Реферат на тему:
Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер.
Пояснення необхідності моралі, її сенсу для людського розвитку пов'язане зі знаходженням джерела, котре породжує моральний спосіб освоєння людиною дійсності. Вирішення цього питання аж ніяк не вичерпується встановленням суспільного характеру моральності, виведенням її зі змін, що відбуваються в суспільному житті. За всієї само-очевидності такого зв'язку визначення сутності моральності пов'язане з аналізом її генезису, зі знаходженням джерела само-руху моральності, того, що за всіх змін моральності в історично-конкретні періоди визначає логіку її розвитку як моральності, й стосовно чого ми говоримо про все-історичний характер моральності, визначаємо, попри всю її мінливість, особливості, в яких розвивається її специфіка, та її внутрішню структуру. В цьому полягає завдання даного параграфу, а його вирішення пов'язане з сутнісним аналізом моральної діяльності й сягає своїми коренями в підмурки специфічно людського способу буття.
Сутнісний аналіз моральності передбачає розгляд її стосовно людської діяльності, змістовно-загального відношення людини до світу і є необхідним ступенем у вивченні моральної діяльності.
Пізнання й перетворення світу — основа, котра визначає творчий характер людської діяльності, її будівничу потужність. Сприйнята однобічно лише як перетворення довкілля за сваволею людини й безвідносно до сутності перетворюваного, тлумачена часом як свобода творчості — така діяльність криє в собі негативний смисл не тільки тим, що являє акт насильства над довкіллям. Суть полягає в тому, що сам акт насильства, сваволі означає неблагополуччя в людському ставленні до світу, яке несе загрозу зруйнування цілепокладення — специфічно людського набутку.
Хоч би на що спрямовувала свої зусилля людина, хоч би чого прагнула, хоч би що робила — завжди її устремління, зусилля, дії співвіднесені з уявленням про те, чого вона прагне, з метою. Разом із тим визначеність мети залежить не тільки від хотіння. Уявлення про неї складається в процесі пізнання тих явищ і предметів, котрі визначають не тільки покладену мету, а й саме дані, а не інші способи дії. Такі знання можуть бути одержані досвідним шляхом і виявитися достатніми для певних сторін, актів діяльності. Інші аспекти діяльності пов'язані з високими рівнями розвитку теорії.
Діяльність людини, від найпростіших проявів до складних форм, є способом людського існування і як така вона покладає в собі реалізацію творчого, духовного потенціалу людини. Думка про те, що вдоволеність людини своїм життям перебуває в прямій залежності від наявності в ньому творчого начала, сьогодні не є новиною. Розкрита в різних контекстах телепередач і публікацій, розглянута стосовно найрізноманітніших професій, вона з достовірністю підтверджена життям, людським досвідом, виражає одну з незаперечних істин людського буття.
Коли ж мета визначається безвідносно до того контексту, який становить дану конкретну справу, не покладена в її основу й не випливає з неї, визначається одним лише хотінням, то не тільки мета, а й уявлення про результат діяльності позбавлені конкретності та духовного вдоволення, яке відчуває людина в цьому процесі самореалізації. Наприклад, поставлена студентом мета стати спеціалістом у певній галузі, можливо, перетвориться на ланцюг тяжкого
й виснажливого насильства над собою з тієї причини, що вона зостанеться простим хотінням. І зовсім інша справа, якщо ця мета виростає з актів пізнавальної діяльності, кожний із яких у своєму конкретному змісті несе прилучення до того, що існувало поза його світом, а ставши його надбанням, обернулося й способом реалізації його творчого потенціалу, його справжнього самоздійснення. Одержане в цьому процесі знання стає засобом для досягнення наступної мети й лише таким чином набуває творчого характеру, стає способом самовизначення особистості. Розглянутий приклад дає дещо спрощене уявлення про цілепокладання, але цікавий тим, що розширює наше уявлення про діяльність, її творчий характер, підводить до розуміння цілепокладання з боку його розвитку.
Підняте питання про цілепокладаючий характер людської діяльності важливе тим, що його вирішення пов'язане з визначенням сутності діяльності. Розглядаючи суспільну сутність «родового», змістово-загального характеру людської діяльності в тому, що людина «відноситься», К. Маркс розкриває її у визначеності відношення між природою предмета й природою відповідної їй сутнісної сили людини '.
Це відношення «створює особливий, дійсний спосіб ствердження» людини, діяльність. Ця ж думка виражена при з'ясуванні зв'язку між пізнанням і його предметом у питанні: «Хіба, коли предмет сміється, дослідження повинно бути серйозним, а коли предмет похмурий, дослідження повинно бути скромним?»2. Суспільна сутність людської діяльності розглядається й стосовно загальної скромності духу, котра є розумом, тією універсальною незалежністю думки, яка ставиться до всякої речі так, як того вимагає сутність самой речі3. Цитований текст поглиблює наше розуміння суспільної сутності людської діяльності, виводить його за межі звичних уявлень про суспільність, опертих на емпіричні виміри, розкриває зміст раніше розглянутого поняття «людина відноситься» в його значенні для з'ясування специфіки діяльності як способу людського буття.
Здатність співвідносити себе зі світом, бути відповідним, ставитися є проявом духу, суспільність — ядро специфічно людського ставлення до світу, яке реалізується в діяльності, визначає її специфіку. Олюднення світу й людини —
процес, у якому чуттєва, безпосередня взаємодія зі світом перетворюється з розвитком суспільних зв'язків, стає відношенням, а почуття безпосередньо в практиці «стають теоретиками»... Саме таким чином змінюються потреби та спосіб їх задоволення, гола корисність стає людською користю, її духовний, суспільний характер формується в тому, що у ставленні до світу, речі, якими вони є для людини, покладено й ставлення, відповідне логіці речі, іншого як людини. Так людина самовизначається відповідно до логіки людини, присвоює свою людську сутність. У цій єдності ставлення до світу для мене і, тим самим, відповідно до його логіки й виникає цілепокладання, визначається предметний характер людської діяльності.
Олюднення світу, його перетворення означає не бездумне втручання, переінакшення, а вдосконалення світу згідно з законами його розвитку. Олюднена природа, тобто природа, що сприймається у її відношенні до людини, й тим самим у відношенні до себе, природа, якою вона є і якою вона в цьому змісті постає для людини,—дві сторони, які в єдності визначають основу пізнавально-перетворюючої діяльності. Й тут розкривається, що побачити через її смисл для людини й те, якою вона є по відношенню до себе, оволодіти цим специфічним відношенням дано людині — суспільній істоті. Саме таке бачення є величезним досягненням людського генія, схоплена в русі досконалість суспільної сутності людини, вираженої в її діяльності, здатності відноситися, відповідати світові, взаємодіяти на рівні усвідомленої діяльності, взаємовідношення.
Людське ставлення до світу — це реалізована в діяльності здатність відноситися, загальна продуктивна сила. Вміння співвідноситися, підходити, виявляти й виробляти у відповідності з логікою речі визначається суспільною сутністю свідомості (або ж, як її визначають інші,— суспільністю). Вона реалізується у визначеності відношення між предметом і відповідною йому сутнісною, суспільною силою, в самому акті відповідності предметові. Зі здатності відноситися, творчої потенції суспільність перетворюється по відношенню до предмета на своєрідну сутнісну силу, розкривається як зумовлена предметом і виражена у відповідності йому своєрідність людської сутності,— загальної продуктивної сили — того, що людина «відноситься». Суспільність є в цьому, конкретному способі реалізації специфічною продуктивною силою, а її опредмечування є діяльністю.
Виходячи з розуміння діяльності як способу людського буття, його ствердження, розглядаючи суспільність як початкове в діяльності, що визначає її людський смисл і виражене в тому, що, на відміну від тварини, людина «відноситься», розглянувши сутність людського відношення, ми дістаємо уявлення про те, що має бути покладено в основу досліджень конкретних, у тому числі й моральної, діяльностей.
Згідно з розумінням родової сутності людини як дійсної сукупності її сутнісних, творчих сил, аналіз морального способу освоєння людиною світу пов'язується з виявленням предмета освоєння, своєрідності сутнісної сили, в якій через її відповідність предметові реалізується творчий потенціал людини. Спосіб опредмечування сутнісної, творчої сили й становить сутність даного, морального способу освоєння, його внутрішній смисл.
Що ж освоюється моральним способом? Предметом, котрий визначає своєрідність морального способу освоєння є суспільність. її безпосереднє присвоєння в моральному відношенні здійснюється через становлення особливої сприйнятливості — сприйнятливості в іншому — людини. У ставленні до іншого як до людини реалізується суспільна, людська сутність індивіда, задовольняється органічна для суспільної істоти потреба у співпричетності до інших, до суспільства.