизму в системі Особливої частини Кримінального кодексу України.

Аналізуючи сказане вище, можна дійти висновку, що не випадково в історико-правовій літературі, в науці та судовій практиці бандитизм тлумачився переважно як злочин антидержавний, що має певне політичне забарвлення. Очевидно, зазначена оцінка бандитизму та практика боротьби з ним, виразно репресивний характер її спрямованості не могли не вплинути психологічно на застосування цієї статті в останні роки, коли здійснювалася правова та політична переоцінка поняття та складу державних злочинів. Кілька десятиріч вона викликає у багатьох юристів негативну реакцію аж до повного її нерозуміння або досить обережного застосування. Ця причина продовжує справляти вплив на практику застосування статті 257 Кримінального кодексу України навіть сьогодні, коли в динаміці та структурі злочинності відбулися серйозні негативні зміни. Особливо це стосується корисливо-насильницьких злочинів, вчинюваних озброєними та достатньо організованими групами.

Нарешті, на практику застосування статті 257 Кримінального кодексу України значно впливають і юридичні причини, які належать до поняття та ознак бандитизму з позицій сучасного кримінального права. Саме вони знач­ною мірою зумовлюють серйозні проблеми кваліфікації діянь за ознаками статті 257 Кримінального кодексу України.

Загальне зростання рівня злочинності в Україні супроводжується зростанням рівня групової злочинності. Поряд з традиційними формами групової злочинності виокремлюються злочини, вчинені організованими злочинними групами. За даними Міністерства внутрішніх справ України, 1993 року такими групами було вчинено 2619 злочинів (що на 23 відсотки більше, ніж 1992 року), що становить 4,0 відсотка загальної кількості злочинів, вчинених групою осіб[2] . За період 1995 — 1996 роки в Україні ліквідовано 40 злочинних угруповань, близько 240 знаходяться в оперативній розробці.

Різке підвищення рівня групової злочинності призвело (що цілком логічно) до значного зростання бандитизму як форми злочинної організації.

Розраховуючи на раптовість, застрашливу силу зброї, сучасні гангстери діють відкрито і жорстоко. Майже звичайними стали випадки зіткнення між злочинними угрупованнями з приводу розподілу сфер впливу.

Відомо, що в засобах масової інформації набули поширення нарікання на відсутність правової бази для ефективної боротьби з організованою злочинністю. Звичайно, не можна не погодитися з тим, що в даному напрямі доведеться чимало попрацювати, але й сьогодні правоохоронні органи мають для цього дуже гострий і — при правильному застосуванні — ефективний правовий інструмент.

Йдеться про чинну ст. 257 КК України диспозиція якої передбачає відповідальність за організацію озброєній банді з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб , а так само участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі. Дану норму можна й необхідно вже сьогодні, в її існуючій редакції, ефективно використовувати у боротьбі з озброєними злочинними угрупованнями.

Проте, як свідчать дані судової статистики, правоохоронні органи не досить ефективно застосовують цю норму закону. За 11 років, що пройшли з початку корінних перетворень в економічній системі нашої країни, за бандитизм було засуджено: у 1984 р. — 7 осіб, у 1985 — 5, у 1986 — 7, у 1987 та 1988 - жодної, у 1989 – 5, у 1990 — жодної, у 1991 — 12, у 1992, 1993 — знов-таки жодної, у 1994-— 11, а разом — 47 осіб, що явно не відповідає рівню бандитизму в країні[3] .

Стан злочинності, особлива суспільна небезпечність бандитизму, незначна кількість справ про цей злочин, що надійшли до суду, а також відсутність роз'яснень щодо застосування ст.257 КК (на той час ст.69 КК України) зумовили прийняття Пленумом Верховного Суду України постанови від 7 липня 1995 р. № 9 "Про судову практику в справах про бандитизм".

У постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" указано на особливу небез­печність бандитизму, який за умов зростання злочинності являє собою серй­озну загрозу для особистої безпеки громадян, їхнього майна, нормального функціонування державних, громадських та приватних підприємств, установ та організацій[4] .

З цією метою були вивчені не тільки розглянуті за останні роки справи про бандитизм, а й значна кількість справ про суміжні злочини — розбій та вимагання, вчинені групою осіб і поєднані з насильством. При цьому встановлено факти, коли дії осіб, кваліфіковані судами як розбійні напади, насправді містили ознаки бандитизму.

Особлива небезпека бандитизму, що “спрямувала” цей склад до ряду злочинів проти громадської безпеки , полягає в тому, що тривале функціонування (дійсне або заплановане злочинцями) озброєної групи людей, які вчиняють напади на громадян або підприємства, установи та організації, завдає особливо від­чутних збитків суспільству. Бандитські напади, як правило, супроводжуються посяганнями на державну, колективну та приватну власність, на життя та здоров'я людей.


III. Поняття бандитизму. Юридичний аналіз складу “бандитизм”.

Об ¢єкт бандитизму.

Між злочинами проти життя, здоров¢я особи та власності, з одного боку, та банди­тизмом — з іншого, є істотна різниця. Бандитизм завжди завдає шкоди у кінцевому результаті — хоч би на що був спрямований безпосередній напад —нормальній діяльності держави у галузі забезпечення громадської безпеки. Тому безпосереднім об'єктом бандитизму є підвалини державного управління у га­лузі громадської безпеки, а додатковим об'єктом , як правило, є життя та здо­ров'я людей (люди особливо вразливі, тому що під загрозу ставиться не тільки їх власність, але й життя. Як показало вибіркове дослідження кримінальних справ стосовно бандитизму, в 78% випадків бандитські напади закінчувались вбивством потерпілих, на рахунку окремих банд таких життів від п¢яти і більше[5] ) і власність"[6] .

Бандитські напади найчастіше вчинюються для заволодіння майном. Проте цілком можливі та відомі судовій практиці напади, поєднані із знищенням або пошкодженням майна, вбивствами, заподіюваннями тілесних пошкоджень, зґвалтуваннями, угоном транспортних засобів, пошкодженням шляхів сполучення і транспорту тощо[7] .

Об ¢єктивна сторона бандитизму.

Для встановлення складу бандитизму, необхідно насамперед з'ясувати наявність банди, під якою, як роз'яснив Пленум у п.2 названої постанови, слід розуміти стійку організовану й озброєну групу з двох або більше осіб, котрі попередньо об'єдналися для вчинення одного або кількох нападів на громадян чи на підприємства, установи, організації.

Одним з найважливіших питань при вирішенні будь-якої кримінальної справи по суті є встановлення того, який конкретно злочин скоєно. Йдеться про належну юридичну оцінку скоєного злочину (кваліфікацію).

Кваліфікація злочину ускладнюється, якщо його вчинено кількома особами, які виконували при цьому однакові чи різні дії, що за наявності відповідних ознак, указаних у законі, розглядається як співучасть.

У кримінальному законі залежно від стійкості суб'єктивних зв'язків між співучасниками (стійкості умислу) виокремлюють такі три форми співучасті:

1. Співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності виконавця або інших співучасників у процесі вчинення злочину (коли розпочалося виконання об'єктивного боку), але до його закінчення. Тут попередня змова відсутня, домовленість виникає вже у ході вчинення злочину, але до його закінчення. Наприклад, така форма співучасті передбачена у частині 3 статті 152 Кримінального кодексу України.

2. Співучасть за попередньою змовою. Попередньою вважається змова, яка сталася до початку виконання об'єктивного боку злочину. Інакше кажучи, змові повинен передувати замах на злочин або змова повинна мати місце в процесі, в ході замаху на злочин.

Співучасть за попередньою змовою можлива у таких формах (різновидах) – в елементарній формі та у формі організованої групи:

а) співучасть за попередньою змовою в елементарній формі не має ознак, які свідчать про її стійкість. Тут має місце звичайна домовленість про спільне скоєння злочину між кількома особами. Наприклад, це злочини проти власності(частина 2 статті 189 Кримінального кодексу України);

б) організована група — це стійка група осіб, яка перед вчиненням злочину здійснює низку підготовчих дій (наприклад, розподіляють ролі між спів­учасниками, підшукують знаряддя та засоби вчинення злочину, вивчають місце скоєння злочину, розроблюють план та ін.). Стійкість групи може мати вираження і в систематичності її злочинної діяльності. Наприклад, у частині 3 статті 187 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за розбій, вчинений організованою групою.

3. Злочинна організація — це особливо стійка група осіб, особливо небез­печна співучасть. Саме створення такої організації визнається законом як закінчений злочин (наприклад, створення банди у статті 257 Кримінального кодексу України).

Теорія кримінального права визначає злочинну організацію як стійке об¢єднання двох чи більше осіб, які навмисно згуртувалися для скоєння зло­чинів, що являють собою особливу суспільну небезпеку та забезпечення умов, необхідних для здійснення злочинної діяльності його учасниками, навіть якщо злочинної мети не було досягнуто. Проте якщо в статті Особливої частини Кримінального кодексу України не передбачено спеціально відповідальність за організацію та участь у такій групі або вчинення злочинів такою організацією, то злочин визнається вчиненим організованою групою, що роз­глядається судом як обставина, яка обтяжує відповідальність.

Стаття 257 Кримінального кодексу України визначає бандитизм як організацію озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб, а так само участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Об¢єктивна сторона бандитизму може виявлятися в організації банди, в участі у банді або в участі в організованих бандою нападах. Вчинення будь-якої із зазначених дій само по собі повністю відповідає об'єктивному боку бандитизму.

Зазначені вище дії повністю пов'язані з поняттям банди. Судова практика та теорія кримінального права відповідно до закону виробили ряд ознак, які характеризують банду. У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" указано, що "під бандою слід розуміти стійку організовану та озброєну групу з двох або більше осіб, яка попередньо об'єдналася для вчи­нення одного або кількох нападів на громадян чи підприємства, установита організації незалежно від форм власності"[8] .

Таким чином, ознаками банди є:

1) об¢єднання двох або більше осіб з метою вчинення нападів;

2) стійкість групи;

3) організованість групи;

4) озброєність групи.

Слід зазначити, що поняття "банда" та "бандитизм" не є тотожними. Банда — це стійка озброєна група, а бандитизм — її організація, участь у ній або участь у здійснюваних нею нападах. Тому можлива відповідальність за бандитизм лишень однієї особи, а саме тоді, коли нею була здійснена невдала спроба створити озброєну групу, тобто коли має місце, кажучи сло­вами закону, замах на організацію озброєної банди[9] . В судовій практиці та в науковій літературі свого часу сама організація, тобто цілеспрямована діяльність щодо створення стійкої озброєної групи, коли кожен з її учасників розуміє, що створення злочинної організації переслідує мету вчинення озброєних нападів, розцінювалася як закінчений злочин[10] . Проте в останні роки стала домінуючою інша точка зору, яка на сьогодні закріплена в по­станові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм"[11] .

Банда — це стійка група. "Групу слід вважати стійкою за умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї входять, мають спільні наміри щодо вчинення злочинів"[12] . Ця ознака свідчить про те, що винуваті організувалися на досить тривалий час, який потрібен для здійснення запла­нованої ними злочинної діяльності.

Стійкість, як обов'язкова ознака банди, передбачає згуртованість і відносно постійний склад учасників, об'єднаних спільною злочинною метою вчинення одного або кількох нападів[13] .

Стійкість як ознака банди є найбільш очевидною в тих випадках, коли озброєні напади планується здійснювати не у вигляді одного тільки заплано­ваного нападу, після чого група повинна самоліквідуватися, а у вигляді постійної чи тимчасової діяльності, розрахованої на неодноразовість вчинення злочинних дій. У листопаді 1996 року в м. Жмеринка Вінницької області була затримана група, до якої входили четверо мешканців цього районного центру. Слідство має неспростовні докази причетності затриманих до вчинення кількох убивств та розбійних нападів. Так, 20 травня 1996 року злочинці вбили завідувача клубу Н., 7 червня від їхніх рук загинула сім'я пенсіонерів 3., 20 серпня злочинці вчинили розбійний напад на будинок громадянки Н.[14] У вищезазначеному випадку очевидно, що тривалий час існування та кількість скоєних нападів свідчать про достатню стійкість затриманої групи.

Матеріали вивчених справ свідчать, що деякі з викритих банд формувалися протягом кількох років, їх організатори послідовно готувалися до вчинення нападів, завчасно придбавали або виготовляли зброю, ретельно добирали учасників. При цьому в банду цілеспрямовано втягувались особи, які мають навички спортивної боротьби, керування автомобілем, поводження з вогнестрільною зброєю, вміють підробляти документи, знайомі з роботою інкасаторів і методами оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ[15] .

Майже не виникає питань, коли вчинення низки нападів охоплюється єдиним наміром, причому намір не обов'язково повинен бути конк­ретизованим стосовно нападів на конкретних осіб або на конкретні підприєм­ства, установи та організації. Достатньо наявності лише загального наміру вчинювати такі напади.

Дещо інша ситуація виникає, коли вчинення низки нападів тією самою озброєною групою не охоплюється єдиним наміром. Така ситуація характерна для злочинних угруповань, які тільки розпочинають свою діяльність. Згуртувавшися та маючи на меті існування такої групи вчинення лишень одного нападу, група попередньо зумовлює, що після його вчинення вона самоліквідується. Проте по деякому часі у членів зазначеної групи знову виникає умисел на повторне вчинення подібних дій і знов-таки з умовою само­ліквідації. Кожний такий випадок розглядається учасниками злочинного угру­повання як останній, викликаний лише надзвичайними обставинами.

При кваліфікації таких випадків слід пам'ятати, що, кажучи про стійкість групи, закон має на увазі перш за все стійкість її антигромадської, суспільне небезпечної спрямованості. Така стійка спрямованість залежно від складу групи може виникнути як безпосередньо після її організації, так і після вчинення кількох не пов'язаних єдиним наміром нападів[16] .

Формуванню стійких суспільно небезпечних намірів у зазначеному випадку сприяють почуття безкарності та порівняно простий спосіб розв'язання особистих проблем за рахунок суспільства. З вчиненням кожного наступного нападу у членів групи стає дедалі менше внутрішніх перешкод до злочинної діяльності. Зрештою стійкість злочинної групи в процесі суспільно небезпечної діяльності досягає рівня, достатнього для кваліфікації її дій як бандитизму (за наявності інших необхідних ознак).

Виникає закономірне питання: з якого моменту озброєну групу, яка вчинює напади, можна вважати досить стійкою для визнання її бандою?

Відповісти на це питання можна, згадавши поняття "систематичність злочинів", адже саме систематичність скоєння злочинів свідчить про наявність у поведінці злочинців стійкості суспільне небезпечних намірів, що, в свою чергу, підтверджує стійкість самої групи, згуртованої навколо спільної злочинної мети. За встановленим на сьогодні загальним правилом, система­тичність злочинів — це перш за все вчинення злочину втретє[17] . Тобто у зазначеному випадку групу слід вважати бандою, а дії співучасників — банди­тизмом з моменту прийняття групою рішення про вчинення третього після повторно вчиненого нападу.

Планування вчинення третього нападу (за наявності інших необхідних ознак) слід вважати бандитизмом, якщо не закінчився строк давності притяг­нення до кримінальної відповідальності за вчинення першого озброєного на­паду.

Звичайно, така кваліфікація можлива тільки стосовно постійних членів групи, тобто стабільної її частини, оскільки саме стабільність групи дозволяє говорити про її стійкість[18] ; інші особи, які вчинюють у складі групи другий напад, незважаючи на те, що її стабільна частина вчинює вже третій напад, несуть відповідальність за фактично вчинені дії в складі групи.

У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" зазначено, що банда може об'єднуватися як для вчинення кількох нападів, так і для вчинення одного нападу[19] . П.І.Гришаєв та Г.А.Кригер у своїй праці "Співучасть згідно з кримінальним правом"[20] зазначають, що група може бути визнана бандит­ською і в тому випадку, коли вона, організувавшися для вчинення хоча б одного нападу, являє собою таку злочинну організацію, саме існування якої становить серйозну небезпеку. Це може мати місце через сукупність різних причин, серед яких можна назвати велику кількість учасників, старанність розподілу ролей між ними, використання зброї, в першу чергу вогнепальної, вчинення або підготовка нападів на такі об'єкти, як банк або ощадна каса, вбивство кількох осіб тощо.

Проте хоч би якою міцною була "злютованість" групи та тривалість під­готовки окремих злочинів, хоч би якою була сукупність різноманітних причин, вони не можуть бути еквівалентом необхідної для банди стійкості. Інший погляд, як зазначає М.І.Ковальов, "призводить до ототожнення банди з організованою групою і штучно принижує суспільну небезпеку бандитизму"[21] .

Крім того, як вважають Н.А.Бєляєв та М.Д.Шаргородський, при практич­ному використанні розглянутих критеріїв не може бути забезпечена необхідна для кваліфікації визначеність ознак складу злочину[22] . Справді, наскільки складним повинен бути окремо підготовлюваний злочин та наскільки тривалою повинна бути підготовка до нього, щоб можна було говорити про стійкість групи? "Злютованість", "тривалість", "чисельність" тощо — це понят­тя, використання яких не може дати чіткої відповіді на це питання, тому межа, яка визначає бандитизм, з одного боку, та груповий озброєний розбій — з іншого, зникає[23] .

Дискусійним у теорії кримінального права є також питання про те, чи вважати організованість безпосередньою ознакою банди, чи розглядати її як необхідну ознаку стійкості банди. Не вдаючись в тонкощі дискусії, слід відзначити, що встановлення цієї ознаки як з першої точки зору, так і з точки зору її опонентів є обов'язковим, без чого неможливо зробити висновок про наявність банди[24] .

Організованість як обов'язкова ознака злочинної організації означає, що між її учасниками встановлюються організаційні зв'язки, іноді старанно законспіровані. Члени групи утворюють тісно з'єднану спілку, пов'язану взаємними зобов'язаннями та таку, що має певне керівництво. Утворюється об'єднання, організаційна форма якого спеціально пристосована для злочинної діяльності. Організація стає своєрідним знаряддям вчинення злочину[25] .

Організованість та стійкість — важливі якісні ознаки, які у більшості випадків дозволяють відрізнити злочинну організацію від інших форм співучасті. У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" зазначено, що від інших злочинів, вчинених групою осіб, за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою, бандитизм відрізняється найбільш високою мірою внутрішньої організації, стійкості, згуртованості та озброєності[26] .

З урахуванням зазначеного вище цікавою є позиція Пленуму Верховного Суду України, який в частинах 2 і 3 пункту 26 постанови № 12 від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" зазначив, що “під організованою групою стосовно злочинів проти приватної власності слід розуміти стійке об'єднання двох і більше осіб, які навмисно організувалися для спільної злочинної діяльності”. На наявність цієї ознаки об'єктивного боку бандитизму можуть, зокрема, указувати: розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учас­никами групи план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і за допомоги сторонніх осіб (у тому числі і підкупом службових осіб шляхом давання хабарів), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

Якщо організована група являє собою озброєну банду, відповідальність її членів, які вчинили вимагання, настає за статтею 257 Кримінального кодексу України. Додаткової кваліфікації за частиною 3 статті 144 Кримінального кодексу України (тепер ч.4 ст.189 КК) у таких випадках не потребується"[27] .

З наведених вище положень можна зробити цілком слушний висновок, що у цьому випадку відмежувати організовану групу від злочинної організації за ознаками стійкості та організованості практично не можливо[28] . З частини 3 пункту 26 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" також не можна зробити однозначний висновокпро те,коли саме озброєна організована група набуває всіх ознак банди.

Не зовсім чітким є вислів "являє собою озброєну банду". По-перше, банда завжди повинна мати ознаку озброєності, по-друге, виходячи з цієї фрази можна зробити висновок, що за наявності ознаки озброєності організована група, про яку йдеться у частині 2 пункту 26 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", автоматично перетворюється на банду. Проте це не зовсім правильно; слід пам'ятати, що обов'язковою ознакою банди є також мета — вчинення нападу .

Якщо в ході слідства буде встановлено, що організована, стійка озброєна група, яка організувалася для вчинення нападів, у процесі злочинної діяльності також займалася вимаганням, то ці дії (вимаганням) можна кваліфікувати як бандитизм без додаткового посилання на частину 4 статті 189 Кримінального кодексу України лишень в одному випадку: коли пред'явлення вимоги про передавання майна або права на нього вчинюється в процесі нападу або безпосередньо після нього; у цьому випадку напад використовується бандою як засіб, за допомоги якого злочинці створюють у свідомості потерпілих впевненість про необхідність виконання вимоги як необхідної умови забез­печення власної безпеки у майбутньому.

У зазначеному випадку дії винних слід кваліфікувати за статтею 257 Кримінального кодексу України без додаткової кваліфікації за частиною 4 статті 189 Кримінального кодексу України. В усіх інших випадках дії банди, яка вчинює вимагання, потрібно кваліфікувати за сукупністю статті 257 та частини 4 статті 189 Кримінального кодексу України; йдеться про реальну сукупність.

Це саме правило слід застосовувати й щодо інших злочинів, які вчинюються в процесі бандитських нападів, за винятком випадків, коли санкція статті, що передбачає відповідальність за злочин, вчинений у процесі нападу, є більш суворою, ніж санкція статті 257 Кримінального кодексу України.

Наприклад, навмисне вбивство. Цей склад не поглинається бандитизмом (п.7 постанови №9 ПВСУ від 07.07.95), тому відповідальність за вчинення навмисного вбивства при бандитському нападі призначається за сукупністю ст.ст. 257 і 115 КК. Якщо член банди в будь-якій формі брав участь в убивстві (застосовував фізичне насильство до потерпілому, заманював жертву, забезпечував безпосередніх вбивць транспортом і т.д.), то вчинене всіма співучасниками убивства слід кваліфікувати за ст. 257 та ст. 115 КК, оскільки банда - це організована група з попередньою змовою, у якій поділ ролей між учасниками не повинен впливати на вид співучасті в убивстві. Усі повинні розглядатися як співвиконавці, тобто вбивство за цих умов завжди відбувається за попередньою змови групою осіб[29] .

Вважається, що така ж кваліфікація повинна бути й у випадках, коли не член банди чинить замовлене бандою вбивство. Хоча сама банда нападу і не чинила, а використовувала найманого вбивцю, варто вважати, що він брав участь у вчинених бандою нападах, що вона підготувала й забезпечила напад, а тому його дії утворять склад злочину, передбаченого ст. 257 КК[30] .

Участь у банді є триваючим злочином, тому вчинення іншого злочину, навіть менш тяжкого, ніж бандитизм, не може кваліфікуватися за статтею 257 Кримінального кодексу України без посилання на відповідну статтю Кримінального кодексу України[31] .

Необхідність роздільного призначення покарання за злочини, які входять у сукупність , виходить з вимоги справедливості та тих завдань, які можуть виникнути в процесі виконання вироку. Кожен злочин є настільки небез­печним, що покарання за один з них не виключає необхідності покарання за інший. Тому закон зобов'язує суд перш за все віддати належне винним за кожен злочин[32] .

Момент закінчення злочину. Організована, стійка, озброєна злочинна організація, яка зорганізувалася для вчинення здирництва, набуває всіх ознак банди за умови досягнення згоди про вчинення третього нападу після повторно вчиненого нападу.

В постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" у пункті 3 зазначено, що під організацією банди слід розуміти сукупність дій щодо об'єднання осіб для вчинення нападів на громадян або на підприємства, установи, організації. Ці дії можуть полягати в розробці планів злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, загальних правил поведінки, розподілу ролей, у пошуку можливостей для прикриття діяльності як своїми силами, так і за допомоги сторонніх осіб, у фінансовому забезпеченні злочинної діяльності тощо[33] .

Озброєність. Обов'язковою ознакою банди є наявність хоча б у одного з її учасників будь-якої вогнепальної або холодної зброї, за умови, що інші члени групи знають про неї та розуміють, що вона може бути застосована під час нападів[34] .

При визначення поняття зброї слід керуватися роз'ясненнями, які містяться в пунктах 4 і 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № б від 8 липня 1994 року "Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами"[35] . У зазначеній постанові вказано, що під вогнепальною зброєю стосовно злочинів, передбачених частиною 1 статті 262 – 264 Кримінального кодексу України (це ж положення поширюється на поняття зброї щодо бандитизму), розуміються всі різновиди бойової, спортивної, нарізної мисливської зброї, а стосовно бандитизму також і гладкоствольна мисливська зброя, для здійснення пострілу з якої використовується сила тиску газів, що утворюються при згоранні вибухової речовини (пороху або інших спеціальних горючих сумішей). До холодної зброї належать знаряддя та пристрої, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим типам зброї, чи інші предмети, які мають колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздроблюючий та ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, нунчаку, кастет тощо) і призначені для враження живої цілі"[36] .

Слід пам'ятати, що ознака озброєності означає не тільки озброєність групи вогнепальною або холодною зброєю. Поняття зброї стосовно бандитизму означає предмети, призначені виключно для враження живих цілей, не маючи іншого — господарського — призначення[37] . Тобто це не тільки зброя у буквальному її значенні, а й вибухові пристрої, виготовлення, носіння, зберігання чи збут яких заборонено. Під вибуховими пристроями слід розуміти предмети, які спеціально виготовлені для вчинення вибухів з метою враження живих цілей, а також містять у собі порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин та інші хімічні речовини, їхні сполуки або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети, ракетниці, а також вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, які не містять у собі вибухових речовин та сумішей[38] , та інші предмети, які використовуються групою як зброя (сокири, ломи, перочинні, столові чи кухонні ножі та інші предмети), а також макети зброї, які не є зброєю в її спеціальному значенні, не можуть визнаватися предметами, застосування яких під час нападу вказує на ознаку озброєності банди. У таких випадках учасники групи не можуть бути притягнені до відповідальності за бандитизм.

У разі виникнення сумніву щодо приналежності того чи того предмета до зброї слід призначати відповідну судову експертизу.

При нападі не обов'язково використання зброї, важливо, що зброя була у розпорядженні банди і могла бути застосована.

Якщо зброя не була вилучена, а винні або заперечують сам факт наявності у них зброї або заявляють, що вона була негідною (поламана або імітація), то для доказування озброєності банди пріоритетними стають наявні матеріальні сліди застосування зброї як при нападах, так і за некримінального використання (випробування, наприклад)[39] .

Стаття 257 передбачає три самостійні види 6андитизму: організація озброєної банди з метою нападу на державні, громадські, приватні підприємства, установи організації чи на окремих громадян; участь у таких бандах, участь у вчинюваних бандою нападах , — і за будь-яку з цих дій встановлює кримінальну відповідальність.

В теорії кримінального права існує думка, що слова закону "організація озброєної банди" мають на увазі не тільки, результат організаційної діяльності, а й сам процес створення таких банд[40] . Іншу позицію займає Пленум Верховного Суду України, який вказує, що організація озброєної банди є закінченим злочином з моменту її створення, незалежно від того, чи вчинили члени банди хоча б один напад[41] ; звідси організаційна діяльністьщодо створення банди може розглядатися лишень як замах на бандитизм.

Банду слід вважати організованою з моменту досягнення домовленості між її членами про спільне вчинення низки нападів на державні чи приватні установи, підприємства або на окремих осіб[42] , або з моменту досягнення домовленості про вчинення третього нападу після повторно вчиненого нападу. З настання зазначених моментів, навіть якщо банда не вчинила жодного з нападів, чи запланованого третього нападу, її члени підлягають відповідальності за статтею 257 Кримінального кодексу України за ознакою "участь у банді".

У тих випадках, коли спрямовані на створення банди дії були вчасно припинені правоохоронними органами, або вона не була створена з інших незалежних від волі організаторів причин, вчинене слід кваліфікувати як замах на організацію банди[43] .

Підорганізацією банди розуміється злочинна діяльність однієї або кількох осіб (ватажків), спрямована на підшукання і втягнений в банду співучасників, розподіл їх ролей; придбання для неї зброї; розроблення планів злочинної діяльності банди та вчинення окремих нападів; встановлення порядку розподілу здобутих злочинним шляхом цінностей і майна; вироблення правил конспірації, внутрішньої дисципліни та форм легалізації учасників банди; навчання їх прийомів, які полегшують вчинення нападів; відпрацювання моделей поведінки і версій на випадок затримання і дачі показань слідчим органам, а також різноманітні інші дії, спрямовані на створення стійкої озброєної групи осіб для майбутніх нападів. Причому організатори банди можуть не брати безпосередньої участі у вчинюваних нападах, але це не звільняє їх від відповідальності за бандитизм.

Можна виділити два шляхи створення банди: безпосереднє створення банди і перетворення групи в банду в ході її злочинної діяльності.

Дії осіб, що поставили перед собою задачу створення банди з метою нападу на громадян і організації, спрямовані також на:

- визначення майбутніх об'єктів нападу, можливості опору й інших особливостей;

- визначення кола осіб, спроможних за своїми фізичними і інтелектуальними якостями здійснювати напади й іншу діяльність у складі банди;

- визначення основ об'єднання таких осіб у стійку злочинну групу (корисливість, погрози, використання яких-небудь особистих мотивів та ін.);

- вибір зброї і шляхів її появи в банді (придбання, розкрадання, виготовлення й ін.);

- визначення джерел фінансування банди.

Практичне здійснення таких дій і буде являти собою створення банди. Причому конкретні прояви характеризуються системним взаємозв'язком, коли одним або декількома діями досягається переважна більшість цілей.

Перетворення групи (наприклад, що займалася крадіжками, вимаганнями та ін.) у ході злочинної діяльності в банду означає її якісна зміна, пов'язана зі зміною пріоритетів у осіб, що її очолюють, або в осіб, що складають її більшість. Ознаками, що свідчать про перетворення злочинної групи в банду, будуть її усталеність і озброєність[44] .

Банда вважається організованою вже з моменту висловлення окремими особами згоди вступити в неї і взяти участь в її діяльності[45] . Якщо доведено, що злочинна група є бандою, то відповідальність за ст. 257 КК настає незалежно від того, встигли злочинці реалізувати свої злочинні задуми чи ні, тобто були напади вчинені чи тільки планувалися. У тих випадках, коли діям по організації банди було своєчасно покладено край правоохоронними органами або вона не була організована з інших незалежних від волі організаторів причин, вчинене слід кваліфікувати як замах на організацію банди.

Поняттям бандитизму охоплюється також участь у банді або у вчиненому нею нападі.

Участь в озброєній банді означає щонайменше вступ до неї, а саме прийняття членами банди згоди того, хто до неї вступає, на те, щоб бути її членом, тобто під участю у банді розуміється не тільки безпосереднє здійснення нападів, а й сам факт вступу до банди чи будь-яка інша участь у діяльності банди як її члена (надання транспорту, приміщень, фінансування банди, постачання зброї, пошук об'єктів для нападу тощо)[46] . Само по собі членство у банді є закінченим бандитизмом, бо сам факт вступу до банди означає надання банді можливості використовувати її члена згідно з планами банди[47] .

Участь у нападах , які вчинюються бандою, можуть брати не тільки члени банди, а й інші особи. Від участі у банді у цьому випадку їхня діяльність відрізняється тим, що безпосередня участь у нападах є окремим ізольованим епізодом, а не складовою частиною злочинної діяльності банди. Проте дії таких осіб слід кваліфікувати за статтею 257 Кримінального кодексу України тільки в тому разі, коли вони усвідомлювали, що злочин вчинює банда, та самі брали в ньому участь[48] . Якщо ж особа не усвідомлювала вчинювання злочину бандою, то і відповідальність наступає за фактично вчинений злочин з врахуванням всіх кваліфікуючих ознак, як то: вчинення злочину організованою групою, нанесення тілесних ушкоджень та ін.

В теорії кримінального права давно дискутується питання про поняття "напад". Найчастіше зустрічаються дві концепції. Згідно з першою, напад ототожнюється з насильством, опоненти ж вважають, що напад характеризується ознаками агресивності, раптовості[49] . Проте Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 7 липня 1995 року "Про судову практику в справах про бандитизм" вказує, що під нападом слід розуміти дії, спрямовані на досягнення злочинного результату за допомоги насильства над потерпілим або створення реальної загрози його застосування[50] . Тобто поняття нападу не тотожне поняттю насильства, воно є дещо ширшим і характеризується такими важливими ознаками: перш за все це дії, безпосередньо спрямовані на негайне досягнення злочинного результату, по-друге, ці дії пов'язані з насильством над потерпілим або з погрозою негайного його застосування (фізичне та психічне насильство).

Під фізичним насильством при нападі слід розуміти посягання на тілесну недоторканність особи — завдання потерпілому болю, нанесення ударів, побоїв, тілесних пошкоджень, обмеження свободи дій, а також вбивство потерпілого.

Психічне насильство охоплює дії, пов'язані з погрозами застосування фізичного насильства. Погроза повинна бути суспільне небезпечною та протиправною, дійсною (реально існуючою, а не удаваною) та наявною (такою, яка може бути негайно реалізована).

Погроза при бандитизмі має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її у будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він буде протидіяти нападникові або не виконає його вимог (насильство застосовується з метою недопущення протидії та примушення потерпілого виконувати вимоги нападника), ця погроза буде зреалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося. Це не стосується випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які заздалегідь для неї не можуть бути використаними для реалізації погроз (зіпсована зброя або її макет тощо), навіть якщо потерпілий сприймає ці предмети як такі, що становлять небезпеку для його життя чи здоров'я.

Насильство при нападі може застосовуватися як щодо осіб, проти яких безпосередньо спрямований злочин, так і стосовно інших осіб, особливо проти близьких родичів.

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) також слід розглядати як насильство.

Бандитські напади найчастіше вчинюються для заволодіння майном. Проте цілком можливі та відомі судовій практиці напади, поєднані із знищенням або пошкодженням майна, вбивствами, заподіюваннями тілесних пошкоджень, зґвалтуваннями, угоном транспортних засобів, пошкодженням шляхів сполучення і транспорту тощо[51] . Проте слід пам'ятати, що вчинення зазначених дій охоплюється поняттям бандитизму лише тоді, коли вони вчинювалися в процесі бандитського нападу або безпосередньо після нього. В усіх інших випадках, коли відповідні злочини скоюються безвідносно нападу, тобто самостійно (наприклад, таємне викрадання майна, вчинене бандою), зазначені дії слід кваліфікувати за сукупністю відповідних статей Кримінального кодексу України.

Всі учасники банди є співвиконавцями бандитизму. Але можлива співучасть у бандитизмі і у вигляді підмовництва та пособництва. Посібник або підмовник, по-перше, не є членом банди, по-друге, не бере безпосередньої участі в нападах, але так чи так сприяє кожному з розглянутих вище проявів бандитизму: наданням засобів, усуненням перешкод, порадами, раніше даною обіцянкою приховати злочинців, сліди злочину тощо (пособництво) або схиляє до організації банди, до участі в ній чи до участі у вчинюваних бандою нападах (підмовництво). У цих випадках відповідальність повинна наставати за як пособництво або підмовництво при бандитизмі.


Суб ¢ єкт та суб ¢ єктивна сторона бандитизму.

Банда — це група осіб, тобто об'єднання щонайменше двохосіб, кожна з яких згідно з законом може бути суб'єктом бандитизму.

Суб ¢ єкт. Відповідно до нового кримінального законодавства відповідальності за бандитизм підлягає особи, яка на момент вчинення злочину досягла 14 років

Обов'язковою умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння є осудність.

Неосудна особа внаслідок хронічного або тимчасового психічного розладу, слабоумства або іншого хворобливого стану своєї психіки не може правильно усвідомлювати характер дій, що ним чиняться, або керувати ними. Тому такі особи не можуть розглядатися як учасники банди, так як для участі в банді необхідна попередня спільна домовленість про вчинювані в майбутньому дії, адекватна їхня оцінка й усвідомлення того, що вони є суспільно небезпечними. Якщо для вчинення нападу керівник банди залучає неосудну особу, має місце опосередковане заподіяння шкоди і керівник повинний відповідати за ті конкретні дії, що були вчинені неосудними[52] .

З суб'єктивного боку бандитизм характеризується прямим умислом. Це означає, що свідомістю члена банди або особи, яка бере участь у бандитському нападі, повинні охоплюватися всі зазначені вище об'єктивні ознаки банди та місце власних дій в організації банди або участі в ній, у вчинюваних нею нападах. Бандитизм передбачає також бажання брати участь у цих діях. Якщо особа бере участь у нападі, не знаючи, що напад здійснюється бандою, то відповідальність настає лише за той конкретний злочин, який вчинила ця особа.

Виникає питання: стосовно яких злочинних дій повинен бути встановлений саме прямий умисел? Рекомендується, що прямим умислом повинна охоплюватися загальна ціль створення банди - організатори й учасники банди бажають вчинювати напади на підприємства, установи, організації, громадян. Умисел же - стосовно конкретних наслідків нападу, наприклад до позбавлення життя людей, може бути як прямим, так і непрямим[53] .


IV . В ІДМЕЖУВАННЯ БАНДИТИЗМУ ВІД СУМІЖНИХ ЗЛОЧИНІВ.

Як показало вивчення багатьох джерел цієї курсової роботи, проблема розмежування бандитизму і збройного розбою, вчиненого організованою групою – досить стара проблема в теорії кримінального права.

При вивченні слідчої і судової практики можна сказати, що кожен раз при розслідуванні та в судовому розгляді виникає проблема конкуренції норм - кваліфікувати злочин як розбій, вчинений озброєною організованою групою, або як бандитизм.

Збройний розбій організованою групою - це напад із застосуванням зброї або предметів, використовуваних у якості зброї. У бандитизмі ознаки складу інші: створення стійкої озброєної групи з метою напади на громадян або організації, а також керівництво нею або участь у такій групі.

За всієї складності кваліфікації і доказуванні цих злочинів названі злочини усе ж можливо розрізнити по ряду ознак : бандитизм - це завжди застосування зброї, а розбій може бути вчинений і без зброї; в розбої зброя повинна використовуватися по призначенню, для бандитизму необхідно лише наявність зброї (розбійний напад кваліфікується в тих випадках, коли зброя застосована в ході нападу, напад збройної банди вважаєтьтся таким, що вчинений, і тоді, коли наявна в членів банди зброя не застосовувалася) [54] ; розбій може бути вчинений однією особою, а бандитизм - тільки збройною групою; при розбої, на відміну від бандитизму може застосовуватися не тільки зброя, але й інші предмети, що використовуються в такій якості; спеціальною ознакою банди є створення озброєної групи для вчинення нападів, і на відміну від групи розбійників банда - це стійка група [55] .

У юридичній літературі останніх років по цій проблемі позиція однозначна: бандитизм від організованого збройного розбою відрізняється рівнем організованості і згуртованості , а також більш широким діапазоном цілей[56] .

На відміну від розбою, вчинюваного за попереднім зговором групою осіб, при організації банди ніколи не буває елементу стихійності або випадковості. Банда — це більш організоване і стійке злочинне формування: її справами звичайно "заправляють" один або кілька організаторів, попередній зговір учасників доповнюється розподілом ролей (включаючи періоди між вчиненням нападів), круговою порукою, з елементами ієрархії (підлеглості й дисципліни), створенням матеріального фонду для потреб банди в цілому та окремих її учасників (як за рахунок коштів, добутих бандою злочинним шляхом, так і за рахунок добровільних внесків її членів).

У озброєному розбої, вчиненому організованою групою, завжди встановлюється корислива спрямованість - розкрадання чужого майна. У складі бандитизму мета діяльності ширше: напад на громадян або організації. Сам такий напад більш небезпечно, тому що являє загрозу не тільки для власності громадян, але і для їхньої особистої безпеки, нормального функціонування держави, комерційних або інших організацій[57] .

Від інших організованих груп банда відрізняється своєю озброєністю і злочинними цілями - вчинення нападів на громадян і організації[58] .


V . ПОКАРАННЯ ПРИ ВЧИНЕННІ БАНДИТИЗМУ. ПРОБЛЕМИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЦІЄЇ КАТЕГОРІЇ СПРАВ.

У санкції ст. 257 УК передбачений тільки один вид основного покарання - позбавлення волі.

У якості додаткового покарання за бандитизм в КК встановлена конфіскація майна. Покарання у виді конфіскації майна полягає у примусовому безоплатному вилученні майна або його частини (це майно повинно належати засудженому) у власність держави. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються (ст. 59 КК).

Як показало вивчення практики застосування кримінального законодавства, не завжди правильно кваліфікуються такі ознаки складу бандитизму, як організація банди і керівництво нею, участь у банді й участь у бандитських нападах. Недостатньо повно з'ясовуються які саме дії вчинив кожний учасник банди, не встановлюються особи, що сприяють бандитської діяльності. Припускаються помилки в кваліфікації нападів, що вчиняються бандою в сукупності з іншими діяннями, оскільки не всі злочини, у яких взяла участь банда, охоплюються поняттям бандитизму.

За даними Верховного суду України, слідчий апарат іноді помиляється у своїх діях проводить розслідування по статтях «Розбійний напад» або «Вимагання» у той час, коли необхідно було вести розслідування по статті «Бандитизм».

Наприклад, брати Логінови і Волков із застосуванням гладкоствольної мисливської зброї та стартового пістолета, учинили чотири напади на магазини Дніпропетровська. Засуджені вони за розбій. Слідчі органи і суд навіть не обговорювали питання про наявність у діях Логінових і Волкова складу злочину, передбаченого статтею 257 КК. Адже як виявилось з матеріалів справи, раніше злочинці вже були засуджені за розбій, а по відбуванні покарання зорганізувалися в злочинну групу, озброїлися.

Інший приклад. Мешканці Вознесенська Буховець, Кирєєв, Істомін, Горнович об'єдналися в злочинну групу, озброїлися обрізом і ножем, вчинили чотири напади на квартири громадян. При цьому злочинці заподіяли потерпілим тілесні ушкодження. Діяння четвірки не були кваліфіковані та навіть не розглядались в розрізі статті 257 КК.

У більшості вивчених справ під час попереднього слідства не вживалися заходи до встановлення джерел придбання бандитами зброї, виявлення усіх учасників банди. Тому Пленум Верховного Суду України у п.1 постанови від 7 липня 1995 р. № 9 рекомендував судам звертати особливу увагу на те, щоб усі особи, винні в організації банд або в участі в них чи вчинюваних ними нападах, притягалися до передбаченої законом відповідальності за цей тяжкий злочин, особлива небезпечність якого полягає в тому, що він становить реальну загрозу як для особистої безпеки громадян та їх майна, так і для нормального функціонування державних, громадських і приватних підприємств, установ та організацій.

Покарання, призначуване особам, винним у вчиненні суспільно небезпечних діянь, передбачених ст. 257 УК, повинне відповідати тяжкості злочинів і особистості засудженого. Кожному учаснику банди, відповідно до його ролі і внеску в загальну злочинну діяльність, повинно бути призначене строго диференційоване покарання.

Диференціація відповідальності осіб, що приймали участь у банді, здійснюється на основі дотримання принципу індивідуалізації відповідальності з урахуванням всіх обставин справи. Індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання тісно пов'язані між собою, тому що покарання втілює в собі міру останньої.

Принцип індивідуалізації покарання пов'язаний із цілями відновлення соціальної справедливості, виправлення засудженого і запобігання вчинення нових злочинів. Ці цілі можуть бути досягнуті тільки при призначенні доцільного покарання з урахуванням принципу «економії репресії». Це означає, що кожному злочинцю повинно бути призначене покарання, що оптимально необхідно для його виправлення і який у той же час буде сприяти запобіганню злочинів не тільки з його сторони, але і з боку інших громадян

У обраній мірі покарання повинно знайти своє задоволення почуття загальної справедливості.

Перелік обставин, обов'язок урахування яких покладений на судові органи при призначенні покарання за бандитизм, встановлений кримінальним законом ст.ст. 66,67 КК.


ЗАДАЧА №1

Водій Лазько на підставі товарно-транспортної накладної перевозив сільськогосподарську продукцію з поля у сховище. Під час виконання останньої ходки він викрав сільськогосподарську продукцію на суму 250 гривень. Кваліфікуйте дії Лазька.

В діях, що вчинив водій Лазько наявний склад злочину, передбачений ч.1 ст. 191 Кримінального кодексу України (ККУ) “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”, а саме:

1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні.

Родовим об¢єктом Розділу VI Особливої частини ККУ “Злочини проти власності” є відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона (власність) є найвищою соціальною цінністю[59] : нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи держави.

Кривоченко Л.М. стверджує, що безпосереднім об¢єктом в тому числі цього злочину є одна з форм власності, визначена законом про власність (приватна, колективна чи державна)[60] . Вважаю, що в даному випадку можливо також визначити за безпосередній об¢єкт відносини власності, пов ¢ язані з передачею майна у відання або ввіряння майна особі, яка до скоєння злочину здійснює повноваження щодо такого майна на законних підставах.

Предмет злочину – майно, що було ввірене Лазькові, перевозилось ним на підставі товарно-транспортної накладної і було ним привласнене – сільськогосподарська продукція на суму 250 гривень.

Об¢єктивна сторона. Конструкція ч.1 ст. 191 передбачає вчинення злочинних діянь шляхом або привласнення (незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного винному – саме таким способом і здійснив злочин Лазько – або майна, яке перебуває в його віданні на законній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог повернути майно у певний строк і встановленні володіння ним як своїм), або розтрати (незаконне безоплатне відчуження, використання, витрачання майна, яке було ввірене винуватому або перебувало в його віданні – продаж, дарування, споживання, передача іншим способом)[61] . Злочин з матеріальним складом: злочинність діяння Лазька пов¢язана з причиненням суспільно-небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди[62] відносинам власності.

Суб¢єкт злочину спеціальний[63] - особа, якій майно було ввірене. Суб¢єкт цього злочину за ККУ – особа, яка досягла 16 років. Із умови задачі видно, що Лазькові більше 18 років (він – водій, а право на керування автомобілем виникає в Україні з 18 років).

Суб¢єктивна сторона характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і метою: Лазько усвідомлював, що він посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачав матеріальну шкоду власнику і бажав цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення. Мотив корисливий – прагнення одержати матеріальну вигоду для себе.

Кваліфікуючі ознаки (обтяжуючі), передбачені ст.191 в цьому складі злочину відсутні: вчинення злочину повторно (ч.3 ст.191), у великих розмірах – в 250 і більше разів більше неоподаткованого мінімуму доходів громадян (нмдг) (ч.4 ст.191), у особливо великих розмірах – 600 і більше разів перевищують нмдг – чи організованою групою (ч.5 ст.191).

Відмежування від суміжних складів злочинів. Найбільш близьким складом до кваліфікації скоєного Лазьком є крадіжка. Але крадіжка – це таємне вилучення майна із безпосереднього володіння власника, коли майно власником не передається нікому у відання та не ввіряється нікому, а Лазько перевозив сільгосппродукцію на підставі товарно-транспортної накладної. Злочин вчинено Лазьком шляхом привласнення, а не викрадення (таємного, незаконного, безоплатного, поза волею власника вилучення) майна. Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо)[64] , а дій, що вчинені Лазьком – момент невиконання вимог повернути майно у певний строк і встановленні володіння ним як власним. Тобто є неспівпадання предмету злочину, способу скоєння злочину, моменту визнання злочину закінченим у крадіжці (ст.185) та конкретно вчиненого Лазьком (ст.191).

ЗАДАЧА №2

Охрименко та Осипенко ввечері прийшли додому до Зощенка та почали вимагати, щоб останній повернув борг у сумі 1000 гривень сестрі Охрименка. Строк сплати боргу, згідно укладеного договору позики, закінчився 3 місяці тому. Зощенко пообіцяв через тиждень повернути борг, але обіцянки не виконав. Охрименко та Осипенко прийшли до Зощенка та побили його, примушуючи виконати свої зобов¢язання, тобто повернути борг. Зощенку були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що потягли за собою короткочасний розлад здоров¢я. Чи є в діях Охрименка та Осипенка склад злочину?

Події, описані в умові задачі, можна умовно розділити на 2 епізоди: перший, коли Охрименко та Осипенко прийшли до Зощенка в перший раз та почали вимагати повернення 1000 гривень по простроченому договору позики; та другий, коли Охрименко та Осипенко прийшли до Зощенка та побили його, примушуючи виконати свої зобов¢язання – повернути борг.

В першому епізоді діяння Охрименка та Осипенка на мають ознак злочинності, так як нічого не сказано про те, що вимоги про повернення грошей “підкріплювались” “погрозами насильства над потерпілим, його близькими родичами, погрозами обмеження прав, свобод, законних інтересів цих осіб, погрозами пошкодження чи знищення їх майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під їхньою охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці” як того вимагає ч.1 ст.189 (вимагання) Кримінального кодексу України (далі – КК), розкриваючи поняття вимагання.

Проте в другому епізоді все набагато складніше. Охрименко та Осипенко, не досягнувши[65] поставленої мети (повернення боргу), домовились зазделегідь (до побиття Зощенка) про спільні дії, прийшли до боржника та побили його. Тут перебіг подій збігається з об ¢ єктивною стороною ч.2 ст. 189 КК – вчинення вимагання за попередньою змовою групою осіб. Ч.2 ст.28 КК передбачає, що злочин визнається вчиненим групою осіб за попередньою змовою, якщо його спільно вчинили дві або більше осіб, які зазделегідь (до початку злочину) домовились про спільне його вчинення.

Але дії Охрименка та Осипенка потягли за собою небезпечні наслідки – легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров¢я Зощенка. Пленум Верховного Суду України в постанові від 25.12.1992 №12 (п.9) роз¢яснив, що “під насильством, що не є небезпечним для життя та здоров¢я потерпілого, треба розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров¢я …”. Від противного робимо висновок, що дії Охрименка та Осипенка поєднані з насильством, що є небезпечним для життя та здоров¢я Зощенка. Тобто передбачені ч.3 ст. 189 КК.

З наведеного вище робимо висновок, що дії Охрименка та Осипенка, вчинені в рамках другого епізоду “повернення боргу” мають ознаки злочинів, передбачених різними частинами однієї статті КК (чч. 2 та 3 ст. 189 КК). Тому має місце сукупність злочинів, кожен з яких підлягає кваліфікації за відповідною частиною статті Особливої частини КК (ст. 33 КК).

Родовим об¢єктом Розділу VI Особливої частини ККУ “Злочини проти власності” є відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона (власність) є найвищою соціальною цінністю[66] : нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи держави.

Своїм безпосереднім додатковим об¢єктом вимагання має відносини у сфері охорони безпеки життя та здоров ¢ я (як в нашому випадку) , честі, гідності, особистої недоторканості потерпілих.

Предметом вимагання є майно, право на майно, а також дії майнового характеру (право на майно – документ, що дозволяє отримати у свою власність майно – наприклад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо; дії майнового характеру – це, наприклад, вимога повернути борг, підвищити в посаді, надати безкоштовну путівку на курорт тощо). В нашому випадку предмет вимагання борг розміром в 1000 гривень, що їх Зощенко заборгував сестрі Охрипенка. Цей предмет злочину не має кваліфікуючої для вимагання ознаки, так як менше ніж визначений законом великий розмір (250 і більше разів більше нмдг) або особливо великий розмір (600 і більше разів більше нмдг).

Об¢єктивна сторона вимагання виражається в вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення дій майнового характеру (повернути борг) з погрозами насильства над потерпілим, його близькими родичами, погрозами обмеження прав, свобод, законних інтересів цих осіб, погрозами пошкодження чи знищення їх майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під їхньою охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Спосіб вимагання – погроза насильством, вчинена групою осіб та поєднана з насильством[67] , небезпечним для життя і здоров¢я Зощенка. В нашому випадку погроза напевне мала місце, бо вони “побили його, вимагаючи повернути борг”. Без цього нанесення легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров¢я мали б ознаки іншого складу злочину – ч.2 ст. 125 КК.

Суб¢єкт – загальний. Вік, з якого наступає кримінальна відповідальність – 14 років.

Суб¢єктивна сторона характеризується прямим умислом. При його вчиненні винний має за мету незаконно одержати чуже індивідуальне майно – 1000 гривень[68] . Навіть з першого погляду не корисливий мотив – прагнення повернути майно, належне сестрі Охрименка, – не повинен вводити в оману. Тому що витребовувати належне тобі майно насильницьким способом стало протизаконним ще за часів Стародавнього Риму, коли віндикація замінила насильницьке переслідування боржника.

Стосовно легких тілесних ушкоджень, що призвели до короткочасного розладу здоров¢я, то до них психічне ставлення Охрипенка та Осипенка могло характеризуватися як умисною, так і необережною формою вини[69] .

Аналіз об¢єктивни та суб¢єктивних ознак вимагання і, особливо, його кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже зі складами насильницького грабежу (ч.2 ст.186), розбою (ст.187) і, тому, для виключення помилок в кваліфікації, слід виділяти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються : 1) при вимаганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкодженням або знищенням майна, розголошення відомостей, а при насильницькому грабежі і розбої має місце погроза тільки насильством; 2) при вимаганні погрожує вчинити насильство і вчинити дії в майбутньому, якщо не будуть виконані вимоги, а при насильницькому грабежі і розбої – негайно; 3) при вимаганні вимога стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового характеру (повернути борг), а при грабежі і розбої – тільки майна; 4) при вимаганні погроза завдання шкоди теоретично існує не тільки для потерпілого, а й для його близьких родичів, а при грабежі і розбої – для особи, яка зазнала нападу; 5) реальне застосування насильства при вимаганні переслідує підкріпити вимоги, залякування потерпілого, при грабежі і розбої – воно є способом негайної передачі майна.

Суміжними для вимагання є склади злочинів, передбачених ст.ст. 262 та 308. Ці норми є спеціальними по відношенню до норми ст. 189. Відокремлення відбувається за ознакою характеристики предмета злочину: ст.189 – загальна, в ст. 262 – предметом злочину є зброя, бойові припаси, вибухові речовини чи радіоактивні матеріали, в ст. 308 – наркотичні засоби, психотропні речовини, аналоги наркотичних засобів та психотропних речовин[70] .


ДЖЕРЕЛА РОБОТИ:

1. Гришанин П. Понятие банды и ответственность за бандитизм по советскому уголовному праву. // Труды Высшей школы МВД СССР. Вып.3. М. 1958

2. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — Київ, 1994. — № 2. — С.192.

3. Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

4. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — Київ, 1995. — № 1. — С.472.

5. Величко Ю. Матеріали студентської науково-практичної конференції з правових питань. Юридичний факультет Дніпропетровського державного університету. Квітень 2002 року.

6. Курс Советского уголовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

7. Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. 5—19 вересня.

8. А. Андреева, Г. Овчинникова. Квалификация бандитизма. // Законность. 1996. №4

9. Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. — Киев, 1995. — С.862.

10. Всеукраинские ведомости. — 1996. — 22 ноября.

11. Новицький Г.В. Кримінально-правова кваліфікація бандитизму // Уряду України. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Т.7. К. 1998. с. 206-215.

12. Бажанов М.И.Уголовное право Украины. Часть общая. — Днепропетровск, 1992. —С.166.

13. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по уголовному праву. — М., 1959.

14. Агапов П. Бандитизм и организация преступного сообщества (преступной организации): проблемы соотношения.// Законность. 2002 №4

15. Советское уголовное право. Часть общая. — М., 1972. — С.584.

16. Шутемова Т. Особенность доказывания создания банды. // Законность – 1999. №9

17. Советское уголовное право. Часть особенная. — Киев, 1968. — С.669.

18. Галиакбаров Р. Разграничение разбоя и бандитизма. Ошибка в теории попадает в практику.. // Рос. Юстиция – 2001. №7

19. Быков В. Как разграничить бандитизм и разбой. // Рос. Юстиция – 2001. №3

20. Кримінальне право України. Особлива частина. За редакцією М.І. Бажанова, С.С. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001, с.124

21. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу УКраїни. 6-е видання. За редакцією В.Ф. Бойко та інших. Київ. “А.С.К.” – 2000. С.529

22. Кримінальний кодекс України. 5 квітня 2001 року.

23. Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 07.07.1995 “Про судову практику в справах про бандитизм”.

24. Постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 08.07.1994 “Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”.

25. Постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 25.12.1992 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”.


[1] Гришанин П. Понятие банды и ответственность за бандитизм по советскому уголовному праву. // Труды Высщей школы МВД СССР. Вып.3. М. 1958

[2] Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — Київ, 1994. — № 2. — С.192.

[3] Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

[4] Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — Київ, 1995. — № 1. — С.472.

[5] Величко Ю. Матеріали студентської науково-практичної конференції з правових питань. Юридичний факультет Дніпропетровського державного університету. Квітень 2002 року.

[6] Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

[7] Курс советского угодовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[8] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. 5—19 вересня.

[9] Уголовный кодекс Украиы: научно-практический комментарий. — Киев, 1995. — С.862.

[10] Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. — Киев, 1995. — С.862.

[11] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. - 5 — 19 вересня.

[12] Там же.

[13] Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

[14] Всеукраинские ведомости. — 1996. — 22 ноября.

[15] Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

[16] Новицький Г.В. Кримінально-правова кваліфікація бандитизму // Уряду України. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочиністю. Т.7. К. 1998. с. 206-215.

[17] Бажанов М.И.Уголовное право Украины. Часть общая. — Днепропетровск, 1992. —С.166.

[18] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[19] Там же.

[20] Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по уголовному праву. — М., 1959.

[21] Курс советского уголовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[22] Там же.

[23] Агапов П. Бандитизм и организация преступного сообщества (преступной организации): проблемы соотношения.// Законность. 2002 №4

[24] Новицький Г.В. Кримінально-правова кваліфікація бандитизму // Уряду України. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочиністю. Т.7. К. 1998. с. 206-215.

[25] Советское утоловное право. Часть общая. — М., 1972. — С.584.

[26] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[27] Бюлетень законодавства і юридичної практики. — Київ, 1995. — № 1. — С.472.

[28] Новицький Г.В. Кримінально-правова кваліфікація бандитизму // Уряду України. Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочиністю. Т.7. К. 1998. с. 206-215.

[29] А. Андреева, Г. Овчинникова. Квалификация бандитизма. // Законность. 1996. №4

[30] Там же.

[31] Советское уголовное право. Часть общая. – 1972. –с.584.

[32] Там же.

[33] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[34] Там же.

[35] Бюлетень законодавства і юридичної практики. — Київ, 1995. — № 1. — С.472.

[36] Там же.

[37] Курс советского угодовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[38] Бюлетень законодавства і юридичної практики. — Київ, 1995. — № 1. — С.472.

[39] Шутемова Т. Особенность доказывания создания банды. // Законность – 1999. №9

[40] Курс советского уголовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[41] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[42] Советское уголовное право. Часть особенная. — Киев, 1968. — С.669.

[43] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[44] Шутемова Т. Особенность доказывания создания банды. // Законность – 1999. №9

[45] Кононенко В. // Деякі питання судової практики у справах про бандитизм. Право України. №4. 1996

[46] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[47] Курс советского угодовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[48] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[49] Курс советского уголовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[50] Юридичний вісник України. — 1995. — № 10 — 11. — 5 — 19 вересня.

[51] Курс советского угодовного права. Часть особенная. — Л., 1973. — Т.З. — С.835.

[52] Величко Ю. Матеріали студентської науково-практичної конференції з правових питань. Юридичний факультет Дніпропетровського державного університету. Квітень 2002 року.

[53] А. Андреева, Г. Овчинникова. Квалификация бандитизма. // Законность. 1996. №4

[54] Галиакбаров Р. Разграничение разбоя и бандитизма. Ошибка в теории попадает в практику.. // Рос. Юстиция – 2001. №7

[55] Быков В. Как разграничить бандитизм и разбой. // Рос. Юстиция – 2001. №3

[56] А. Андреева, Г. Овчинникова. Квалификация бандитизма. // Законность. 1996. №4

[57] Галиакбаров Р. Разграничение разбоя и бандитизма. Ошибка в теории попадает в практику.. // Рос. Юстиция – 2001. №7

[58] Быков В. Как разграничить бандитизм и разбой. // Рос. Юстиция – 2001. №3

[59] Кримінальне право України. Особлива частина. За редакцією М.І. Бажанова, С.С. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001, с.124

[60] Ттам же, с.124

[61] Визначення наведені з того ж джерела, с.139

[62] Там же, с.125

[63] Там же, с.127

Т там же, с.128

[65]

[66] Кримінальне право України. Особлива частина. За редакцією М.І. Бажанова, С.С. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001, с.124

[67] Кримінальне право України. Особлива частина. За редакцією М.І. Бажанова, С.С. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001, с.136

[68] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу УКраїни. 6-е видання. За редакцією В.Ф. Бойко та інших. Київ. “А.С.К.” – 2000. С.529

[69] Там же.

[70] Кримінальне право України. Особлива частина. За редакцією М.І. Бажанова, С.С. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001, с. 244-245, 315-316.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему