регистрация / вход

Вчення Гегеля про державу та право

Особливості методологічного підходу Гегеля до визначення сутності права держави і порівняння його з підходами Канта. Основні етапи розвитку ідеї свободи та їх характеристика, сутність права. Поняття держави та її відношення до особистості у суспільстві.

Зміст

1. Методологічна основа вчення Гегеля про державу та право

2. Особливості методологічного підходу Гегеля до визначення сутності права держави і порівнянні з підходами Канта

3. Основні етапи розвитку ідеї свободи та їх характеристика, сутність права. Основні ключові поняття кожного з етапів розвитку ідеї свободи (особистість, власність, договір, неправо, покарання, вина, умисел, намір, благо, добро, зло, держава та їх характеристика)

4. Сутність держави та її відношення до особистості суспільства. Суб’єктивна та об’єктивна сторони держави та їх характеристика

Використана література


1. Методологічна основа вчення Гегеля про державу та право

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) - один із найбільш відомих представників німецької класичної філософії. Його праці, зокрема «Конституція Німеччини», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», мали великий вплив на розвиток політичної думки. У них містилися геніальні для свогочасу, хоч іноді непослідовні й суперечливі, ідеї та концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, право тощо.

Гегелева філософія дуже складна, і необхідно визнати, що він-найважчий для розуміння з усіх видатних філософів. Тому перш ніж докладно пояснювати його систему, вельми корисною може видатися її загальна характеристика.

Система філософії мислителя побудована на його основному положенні про тотожність мислення та буття, яке виражено у формулі: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне». Ця формула породжувала ту різноманітність думок, які викликали непорозуміння навіть серед освічених людей. Філософові докоряли в тому, що він у такий спосіб виправдовує будь-який державний режим, закликає до релігійного смирення.

Як вважають дослідники вчення Гегеля, ці докори не були справедливими. Філософ вкладав вельми своєрідний сенс у поняття «дійсний» і «розумний». «Дійсним» він вважав все те, в чому явище збігається з суттю, що має силу дії. «Розумним» називав він останню основу всіх речей, щось на зразок «ідеї» Платона.

Наведена теза, отже, означала, що в кожній існуючій державі, добрій чи поганій, міститься відображення вічної ідеї держави, яка перебуває не в якомусь захмарному світі, а лежить у самих речах. Присутність її в речах не робить їх добрими чи поганими, кожна держава, навіть якщо вона погана, містить цю ідею і, отже, в цьому і тільки в цьому смислі вона - розумна. Кажучи про «розумність» держави, ми не даємо їй оцінки, а тільки констатуємо ставлення будь-якої держави до загального поняття про неї, до її ідеї.

Можна також сказати, що у формулі: «що розумне, те дійсне, а що дійсне, то розумне» Гегель висловив глибоку і вірну думку про те, що людський розум пізнає закони дійсності, а сама дійсність у практичній діяльності являє собою здійснення того, що пізнано розумом. Але філософ зробив із цього хибний висновок, що мислення є не тільки властивістю людського розуму і відображенням буття, а й сутністю самого буття. Тому, за Регелем, усе буття розглядається як діяльність якогось розумного мислячого начала, яке він називав абсолютним. Природа, суспільство людей та їхня духовна діяльність в усіх своїх проявах є виявленням цього абсолютного начала, яке тому й називається ним абсолютним, що лежить в основі всього буття.

У праці «Феноменологія духу» Гегель зобразив шлях розвитку людського мислення. Першою стадією розвитку абсолютного начала є ідея, що являє собою найбільш загальний та абстрактний вираз у процесі мислення всього буття. Вона проминає у своєму розвитку два етапи: «в собі буття» і «для себе буття», і стає в результаті цього розвитку абсолютною ідеєю. Друга стадія - виявлення ідеї у просторі й часі. Ця стадія, за Гегелем - «відчуження ідеї», тобто здійснення її в чомусь для неї чужому (в матеріальному світі). Третя стадія в розвитку абсолютного начала означає перехід у галузь духу, тобто повернення ідеї до самої себе (до мислення самої себе) в людському дусі.

Для нас є важливою якраз третя завершальна стадія руху ідеї, яка має справу з людиною та людським суспільством. Вона, своєю чергою, теж складається з трьох фаз, які послідовно змішуються, і які містять: суб'єктивний дух (індивідуальна людська свідомість); об'єктивний дух (право, мораль, моральність); абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). З цього схематичного опису системи гегелівської філософії стає зрозуміло, чому в подальшому безпосередній інтерес представлятиме в основному лише друга з перелічених фаз. Об'єктивний дух - це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб'єктивності, пізнає та об'єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об'єктивність духу входить у свої права.

Отже, абсолютне начало реальності у вченні Гегеля називається ідеєю; до неї належать поняття, які є взірцями для окремих галузей реальності. Ідея, твердив філософ, постійно розвивається, відчуває еволюцію. Однак цей рух, властивий ідеї, доходить до людської свідомостілише після того, як він зовсім з'ясувався. Свідома «мудрість» цього світу, в якому ми живемо, є рефлексом, що передує рухові речей.

Але для Гегеля процес розвитку не був процесом безболісним, мирним, бо мав моменти боротьби, моменти страждання - негативний момент, як казали згодом гегельянці. Всякий ступінь розвитку досягається «запереченням» попереднього, з якого щось зберігається, огортається новою дійсністю, інша ж частина підлягає знищенню.

Найскладнішим питанням для Гегеля було питання про конечність та безконечність процесу розвитку ідеї взагалі та державної ідеї зокрема. Безконечний розвиток він заперечував, називав «нерозумною безконечністю». Ідея, на його думку, повинна знайти себе, а саме: припинити свій рух і впертися в якусь вищу непорушну точку, в досконалу істоту чи Бога, у світовому масштабі, в досконалу державу - в масштабі політичному. Гегель вважав, щонайвищого розвитку ідея держави досягла у прусській становій монархії початку XIXст.

У «Філософії права» Гегель висвітлив форми виявлення об'єктивного духу у вигляді здійснення суспільства, права, моралі та моральності, з'ясовуючи при цьому предмет філософії історії.

Єдина думка, яку несе з собою філософія - просте уявлення про розум; про те, що розум панує над світом; про те, що світова історія, отже, є розумним процесом. Розум - це безконечна сила, його власний безконечний матеріал лежить в основі всього природного і духовного життя, яке він породжує; а ще - безконечна форма, що спонукає цей матеріал до змін. Філософ твердив, що розум - це субстанція всесвіту; що ця «ідея» або «розум» є і спинною вічною абсолютною всемогутньою субстанцією, що вона сама виявляє себе у світі; що в цьому світі нічого більше не виявляється, як тільки вона та її велич і слава - це теза, що її вже доведено у філософії, і ми теж тут вважаємо її доведеною.

2. Особливості методологічного підходу Гегеля до визначення сутності права держави і порівнянні з підходами Канта.

Право передбачає свободу індивідів (свободу їхньої волі) та пов'язану з цією свободою можливість (і необхідність) свавілля, зіткнення і колізію рівних і свавільних дій і т. д.; право і є загальне для всіх правило (сукупність правил) погодження свавільних, колізійних дій вільних людей. Іншими словами, сутність права полягає в тому, щоб поєднати свободу однієї людини зі свободою іншої, щоб люди не заходили в суперечність між собою.

Для Канта норми права як і моралі мали значення лише в тому випадку, коли вони прагнули підвести поведінку людини до того, щоб її вчинки відповідали вимогам категоричного імперативу. Але якщо категоричний імператив стосується до внутрішньої галузі (моральності) людини, то право складає зовнішній практичний аспект її життя. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки і заходить у суперечність з іншою людиною.

Право, за вченням Канта - це категорія об'єктивна, що стоїть над людьми і державою. Саму ж державу він визначав через право: «Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам», суто правова організація. В цьому розумінні Кант виступав одним із попередників теорії правової держави. Саме підкорення праву, вважав філософ, відрізняє державу від інших спільнот, які теж мають соціальний характер, але засновані не на праві, а на законах доброчинності в чистому вигляді. Останні він називав етичними, або етично-громадянськими спільнотами. (

У питанні про походження держави Кант дотримувався договірної теорії, широко розповсюдженої за часів боротьби буржуазії за владу. Згідно з Кантовою теорією, люди відмовляються від своєї свободи природного стану, щоб набути свободу як члени суспільства. Людина залишає дику, не засновану на законі, природу, набуваючи свободу в правовому стані, заснованому на законі в усьому його обсязі.

На відміну від приватного (природного), позитивне право є результат діяльності законодавця, тому воно - публічне право. Але і те, і інше право завжди зв'язано з категоричним імперативом.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим, а загальнообов'язковість досягається наділенням його примусовою силою: інакше право не виконає визначеної йому в суспільстві ролі. Надати ж праву таку необхідну йому властивість здатна тільки держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Водночас Кант неодноразово підкреслював важливу необхідність для самої держави спиратися на право, орієнтуватись у своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відхід від цієї вимоги може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу у своїх громадян. її заходи можуть і не знаходити в них внутрішнього відгуку і підтримки. Люди свідомо займатимуть позицію відчуження від такої держави.

У вченні про державну владу Кант сприйняв ідеї Руссо про народний суверенітет, але не відмовився й від теорії поділу влади Монтеск'є, вносячи до останньої суттєві поправки. Зокрема, замість рівноваги гілок влада він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтеск'є, філософ відзначав, що в кожній державі існують три влади, які складають єдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет; 2) влада виконавча, що управляє згідно з законами; 3) влада судова.

І лише тепер повернімося до наступної важливої проблеми -як ставився Кант до революції. Він був переконаний, що проти законодавчого глави держави не може бути правомірного опору народу. Опір народу законодавчій владі філософ розглядав як щось протизаконне, таке, що руйнує законний державний устрій. Правового стану суспільства, підкреслював мислитель, неможливо досягти протиправними засобами. Він закликав домогтися перетворень у державному ладі мирним шляхом, за допомоги поступових мирних реформ.

«Філософія права» в розділі про державу подає цю саму теорію трохи повніше. Держава, вважав Гегель - це реальність моральної ідеї, моральний дух, як видима субстанціональна воля, очевидна сама собі, що мислить про себе і виконує те, що пізнає, мірою того, як пізнає. Держава - це розумне в собі та для себе. Якби держава існувала лише задля інтересів індивіда (як вважають ліберали), то індивід міг би бути або й не бути членом держави. Проте стосунок держави до індивіда зовсім інший: оскільки держава - це об'єктивний дух, індивід має об'єктивність, істину, мораль тільки тоді, коли він є членом держави, правдивий зміст і мета якої - єдність як така. Філософ припускав, що можуть бути погані держави, але вони просто існують і не мають справжньої реальності, тоді як розумна держава - це безконечне в самому собі.

У Гегеля ми не знаходимо жодного філософського принципу, який визначав би міждержавні відносини. Він гадав, що в зовнішніх зносинах держава є індивідом і вона незалежна від усіх інших держав. Оскільки в цій незалежності виявляється буття для себе реального духу, держава є першою свободою і найвищою честю народу. Звідси мислитель заперечував будь-яке об'єднання на кшталт Ліги націй, яке могло б обмежити незалежність окремих держав. Міжнародні конфлікти може розв'язати тільки війна; держави одна щодо одної перебувають у природному стані, їхні зносини не визначає закон або мораль; їхні права виявляються в їхніх конкретних прагненнях, інтерес кожної держави - її найвищий закон. Не існує ніяких суперечностей між політикою та мораллю, оскільки держави не підлягають звичайним моральним законам.

Філософ, як бачимо, повторював поділ влади Монтеск'є, з тією різницею, що замість судової влади ввів владу князівську (нагадаймо, що судова влада, за Регелем, належить до інститутів громадянського суспільства неполітичної держави). Водночас він вважав концепцію самостійності гілок влади та їх взаємного обмеження невірною, оскільки за такого підходу ніби вже припускається ворожнеча кожної з властей до інших, їхні взаємні побоювання і протидії. Мислитель виступав за таку органічну єдність різних гілок влади, за якої всі гілки виходять із могутності цілого та є його органічними частинами.

І все ж таки Гегель віддавав перевагу князівській владі, значення якої вбачав у тому, що це є влада останніх рішень, які спираються на самосвідому волю однієї особи. Абсолютно необхідно, щоб у державі був такий елемент, який своїм останнім «хочу» ставив крапку над «і». Це не означає, за Регелем, що монарх владарює необмежено свавільно. Він мусить спиратися на закон, який має в собі момент розумності, саме він має поважати індивіда як вільну суб'єктивність і розуміти цих індивідів. А коли в державі є міцна конституція, то правителеві часто нічого робити, крім як давати свій підпис. Але цей підпис - важливий, він символізує очолення, вище якого не можна піднятися. Оце й є основою принципу єдиновладдя. Тому мислитель відкидав усякі можливі аргументи проти начала єдиновладдя. Монарх необхідний для того, щоб доходити до остаточних рішень у випадках, що автоматично не випливають з приписів і законів, на які спирається діяльність державної адміністрації.

Законодавча влада, за вченням Регеля, повинна виражати не інтереси народу, який сам не знає, чого хоче, а інтереси станів. Сама ж законодавча установа повинна представляти стани, а не народ. Вона складається з двох палат, до яких входять представники вищих станів, окрім представників від народу. Отже, Гегель був прихильником організації станово-професійного представництва в державі.

Особливе місце в державі має посідати і другий елемент - виконавчої та урядової влади. Виконавча влада здійснюється монархом і чиновниками. Досконала держава, вважав філософ, вимагає, щоб громадянське суспільство було залучено до управління державою. З нього держава повинна вибрати найбільш здібних і талановитих, які утворюють особливий клас слуг держави. Гегель називав цей клас «середнім станом», в якому втілено освіченість і народну правосвідомість. Середній стан є переважно носієм державної самосвідомості, тому він ніби складає головну опору держави. Твердження про те, що кожен зокрема повинен бути закликаний до виявлення своєї думки в державних справах, мислитель називав «демократизмом, позбавленим будь-якої розумної форми».

Ось таке у стислім викладі філософсько-правове вчення Регеля. Попри деякі небезспірні положення, воно справило значний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Філософія Регеля, як і вся німецька класична філософія, являє собою значний внесок у культурну спадщину людства.

3. Основні етапи розвитку ідеї свободи та їх характеристика, сутність права. Основні ключові поняття кожного з етапів розвитку ідеї свободи (особистість, власність, договір, неправо, покарання, вина, умисел, намір, благо, добро, зло, держава та їх характеристика).

Основним предметом філософії історії є дух у процесі розвитку. Сама ж історія є «розвитком духу в часі», мається на увазі, що історія «світового духу» має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Свобода, за вченням Гегеля, є сама в собі метою, яка реалізується та є єдиною метою духу. Світова історія була спрямована до тієї остаточної мети, якій протягом багатьох століть приносяться жертви на олтарі світу. Тільки ця остання мета втілюється й реалізується, тільки вона є у змінах усіх подій і відносин тим, що в них воістину дієве. Оскільки реалізація свободи за Гегелем із необхідністю містить і те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також і прогресом в усвідомленні свободи.

Людська свобода - результат тривалої роботи духу. Історичний розвиток духу обіймає три головні фази: східну, греко-римську та німецьку. Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі. Можна було б сподіватися, що демократію буде проголошено найкращою формою правління, коли всі користуються свободою, але насправді цього не сталося. І демократія, аристократія належать до тих форм держави, в яких свободою користуються не всі, а тільки декотрі, за деспотизму має свободу один, а за монархії вільні всі. Це пов'язано з тим, що слову «свобода» Гегель надавав незвичайного значення. Для нього не було свободи без закону; проте, він намагався перевернути це твердження й виголошував, що там, де закон, там і свобода. Отже, свобода для нього означала не більше, ніж право коритися закону.

Розвиток світового духу відбувається не автоматично, він не може обійтися без практичної участі людей, без людської активності взагалі. Людська активність мотивована відокремленими егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, утворює, за Гегелем, єдиний адекватний засіб чи інструмент, за допомоги якого історія реалізує свою внутрішню найбажанішу мету.

Принципом історичного розвитку, вважав мислитель, є національний дух. Як і можна було сподіватися, найвищу роль у земному розвитку духу він визначав німцям. «Німецький дух - це дух нового світу. Його мета - реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи - тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». Нації в Гегеля відігравали ту саму роль, яку в Маркса надано класам. На додачу до націй ми, твердив філософ, повинні також зважати й на видатні історичні постаті, дії яких сприяють реалізації загальної волі світового духу. Для прикладу названо Олександра Македонського, Цезаря, Наполеона І.

Прогрес в усвідомленні свободи, який утворює внутрішній сенс свободи, не повинен, на думку Гегеля, розумітися в суто суб'єктивному значенні, тобто як адекватна рефлексія свободи. Внутрішній характер ідеї у нього завжди повинен стати реальністю.

Але перш ніж перейти до з'ясування основних формоутворень вільної волі, зупинімося на гегелівському понятті права взагалі.

Право мислитель розумів як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право» вживалося в його філософії права в таких основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»), 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне право). На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, «свобода і право» виражають єдиний сенс.

Система права як царство здійсненої свободи являє собою ієрархію «особливих прав», даних історично і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині ієрархії «особливих прав» стоїть право держави.

Гегель розрізняв право і закон, але водночас прагнув у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння розцінював філософ перетворення відміни природного або філософського права від позитивного у протилежність і суперечність між ними. Мислитель визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону,є правом, оскільки лише закономірне в позитивному праві - законне і правомірне.

Гегель, як і Монтеск'є, вирізняв історичний момент у позитивному праві. Він твердив, що в законах відображається національний характер народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя та ін. Водночас філософ застерігав, що не всі обставини історичного розвитку права і держави безпосередньо стосуються до їхньої сутності, а лише ті, що розкриваються як момент розвитку філософського поняття.

У гегелівському вченні трьома головними формоутвореннями вільної волі та відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Абстрактне право виступає лише як абстрактна і гола можливість усіх наступних більш конкретних визначень права і свободи. Відзначмо два вузлові його моменти. По-перше, основною заповіддю абстрактного права, що являє собою сукупність відносин індивідів як приватних власників, Гегель оголосив заклик: «Будь собою і поважай інших як осіб». Легко вловити антифеодальний сенс цього заклику, що утверджував гідність людської особи, яка нехтувалася в умовах кріпосних порядків. По-друге, свою реалізацію свобода абстрактної особи знаходить, вважав мислитель, у праві приватної власності. Власність, в якій він убачав тільки ставлення людей до речей, породжена необхідністю для окремого індивіда виявити свою свободу в зовнішньому світі. Завдяки власності людина стає особою. «Лише у власності особа є як розум», На думку Гегеля, свобода приватної власності - видатне завоювання нового часу. Водночас вимога майнової рівності розцінювалася ним як нерозумна позиція, пусте і поверхове розумування.

Наступний момент вчення про абстрактне право - гегелівські міркування про неправду (обман, примус, злочин). Одним із видів неправди є злочин. Злочин - це свідоме порушення права, що вимагає його відновлення через покарання. З погляду філософа, сам злочинець повинен вимагати собі покарання. Гегель твердив, що покарання - це право злочинця, оскільки воно є актом його власної волі, яка заперечує право, що тягне заперечення, тобто поновлення права через покарання.

Абстрактне право торкається зовнішніх вчинків людини. У ньому вільні індивіди взаємодіють один з одним як особи, що керуються у своїй поведінці заборонами і веліннями юридичних норм. Суб'єктивна сторона поведінки тут до уваги не береться і не досліджується. Але на другій стадії розвитку об'єктивного духу, у сфері моралі, вона набуває вирішального значення. На цій стадії, коли особа абстрактного права стає моральним суб'єктом, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб'єктів.

Усякий проступок, писав Гегель, являє собою єдність суб'єктивного і об'єктивного в діях конкретної особи. Розмежування цих аспектів, розкриття їхньої діалектики необхідне філософу для того, щоб довести тезу про обов'язки оцінювати людину за її поведінкою. Звідси випливав важливий висновок про право карати людей тільки за скоєні ними злочинні дії. Настання кримінальної відповідальності мислитель обумовлював наявністю умислу в проступках індивіда.

У своєму вченні Гегель характеризував мораль як суб'єктивне розуміння добра і зла. Але щоб суб'єктивне розуміння не перетворилося в голий суб'єктивізм, йому потрібна об'єктивна основа. Так намічається перехід об'єктивного руху в третю, вищу стадію свого розвитку - моральність.

4. Сутність держави та її відношення до особистості суспільства. Суб’єктивна та об’єктивна сторони держави та їх характеристика

Гегеля можна віднести до прихильників органічної теорії держави. Він просто називав державу організмом, будівничим якої є історія. Як й інші прихильники цієї теорії, філософ відкидав договірне походження держави.

Державний механізм - організм духовний, втілення об'єктивного духу, в якому знайшла свій вираз моральність, що піднялася від суб'єктивного її стану в окремій душі до об'єктивного існування політичних установ. Не в суб'єктивній самосвідомості окремої людини, а в об'єктивних установах держави вбачав Гегель ту сферу, де повинно бути орієнтовано поняття добра і зла, правди і неправди. Ось чому свої етичні погляди філософ викладав у «Філософії права», а вищим ступенем цієї філософії вважав вчення про державу.

Свою філософію держави Гегель виклав у «Філософії історії» та «Філософії права». У «Філософії історії» сказано, що «держава - це справді втілене і здійснене моральне життя» і що всю духовну реальність, притаманну людині, дано їй тільки через державу. «Адже духовна реальність людини полягає в тому, що її власну сутність - розум - об'єктивно дано їй, що ця сутність має для неї безпосереднє об'єктивне існування... Адже істина - це єдність загальної та суб'єктивної воль, а загальне виявляється в державі та її законах, в її загальних і розумних установах. «Держава - це земна форма існування божественної ідеї». І знову «Держава - це втілення розумної свободи, що реалізує і усвідомлює себе в об'єктивній формі...Держава - це ідея духу в зовнішніх виявах волі та свободи людини».

Отже, держава, за вченням Гегеля - це ідея розуму і дійсність конкретної свободи, моральний дух, найвища честь народу. Ці високі, хоч і не зовсім зрозумілі за смислом слова, означають, що в державі, її установах філософ побачив утілення добра, чим здійснив перехід від етичного індивідуалізму європейської етики XVII-XVIII ст. до етики давньогрецького духу з її абсолютизацією держави як носія вищих моральних цінностей.

Здійснивши цей перехід, Гегель, однак, не вважав, що окрема особа цілком розчиняється в суспільному цілому, як це ми бачили у Платона. Він критикував Платона за те, що той односторонньо вирізнив момент загальності та не взяв до уваги самостійну людину з усіма її конкретними означеннями (приватна власність, індивідуальна сім'я і т. ін.). Справжня держава, на його думку, містить обидва ці протилежні моменти. «Суспільство існує не завдяки простій солідарності його членів, а завдяки поєднанню двох протилежних начал - інтересів цілого та інтересів окремих осіб».

Наведене вище твердження Гегеля не дає, однак, відповіді на питання, що є метою, а що засобом, тобто чи громадяни існують задля держави, чи держава задля громадян. Гегель дотримувався першого погляду, ліберальна філософія, яка йде від Локка - другого.

Ідея держави у Гегеля внутрішньо пов'язана з поняттям громадянського суспільства, як елемент, неуявленний окремо від державної ідеї. Філософ із великою проникливістю описав основні риси громадянського суспільства як особливої соціальної системи, що виникла з об'єктивних потреб маси окремих осіб і утворила якийсь об'єктивним соціальний порядок, закони якого вивчаються особливою наукою, політичною економією, яка надає перевагу думці, оскільки вона в масі випадковостей прагне віднайти загальну законовідповідність.

Гегель вирізняв три стани громадянського суспільства: 1) субстанціальний (землевласники - дворяни і селяни), 2) промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники), 3) загальний (чиновники). Таке розуміння станів відповідало буржуазному змісту.

Необхідно, за вченням Гегеля, щоб особа мала власність, яка реально функціонує в громадянському суспільстві та потребує свого захисту. Такий захист вона одержує з боку закону, суду і поліції. Ось чому мислитель висвітлював питання закону, правосуддя і діяльність поліції не в тій частині «Філософії права», де йшлося про державу, а там, де писалося про громадянське суспільство, вважаючи їх інститутами саме цього суспільства.

Охорона прав громадянського суспільства здійснюється також корпораціями, тобто особливими союзами, належність до яких визначається діяльністю і здатністю до праці. Ці корпорації гарантують кожному членові громадянського суспільства безпеку, піклування про нього, створюють значення в суспільстві і станову честь.

Гегель вважав, що між державою та громадянським суспільством існує особлива природа взаємин. Сутність цих взаємин від самого початку - контраст і залежність. Держава, як її уявляв мислитель, не є утилітаристською інституцією, зайнятою буденною справою надання громадянських послуг, втілення в життя закону, виконання поліційних обов'язків і погодження економічних інтересів. Усі ці функції, як уже було сказано, належать до громадянського суспільства. Держава й справді може спрямовувати й регулювати ці функції мірою виникнення в цьому потреби, але сама їх не виконує. Громадянське суспільство залежить від держави у справі розумного нагляду і моральної значимості. Але й держава залежить від громадянського суспільства в засобах здійснення моральних завдань, втіленням яких вона є. Однак ці дві інституції, хоч і взаємно залежні, стоять на різних діалектичних рівнях. Держава - засіб, а не мета. Вона представляє раціональну ідею в розвитку та як істинно духовний складник цивілізації. Вона ж як така створює і використовує громадянське суспільство для досягнення власних цілей. Держава - це божественна воля в тому розумінні, що вона -дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу. Якщо громадянське суспільство є царством сліпої схильності й причинної необхідності, то держава - абсолютна раціональність, божество, що само знає і хоче, вічне і необхідне буття духу, хода Господа в світі. Втім, моральна вищість, приписувана таким чином державі, не мала в собі ніякої зневаги до громадянського суспільства. Навпаки, відносини між ними, як розумів їх Гегель, були взаємними, хоча були це відносини вищого і нижчого, а влада держави була абсолютною.

Наявність ідеї держави Гегель констатував лише стосовно до розвинутих європейських держав сучасної йому епохи, в яких реалізовано християнську ідею свободи, досягнуто особистої незалежності й рівності всіх перед законом, встановлено представництво й конституційне правління. У соціально-політичному аспекті під гегелівською ідеєю держави слід розуміти конституційно оформлену державу. Водночас мислитель вважав, що не можна будь-якому суспільству накинути абстрактну конституцію. «Кожен народ має ту конституцію, на яку він заслуговує». Визнання цієї істини не завадило, однак, Гегелеві сформулювати загальну ідею конституційної держави як політичний взірець. Цей взірець виявився сколком із прусського державного устрою початку XIXст.

Конституційна монархія в його тлумаченні - це ідея розуму і дійсність конкретної свободи в її розвинутому вигляді. На думку Гегеля, перетворення держави в конституційну монархію є справою новітньої людської історії, коли абсолютна ідея знайшла, врешті, втілення в історичній дійсності. Завдяки цьому конституційна монархія містить усю «глибину конкретної розумності»; якою не володіють інші політичні форми, придатні тільки для нижчих, недосконалих ступенів історичного розвитку. Конституційна монархія не є штучним поєднанням монархічного, аристократичного і демократичного, начал - ні, вона є вищою цілісністю цих начал, їх справжньою єдністю.

Справжня держава, як усяке явище абсолютної ідеї, має містити три моменти: 1) момент, що визначає і встановлює загальне (законодавча влада), 2) момент для підведення особливих сфер і окремих випадків під загальне (виконавча влада), 3) момент цілісної особи (князівська влада). Саме в князівській владі всі інші влади сходяться в індивідуальну єдність, яка, отже, є вершиною та початком конституційної монархії. Далі Гегель у хитромудрих філософських визначеннях намагався виразити значення кожного з цих моментів у житті держави.

Використана література

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. – Л.: Видавн. Центр ЛНУ, ім.. І.Франка, 2001.

2. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общей редакцией В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА – ИНФРА, 1998.

3. Корнійчук Л.Я., Кирилова Г.Ю., Титаренко Н.О., Погорєлов С.Б. Історія економічних учень. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К., 2002.

4. Лісовицький В.М. Історія економічних учень. - К., 2004.

5. Мочерний С.В., Довженко М.В. Історія економічних учень. (Сучасна економічна думка). - Львів, 2004.

6. Орач Є.М. Історія політичних і правових вчень : Навчальний посібник . – К.: Атака, 2005. – 560с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий