Права особи – це не “дарунок” держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав і свобод, він зв'язаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення меж реальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людини фікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахунку до дисфункції соціальної системи.
Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги до громадян держава формулює в системі обов'язків, встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.
Юридичні обов'язки особи – це встановлені і гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належної поведінки. Юридичні обов'язки є необхідним засобом впливу на суспільні відносини.
Отже, обов'язок – об'єктивно необхідна, належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така об'єктивна необхідність визначеної поведінки не завжди суб'єктивно усвідомлюється індивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обов'язок - це як необхідна, так і можлива поведінка.
Особа робить свій вибір не тільки виходячи з юридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у тому числі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обов'язок не буде реалізований. Обов'язок – це можлива поведінка і тому, що навіть при позитивному відношенні особи її реалізація в об'єктивно необхідному поводженні настає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.
Правовий статус особи окреслює “простір її свободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства, держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правових заборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однак повинні бути встановлені законом і бути необхідними:
a) для поваги прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я чи моральності населення” [32].
Права й обов'язки особи об'єктивно взаємозалежні між собою. У демократичному суспільстві взаємозв'язок і єдність прав і обов'язків виявляються через їхню взаємозумовленість, а також рівність основних прав і обов'язків. Взаємозв'язок і єдність прав і обов'язків є вираження узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Необхідне виконання кожною людиною своїх громадських обов'язків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства. Виконання обов'язків розглядається як юридична і моральна підстава для людини жадати від інших громадян, організацій і держави забезпечення її власних прав і домагань. Зокрема, конституційним обов'язком українських громадян є вимога дотримувати Конституції і законів, поважати права і свободи інших осіб, нести встановлені законом інші обов'язки.
Так само як права і свободи, юридичні обов'язки підрозділяються на конституційні (основні) і на обов'язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.
Поняття юридичного обов'язку тісно зв'язано з поняттям юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальність особи насамперед полягає в обов'язку особи перетерплювати заходи державного впливу за здійснення протиправних і винних проступків, за невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків.
Сучаснi автори, що розглядають проблему спiввiдношення держави i особи, визначають такi головнi принципи їх взаємодiї:
а) взаємну вiдповiдальнiсть держави i особи;
б) гармонiйне поєднання iнтересiв держави i особи;
в) взаємоєднiсть прав i обов'язкiв держави i громадян;
г) рiвнiсть основних прав i обов'язкiв громадян;
д) поширення прав i свобод громадян, пiдвищення їх соцiальної активностi, вiдповiдальностi i самодисциплiни при виконаннi обов'язкiв;
ж) законнiсть цих стосункiв.
Проголошення24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України Ївід16 липня 1990 р.і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію” [24].
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.
Чинна Конституція України впершезамість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.