Реферат на тему:
У підході до моралі як до діяльності, в основі інтерпретацій морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому виступає поняття «моральне відношення» для етичної теорії діяльніс-ної сутності моралі, його ключова роль для даної наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.
Принцип діяльнісного підходу до моралі, і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності, завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. В свою чергу тлумачення відношень людини зі світом, те, в якій мірі в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціо-нізму — методу «точних наук» — у вивченні предметно-змістових відношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, вимірюваний відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. Безвідносно до визначення суб'єкта моральної діяльності, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, і продукту освоєння моральне відношення розглядалося як оцінне, одномоментне, поза перспективою його діалектичного розвитку до моралі. Таким чином, моральне відношення опинилося відітнутим від моралі, постало як елемент, опосередковуючий зв'язок моралі (форми суспільної свідомості) з діяльністю (тлумаченою як поведінка), реалізованою індивідом за перевагою при виборі поведінки з позицій інтеріоризованої ним моралі.
Отже, з предметно-змістового відношення індивідів, яке в своєму саморозвитку підносилося до вираження загального в моралі, моральне відношення перетворювалося на оцінне. Воно розглядалося не як цілісний організм, із якого виростала мораль, а як її частина, елемент довільно модельованої структури, керований через мораль, струк-туровану з позаморальних джерел, безвідносно до їх знаходження та розкриття їхньої ролі в «саморусі» моралі. В цьому зв'язку всепроникний характер моральності з наслідку, в якому проявлялася специфіка морального відношення, перетворювався на його основу, на доказ оцінного, а не змістового характеру морального відношення. Те, що моральність проймає всі сфери життєдіяльності, виступало підставою для заперечення предметного характеру морального відношення, його змістової специфіки, яка зводилася до поведінки згідно з нормами моралі.
Не менше значення у вихолощуванні моралі як родової діяльності людини, у перетворенні загальнолюдського змісту її норм і цінностей на відносні, аж до конструйованих, подібно до технічних механізмів, мало те, що за викривленого уявлення про моральне відношення навіть не виникло питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттів, їхнього практичного, предметного змісту, їхньої своєрідності по відношенню до людської чуттєвої діяльності. І це цілком природно для механістичного погляду на живий процес суспільно-історичного розвитку моральності, який розриває всеісторичні масштаби моральності з позицій абсолютизованого історичного моменту й за допомогою породженого ним монстра формалізованої свідомості, шо проявилася в абсолютизації значення редукціонізму при вивченні людини.
Розуміння не лише наслідків, а й причин проникнення редукціонізму в науки про людину відкривається у філософській теорії.
«Тільки повне врахування досвіду і тенденцій усього історичного розвитку суспільства може висвітити генеральну перспективу родо-індивідуальної еволюції людини й на цій основі дасть змогу виділити її культурну складову»,— пише В. П. Іванов '. Сказане стосується й вивчення моральної діяльності, розуміння її історичного характеру, ролі й значення для людського розвитку.
Моральне відношення є механізмом моральної діяльності. У плані уточнення, термін «механізм», більш звичний для сучасного мислення, слід розуміти як організм, породжуваний живою безпосередністю людської чуттєвої діяльності й доступний розумінню лише в цілісному підході до сукупно вираженої в ньому єдності всіх сторін моральної діяльності. Моральне відношення можна розглядати як історично доступний оглядові початок виникнення моральності й як вихідний момент становлення морального способу освоєння людиною дійсності, «джерело само-руху» морального до моралі, організм, у цілісній будові якого виражений її внутрішній смисл, що розкривається в специфіці моральних норм і цінностей, визначає їхню загальнолюдську сутність і всеісторичний характер моральності та як форму суспільних відносин, котрі виробляють моральні ідеї й виступають щодо суспільної моралі — форми свідомості — стороною суспільної практики.
Тобто результати, одержані на сутнісному рівні пізнання моральної діяльності, розкривають її родовий характер, детермінуючий розвиток людини. Разом із тим відкривається можливість для глибшого розуміння процесу відображення в моралі дійсності. Зв'язок моралі з історично-конкретними умовами соціального життя суспільства самоочевидний. Та яким чином він здійснюється?
Спроби сприймати мораль, мистецтво і т. п. як форми суспільної свідомості, що належать до надбудови й розглянуті стосовно базису, як його відображуючі, не тільки не могли пояснити виникнення відмінності між формами суспільної свідомості (мистецтво, мораль і т. ін.) — адже свідомість єдина, а й зміни в їхньому історичному конкретному змісті. Всупереч відомим застереженням, що базис справляє вплив на всю систему суспільних відносин лише в кінцевому підсумку, прямолінійне тлумачення відкривало простір для виведення моралі з потреб суспільства.
Мораль як форма суспільної свідомості визначається в своїй специфіці зі своєрідності моральних відносин — форми суспільної практики — й задовольняє потреби, що виникають у цій, моральній діяльності. Що ж до суспільних потреб узагалі, то мораль співвідносна з ними лише в межах можливостей, що випливають із її своєрідності. Наприклад, здійснюючи функцію усуспільнення людини в з боку специфічного змісту, вираженого, наприклад, у дихотомії добра і зла, що здійснюється в свободі вибору.
Моральне відношення хоч і розглядається як механізм здійснюваного вибору відповідно до специфіки добра і зла, але в оцінному значенні. Моральне відношення розуміється не як таке, що творить добро і зло, а як механізм оцінки ситуації з позиції створеної поза індивідом і лише засвоєної ним із моралі як дихотомія добра і зла, використовуваної при поцінуванні, виборі, уподобанні індивідом поведінки, яка визначає його як суб'єкта діяльності. Мораль у таких інтерпретаціях не зводить освоєння до пристосування індивіда до обставин. Однак утвердження оцінного характеру морального відношення, розуміння поведінки як основоположного елемента в його вираженні обмежує можливості розкриття творчого характеру діяльності індивідів, котрі вступають у моральні стосунки, зводить моральну діяльність до поведінки, виносить її за дужки процесу, вираженого в дихотомії добра і зла. Моральність тлумачиться як результат освоєння моралі, виражений в поведінці.
Критичний аналіз даної позиції не означає заперечення самоочевидного, що моральна свідомість проявляється і в поведінці людей. Заперечення пов'язані з тим, що моральна діяльність не може бути зведена до поведінки, адже в цій діяльності у взаємовідношенні індивідів здійснюється творчий розвиток норм, моральних цінностей, принципів. Поведінка ж виступає лише однією з найпростіших форм їх вираження в життєдіяльності людей.
Важливо підкреслити й інше. В даному розділі розглядається специфіка моральної діяльності. Що ж до питання про вияв моральності в життєдіяльності людей, то вона, будучи сферою істинно суспільного буття людини, є основою її розвитку й тому має всепроникаючий у людське життя характер. У тій чи іншій мірі, формі, але вона присутня (навіть у разі відсутності) як внутрішній світ людини, визначає її діяння в їхньому значенні для людини.
Пропонована в даному підручнику точка зору належить до напряму, що розвивається в тенденціях розкриття джерела виникнення, «само-руху» даної форми діяльності, її специфіки. Підкреслимо, що виокремлення цього напряму в розвитку етичної думки здійснюється через розробку проблеми генезису специфічної форми людської діяльності, в установленні таким чином її загального для людського розвитку значення, у підтвердженні того, що в моральному відношенні, в яке вступає індивід, здійснюється творчість спільноти, людяності, яка й виражає специфіку моральної свідомості.
Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини дає право розглядати цю діяльність як процес, у якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини.
Виражений у системі норм і цінностей продукт цього процесу й становить зміст моралі, який, з іншого боку, індивіди освоюють по каналах, розроблених ними в процесі моральної діяльності. Орієнтуючись на освоєнні цінності та норми моралі в їхній відповідності наявному рівневі морального розвитку індивідів, останні в подальшій моральній діяльності реалізують збагачену тепер моральну свідомість, підносяться у своєму розвитку до співпричетності з суспільством, людством. Знімаючи й реалізуючи в подальшій моральній діяльності виражену в нормах і цінностях сутність людяності, індивіди підносять своє, конкретне буття до суспільного, роблять колективний досвід своїм надбанням або ж розширюють межі індивідуального досвіду до колективного, людського, підносяться в своєму самовизначенні до вираження в індивідуальному суспільного досвіду.