Вступ. 2
1. Поняття деліктних зобов’язань та їх відмінність від договірних. 4
2. Іnjuria – особиста образа. 6
3. Furtum – крадіжка. 7
4. Damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна. 9
5. Угоди in fraudem creditorum.. 11
6. Зобов’язання нібито із деліктів (квазіделікти) 13
Список використаної літератури. 17
Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Саме римське право проймається началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.
Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н. е), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".
Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права.
До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в Законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.
Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.
Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право, не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.
Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в багатьох країнах світу.
У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. І, - навпаки, римське приватне право пережило епоху свого створення і вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів
Група деліктних зобов’язань відноситься до позадоговірних зобов’язань, тобто зобов’язань, що виникли з цивільних правопорушень. Основу деліктних зобов’язань складали лише неправомірні дії.
Цей вид зобов’язань почав свій розвиток ще із Законів ХІІ таблиць та зазнав складної трансформації. Уже в той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum) на відміну від кримінального злочину вважалася неправомірна дія, що порушує інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі як каліцтво, крадіжка).
Деліктні обов’язки у найдавніші часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти “зуб за зуб”, “око за око”. Згодом ця санкція трансформувалася в систему штрафів.
Пізніше застосування помсти взагалі було заборонено, а штрафи все більше замінювались майновим відшкодуванням нанесених збитків. Тим не менше, певні особливості деліктних зобов’язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов’язань, деліктні не завжди переходили у спадок. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктним зобов’язанням. До нього можна було звернутися із позовом лише в тому випадку, коли він отримав певну користь в результаті делікту.
Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, будувалася зовсім по іншому принципу, а саме – за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути або дольовою, або солідарною, тобто при наявності декількох боржників кожен з них відповідав або у своїй частці, або у повній мірі, звільняючи інших спів боржників від відповідальності. Деліктна відповідальність при вчиненні делікту декількома особами як би множилася на їх кількість. Кожен з тих, хто завдав шкоди, відповідав у повній мірі.
Не співпадала дієздатність осіб у договірному і деліктному зобов’язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, відповідно, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наступала і для них.
З часів Законів ХІІ таблиць зберігалась і так звана нок сальна відповідальність домоволодільця за шкоду, причинену його підвладними дітьми та рабами. Якщо делікт вчинювався підвладним або рабом, домоволодільцю надавалося право вибору – відшкодувати спричинений підвладним або рабом шкоду або видати винного для розправи, а пізніше – для відпрацювання завданої шкоди.
Проте, в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору римське цивільне право знало два види правопорушень – договірне (порушення договору) та позадоговірне, коли порушник та потерпілий у договірних відносинах не перебувають. Римляни так і не дійшли до загального правила, у відповідності з яким деліктна відповідальність наступала за будь – яке неправомірне завдання шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність лише правопорушення, яке в законі вказувалося в якості такого: а) injuria – особиста образа; б) furtum – крадіжка; в) damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.
Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність складного юридичного складу: а) фактична шкода, завдана протиправною дією особи, що завдала шкоди; б) винна протиправність дій особи, що завдала шкоди; в) вказана протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт.
Цим терміном позначалась будь – яка неправомірна дія, все, що вчинювалося не по праву – omne quod non jure fit. Термін мав і більш вузьке, соціальне значення – особиста образа. Уже в Законах ХІІ таблиць згадувалися основні види особистої образи: членоушкодження (пошкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо) та інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранення, принижуючих ударів).
Таким чином, особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягла за собою відповідальність у вигляді штрафів у твердо встановлених розмірах. Посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювались поняттям особистої образи.
Преторська практика суттєво розширила поняття особистої образи, включивши в нього згадані честь, гідність та інші нематеріальні блага. Крім того, претори стали практикувати певні розміри штрафів на свій розсуд в залежності від характеру особистої образи. Так, поняттям особистої образи стало охоплюватися не лише будь – яка образа дією, але і все, що принижує гідність, зневажливе ставлення до іншої особи.
Пізніше багато із вказаних протиправних дій переходять в категорію публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імператорське законодавство встановлює за їх вчинення кримінальну відповідальність. Згодом взагалі було встановлено правило, у відповідності з яким потерпілий міг вимагати визначення та стягнення майнової винагороди за нанесення образи або кримінального переслідування.
Своєрідність римських деліктів виявлялася у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, що визнається нині кримінальним злочином, - крадіжка. Проте термін furtum не зовсім співпадає з нинішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою і крадіжку у точному значенні цього слова, і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес – привласнення, розтрату, не лише крадіжку речі, але також користування і володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum, будучи більш широким у порівнянні із сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж таки найближче до нього стоїть сучасна крадіжка.