Недоторканність особи є однією з найвищих правових цінностей, що знайшли своє нормативне закріплення як на конституційному рівні, так і в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Разом з тим, потребують детального законодавчого врегулювання гарантії забезпечення наведеного правового інституту.
Підзаконне врегулювання
Відомо, що в силу вимог ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Втім, відсутність визначених у законі процедур обмеження основоположних прав людини призводить до проявів регулювання наведених питань на підзаконному рівні.
Так, 26 вересня 2007 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації" (далі — Постанова N 1169). Перш за все звернемо увагу на недостатню юридичну обґрунтованість Постанови N 1169.
У Постанові зазначається, що вона прийнята відповідно до статті 1 Указу Президента України від 7 листопада 2005 року "Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів" (далі — Указ N 1556). Однак, звернувшись до тексту ст. 1 Указу N 1556, з'ясовуємо, що Президент України постановив Кабінету України у чотиримісячний строк затвердити за погодженням із Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України єдину інструкцію про порядок отримання підрозділами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дозволів на проведення відповідних заходів та використання одержаних при цьому матеріалів. Привертає увагу півторарічна запізнілість виконання указів Президента з боку Кабінету Міністрів. Також небажання останнього погоджувати Постанову N 1169 з Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України, про що свідчить відсутність посилання на таке погодження у вказаному документі.
Врешті-решт, вельми сумнівним видається право Президента (навіть із посиланням на ч. 2 ст. 102 Конституції України) спонукати Кабінет Міністрів до прийняття такого роду рішень. Оскільки за ч. 2 ст. 102 Основного Закону Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, проте наведена норма не вказує на право цієї посадової особи спонукати Кабінет Міністрів до врегулювання процедур щодо обмеження прав людини під час проведення оперативно-розшукових заходів.
Позитивним у Постанові N 1169 є спроба самотужки врегулювати наведені існуючі відносини, що, в свою чергу, свідчить про нагальну потребу прийняття закону, який би врегулював порядок негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації. Відомо, що постановами Кабінету Міністрів не може регулюватися діяльність суду. Всупереч наведеній тезі пунктом 7 Постанови N 1169, наприклад, фактично зобов'язано суд складати саме постанову, складати її у двох примірниках, які передаються уповноваженому представникові підрозділу. Думається, що такого роду нововведення слід, ураховуючи їх особливості, ввести шляхом внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) та/або до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК).
Судовий контроль
Проведемо критичний аналіз тексту Постанови N 1169 та спробуємо запропонувати певні законодавчі моделі врегулювання процедури негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи та зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією (далі — заходи). Відповідно до вимог статті 8 Закону про ОРД заходи проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Зрозуміло, що таке регулювання є досить поверхневим та не може задовольнити потреби правозастосовників.
По-перше, в законі слід визначити вимоги як до змісту самого подання, процедури надання дозволу на проведення заходів судом, так і відповідних рішень суду.
У поданні повинно бути зазначено, окрім відомостей, зазначених у п. 4 Постанови N 1169, оперативно-розшукова справа (далі — справа), у зв'язку з якою необхідно проводити захід шляхом визначення її виду, категорії, номера та дати її заведення. Оскільки предметом судового контролю повинна бути перевірка законності заведення справи, то до подання має долучатися копія постанови про заведення справи, затверджена уповноваженим на те начальником відповідного підрозділу. Суди не повинні брати до провадження подання, якщо вони не затверджені відповідним начальником або якщо з подання не зрозуміло, який саме начальник (його посада і прізвище) його затвердив. Також суди зобов'язані встановлювати обставини, які свідчать, що провадження у справі не закрито та не сплинули строки її ведення. У випадках, коли строки ведення справи припинялися чи поновлювалися, суд повинен з'ясувати законність та обґрунтованість цих дій, дослідивши копію відповідної мотивованої постанови про це. Водночас доцільно звернути увагу і на наявність відповідних повноважень у суб'єкта, який затвердив дану постанову.
Висновок М. Погорецького, який зроблено на підставі ретельного аналізу окремих положень Закону про ОРД Литовської Республіки та прийнятого у 2003 році КПК цієї держави, щодо позитивності тенденції кримінально-процесуального регулювання дій, що здійснюються із застосуванням оперативно-розшукових методів (Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі Литовської Республіки / Вісник Академії прокуратури України. — N 3. — 2007. — С. 101), заслуговує на підтримку та спонукає до подальшої розробки наведеної процедури з урахування нормотворчого досвіду в кримінально-процесуальній сфері як України, так і Російської Федерації та Литовської Республіки.
Необґрунтованим виглядає усунення прокурорського нагляду за процедурою ініціювання перед судом надання згоди на проведення заходів. Вірною є думка О. Толочка, що прокурорський нагляд і судовий контроль на досудовому провадженні є двома самостійними формами державної діяльності із властивими їм завданнями, методами та засобами (Теоретичні проблеми співвідношення судового контролю та прокурорського нагляду на досудовому провадженні у кримінальних справах / Вісник Академії прокуратури України. - N 3. - 2007. - С. 25). Отже, слід вказати, що подання, перш ніж бути направленим до суду, повинно бути погоджене з прокурором відповідного рівня або його заступником.
Зміст подання має відповідати і вимогам статей ЗО, 31 Конституції України (далі — Конституція). У ст. 30 Конституції наголошується на тому, що проникнення до житла чи до іншого володіння особи допускається лише за рішенням суду, яке повинно бути вмотивованим. Вважаємо, що ознака вмотивованості має бути притаманна будь-якому рішенню суду. Зокрема, і рішенню суду про надання дозволу на проведення заходів. Закон про ОРД залишив без уваги таку суттєву конституційну вимогу.
Є окреме зауваження щодо юридичної техніки викладення норм цього Закону. Так, суд вправі приймати рішення не про отримання (ст. 8 Закону про ОРД), а про надання дозволу на проведення заходів.
Порядок внесення подання
Викликає заперечення пункт 6 Постанови N 1169, згідно з яким подання вноситься на розгляд голови апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, апеляційного суду Автономної республіки Крим або уповноваженого ним заступника за місцем провадження справи. Втім, ст. 8 Закону про ОРД встановлює тільки те, що надання згоди на проведення заходів вирішується судом. Тому Кабінет Міністрів у своєму підзаконному акті суттєво обмежив повноваження судової влади, зазначивши, що розгляд подання про надання дозволу на провадження заходів уповноважені здійснювати керівники судової ланки обласного рівня. Думається, коли в Кабінеті Міністрів працювали над наведеною процедурою, то брали за аналогію положення ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з якою надавати згоду на проведення таких слідчих дій, як накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, уповноважений голова апеляційного суду або його заступник. Навряд чи цей підхід законодавця є плідним. Доцільно надати право розгляду подання про проведення як наведених слідчих дій, так і однойменних заходів суддям місцевих судів. Принаймні такий підхід забезпечить принцип рівності судців.
У поданні про надання згоди на зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією повинні бути враховані вимоги ст. 31 Конституції. Положення цієї норми вказують, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Отже, якщо рішення суду повинно бути обґрунтовано метою запобігти злочину чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, то й у поданні має міститись інформація про зазначену мету проведення заходів. А саме в поданні повинно бути посилання на обставини, які свідчать про наявність ознак того чи іншого злочину, якщо мова йде про досягнення такої мети проведення заходів, як запобігання вчинення злочину. У свою чергу, суд повинен з'ясувати, чи вже не порушено за викладеними в поданні фактами кримінальну справу. Якщо ж таку кримінальну справу порушено, суд відмовляє в наданні дозволу на проведення заходу.