регистрация / вход

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.)

Історичні особливості, напрями і процеси будівництва незалежної Української держави. Конституційний процес, реорганізація вищих органів державного управління та місцевого самоврядування України. Подальший розвиток української держави на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

Курсова робота на тему:

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)

Київ – 2009

План

Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави

Конституційний процес, реорганізація вищих органів державного управління та місцевого самоврядування України

Подальший розвиток української держави на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Загальні підсумки


Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави

Початок 90-х рр. ХХ ст. у долі України займає особливе місце. Долаючи нескінченну низку кризових явищ, наш народ заявив про бажання будувати свою суверенну державу, самостійно шукаючи як шляхів, так і методів її розвитку. 24 серпня 1991р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Цьому передували об’єктивні причини та суб’єктивні фактори, що підтверджують закономірність здійснюваних перетворень.

До об’єктивних причин належать:

1. Наявність економічного потенціалу, здатного при фундаментальній відповідній реформації забезпечити всім необхідним народ України (за кількісними показниками він випереджав потенціал Франції, Італії, Іспанії та інших країн).

2. Існування основ для розбудови нової структури державності України – Ради, виконавчі органи та ін., які позбувшись опіки колишнього союзного центру, могли б виконувати після оновлення відповідні функції у перехідний період до побудови демократичної держави.

3. Неспроможність керівництва СРСР, що призвело країну на поч. 90-х рр. щодо краху, знайти вихід з кризи, небажання його дати можливість республікам реально вирішувати свої проблеми.

4. Участь України в міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.), що забезпечують можливість повного визнання світом нової суверенної держави.

5. Загострення соціально-економічної кризи в СРСР, розвал його єдиного народногосподарського комплексу, зросле економічне протистояння різних республік, їх пошук самостійних виходів з глухого кута.

6. Наявність кадрового потенціалу, що міг би практично забезпечити функціонування всіх ланок державного організму (при його необхідній переорієнтації і оновленні).

7. Цілісність території України, відсутність особливих суперечностей з цього питання між політичними силами і етнічними утвореннями.

Суб’єктивними ж факторами є:

1. Бажання народу України самостійно вирішувати свою долю.

2. Швидкий процес відродження національної самосвідомості (і не лише українців) населення республіки.

3. Демократизація громадського життя суспільства, поступове звільнення особи від догм старого мислення.

4. Формування багатопартійності (створюються нові громадські об’єднання і політичні партії) і зростання впливу цього фактора на соціально-політичне життя України.

5. Зародження та утвердження нових підходів і розумінь до форм власності в Україні.

6. Наявність активної політичної підтримки Канади, США, розвинутих європейських країн.

Необхідно також підкреслити, що, виходячи суверенно на шляхи розвитку, уторовані сучасною цивілізацією, народ України спирається на кращі досягнення своєї тисячолітньої державності на основі свого історичного минулого.

Звернемо увагу на визначальні події сучасного державного розвитку України. Чільне місце тут займає прийняття в липні 1990р. Декларації про державний суверенітет України, в якій зазначалося, що лише її народ має право повного господаря у вирішенні всіх питань; всі громадяни, які проживають на території України, складають її народ; територія республіки неподільна і недоторкана; Україна сповідує миролюбну зовнішню політику.

Серпневі дні 1991р.в СРСР, Акт проголошення незалежності України 24 серпня прискорили і різко змінили політичну ситуацію в Україні. з цього моменту досить швидко і чітко вимальовуються практичні кроки реалізації Декларації.

В різних документах Верховної Ради визначаються пріоритети: формування нових державних структур, зокрема президентської, створення незалежної фінансової системи, введення своїх грошей, реорганізація народногосподарського комплексу України з метою його наближення до потреб людини, створення своїх Збройних сил тощо.

Важливим етапом на шляху утвердження державної незалежності України стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991р., як і вільним волевиявленням (90,3% голосів із тих, хто взяв участь у референдумі) українського народу підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Одночасно з референдумом вперше в історії України всенародно обирався на альтернативній основі президент України. Від різних політичних партій, організацій і рухів на цю посаду претендували шість кандидатів: Гриньов, Кравчук, Лук’яненко, Табурянський, Чорновіл та Юхновський. В результаті виборів Президентом став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, що взяли участь у голосуванні. На урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991р. він склав присягу на вірність українському народу.

7-8 грудня 1991р. президенти України та Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії Станіслав Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі в Біловезькій пущі прийняли заяву та уклали угоду про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення на його місці “Співдружності незалежних держав” (СНД). 21 грудня 1991р. в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). Це означало, що СРСР перестав існувати.

Ставши президентом України Леонід Кравчук розпочав формування президентських структур державного управління. За короткий час було утворено адміністрацію Президента. В липні 1992р. створюється спеціальний дорадчо-консультативний орган – Рада національної безпеки і оборони при Президентові України. В регіони були призначені представники Президента, які функціонували паралельно з системою Рад на чолі з їх виконавчими комітетами, що відразу ж привело до конфлікту між ними.

Однак, конституційна неокресленість повноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами. Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л.Кравчук заснував у лютому 1992р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Поява Державної думи свідчила, що Л.Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себе частину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума була неконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту.

Велике навантаження у вирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет Міністрів України, який очолював В.П.Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д.Кучма; під тиском різних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Проте й ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави, життєвого рівня її громадян.

Серйозною спробою оптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значно скорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції як координаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу у виробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6 березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування та Національний інститут стратегічних досліджень.

Ще в кінці 1991 р. Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено систему МВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичного відділу.

Одночасно Л.Кравчук намагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з його подання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника президента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади та управління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами своїх регіонів.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Особливо ускладнились відносини між Президентом і Прем’єр-міністром після того як посаду голови уряду зайняв Л.Кучма. Весною 1993 р. у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні, він зробив спроби підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідного схвалення з боку Верховної Ради.

В кінцевому підсумку Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра був призначений М.Звягільський.

Майже в той час знову посилюється протистояння Президента Л.Кравчука та Верховної Ради, яке проходило на фоні всеохоплюючої кризи. Воно закінчилося масовими виступами працівників промисловості, рішенням обох сторін припинити свої повноваження і найближчим часом провести вибори нового складу Верховної Ради та Президента. У березні-квітні 1994р. відбулися за мажоритарною схемою вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті. Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ – створили в парламенті свої фракції. Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: Головою Верховної Ради був обраний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, його першим заступником – Олександр Ткаченко – лідер Селянської партії. Прем’єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став Віталій Масол.

26 червня 1994р. відбулися вибори нового Президента України. За кількістю поданих голосів у першому турі кандидати в президенти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Леонідові Кучмі, який став Президентом України.

19 липня 1994р. Леонід Кучма, Олександр Мороз і Віталій Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

В цей же день Л.Д.Кучмою були оприлюднені на засіданні Верховної Ради стратегічні позиції президентського курсу – заможна, демократична, сильна українська держава для народу. В ній передбачалось забезпечити громадянам безпеку, мир, соціальний захист, стабільність, створити умови для культурного розвитку і достойного життя на рідній землі. Основою просування вперед повинні стати реформи – єдиний реальний шлях подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилась на цей час економіка України.

У своїй зовнішній політиці Україна мала зберігати наступність у тій частині, яка стосується її міжнародних зобов’язань, але на зміну попередньому політичному романтизму мають прийти реалізм, конкретність, прагматизм.

Поява в 1994р. в Україні нової Верховної Ради і Президента привели до створення нового Кабінету Міністрів. Його очолив В.А.Масол, людина з великим досвідом керівництва державними виконавчими структурами. В той же час в Кабінеті Міністрів з’явилась ціла плеяда нових високопрофесійних спеціалістів, зокрема першими віце-прем’єрами стали В.М.Пинзеник, Є.К.Марчук, П.Т.Саблук, віце-прем’єром І.Ф.Курас, міністрами М.О.Шульга, М.З.Згуровський, В.П.Пустовойтенко, Г.Й.Удовенко та ін. Зусилля Кабінету Міністрів спрямувались на пошук шляхів економічної стабілізації, формування нової структури, промислового сектора народного господарства України, поглиблення ринкових трансформацій, намагання утримати від подальшого різкого спаду соціальних можливостей населення тощо. В серпні 1995р. уряд очолив Є.К.Марчук.

Проблема адміністративно-територіального поділу України загострилася в 1991-1992рр. в зв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. км кв., населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991р. Верховна Рада України відновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992р. було прийнято закон "Про статус Автономної республіки Крим", де підкреслювалась неподільність території України, надавалися широкі законодавчі і виконавчі права місцевій владі. Та вже 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла Акт про державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної Ради України укласти двосторонній договір.

Складні переговори керівників Криму і України наприкінці травня 1992р. привели до того, що Верховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступила на захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок уперед демократизації державного життя. Цю ж позицію підтримала більшість громадян України. В 1993-1994рр. в соціально-політичному і економічному житті Криму відбувалися в основному ті ж процеси, що й в інших регіонах України.

На початок 1995р. ситуація в Криму була політично стабілізована, що вселило в жителів регіону надію на здолання не тільки тимчасових труднощів, а визначення основ перспективного розвитку.

Загально визнаними у світі елементами держави є її офіційні відзнаки – герб, прапор, гімн. Дискусії і пристрасті навколо нас кипіли на мітингах, партійних з’їздах, засіданнях державних органів. Перші новації торкнулись Гімну України. 15 січня 1992р. його затвердила Президія Верховної Ради України. Це музичний твір “Ще не вмерла Україна”, написаний в 1864р. відомим композитором М.Вербицьким. 28 січня Верховна Рада більшістю голосів затверджує новий Прапор – двокольорове полотнище, верхня частина якого синя, а нижня – жовта. 20 лютого Президія Верховної Ради України приймає рішення про малий Герб. Це певної форми щит синього кольору, на якому розміщено золотавий тризуб. Остаточне рішення на цю тему буде прийнято в новій Конституції України, над якою тривалий час працює спеціальна комісія. Що стосується Республіки Крим, то вона встановила свої державні знаки. Цікаво, що в 1991-1992рр. ряд міст і місцевостей також переглянули свою символіку. Здебільшого вона почала повторювати елементи далекого історичного минулого.

З перших днів свого суверенного існування Українська держава почала виробляти і здійснювати власну національну політику, що гарантує всім національним спільнотам, які проживають на її території, рівні права і повагу, вільний розвиток їх національного життя і культури.

Визначаючи пріоритети національної політики, держава виходила з:

по-перше, поліетнічного складу населення України. Крім українців, які становили етнічну більшість (73,6%), у республіці проживали 26,4% іноетнічного населення. При цьому було 8 районів, близько 100 сільських Рад, більше 150 сіл, де вони проживали компактно;

по-друге, наявності у етнічних груп своїх особливих інтересів, які не в усьому збігалися із загальнонаціональними, загальнодержавними інтересами.

Проведення єдиної державної політики в галузі міжнаціональних відносин Верховною Радою республіки було покладено на Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який було створено 9 липня 1991р. Очолив його тоді Ю.Слесаренко.

Комітет взяв безпосередню участь у розробці політико-правової бази з національного питання, розглянутої і затвердженої Верховною Радою, передусім це Декларація прав національностей України, закон України “Про національні меншини в Україні”, він розробив концепцію “Основа державної політики України в галузі міжнародних відносин”, яка стала підґрунтям подальшої законотворчої роботи, розв’язання національних проблем.

Основними пріоритетами державної національної політики визначалось:

– забезпечення через відповідне законодавство державної програми рівних можливостей для громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального і духовного життя, участі у державному управлінні;

– відродження української нації, вільний розвиток духовного життя всіх етнічних спільнот України на принципах національно-культурної автономії;

– піклування про національно-культурні потреби українців, які проживають за межами України, тощо.

Реалізація цієї політики була розрахована на участь у ній всіх державних, громадських, політичних та інших органів і об’єднань України.

Комітет у справах національностей ініціював підписання Україною з Литвою, Латвією, Німеччиною, Молдовою, Польщею, Румунією та іншими державами договорів, угод і декларацій з питань співробітництва в галузі забезпечення прав національних меншин. Специфічним для соціально-політичного життя України є комплекс проблем депортованих народів і національних меншин.

У зв’язку з цим розроблено проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав національних меншин, яких було піддано примусовому переселенню з території України”. Оскільки ця проблема має міждержавний характер, за ініціативою України в рамках СНД підписано угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів.

Навесні 1993р. на базі Комітету у справах національностей було створено Міністерство України у справах національностей та міграції. Це послідовний крок на шляху створення державної системи, яка діє на принципах міжнародного права у сфері прав людини і національних меншин, створює правову основу міжнаціональних відносин. Однак, пізніше відбулось ще ряд трансформацій цієї інституції.

Основні засади державної політики з національного питання визначались в умовах, коли суспільство перебувало в стані глибокої кризи, соціальної напруженості. Правильне розв’язання національних проблем мало сприяти подоланню кризових явищ, зміцненню в Україні громадянського миру і міжнаціональної злагоди, міжнародного авторитету.

Важливою, досить новою стала робота із створення Збройних сил держави. Було кілька варіантів: 1) створювати зовсім нові військові формування, ліквідуючи чи передаючи іншим державам з колишнього СРСР військові підрозділи Радянської армії; 2) трансформувати на новій фундаментальній основі протягом певного часу війська трьох округів і Чорноморського флоту в нові Збройні сили України; 3) лише частково оновити старі військові структури, надати їм нові функції і повноваження. Обрали другий варіант.

Верховна Рада 11 листопада 1991р. приймає постанову про концепцію оборони, будівництво Збройних сил України, в якій визначалось необхідність мати три види військ: наземні, повітряні, та військово-морські. Вбачалось , що кількісний склад слід визначати за принципом розумної достатності, в мирний час це може бути в рамках 200-450 тис. На кінець 1991 р. ця цифра становила понад 800 тис. Була визначена структура управління. Головнокомандуючим Збройними силами є Президент України. Він очолює й Раду оборони країни. Всі виконавські функції покладено на Міністерство оборони. Основним органом безпосереднього управління військами стає головний штаб Збройних сил України. Першим кроком у національному військовому будівництві стало оголошення восени 1991 р. юрисдикції України стосовно тих частин і угруповань Радянської армії, які тут базувались, та створення Міністерства Збройних сил України. Міністром було призначено генерал-полковника К.П. Морозова.

Великого значення надається духовній, громадянській позиції військовослужбовців. Щоб допомогти їм чіткіше визначитися, Президія Верховної Ради України 14 грудня 1991 р. затвердила текст військової присяги. З 2 січня 1992р. почалося її прийняття в усіх частинах армії.

Оскільки створення Збройних сил України викликало певний інтерес і занепокоєння в ряді провідних країн світу, керівництво України знову підтвердило оборонний характер своєї воєнної доктрини, курс на здобуття без’ядерного статусу. 22 листопада 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла заяву “Про договір про звичайні збройні сили в Європі 1990р.”, в якій зазначалось, що наша держава буде його виконувати.

У 1992-2002 рр. йшов інтенсивний процес розбудови Збройних сил України. У березні 1992р. Україна підписала угоду про співробітництво в Північноатлантичній раді в усіх заходах, які проводилися цією організацією. Україна налагоджує інтенсивні відносини з блоком НАТО, його невійськовими структурами. Було чітко визначено позиції щодо співробітництва з країнами блоку, зокрема найближчими сусідами по Європейському континенту.

Сама воєнна доктрина, також була завершена Верховною Радою в жовтні 1993р. Ця доктрина зайняла важливе місце в процесі зміцнення обороноздатності держави, її Збройних сил. В ній стратегічним завданням визначено захист державного суверенітету і політичної незалежності України, збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів. Україна зобов’язалася сприяти паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави. Україна застосовує свої Збройні сили виключно у випадках агресії проти неї або при виконанні своїх міжнародних зобов’язань. Доктриною забороняється застосування власних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території.

Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку.

З розпадом СРСР Україна стала державою, що мала атомну зброю. Проте керівництво держави шукало вихід на шляхах набуття статусу без’ядерної держави.

Конституційний процес, реорганізація вищих органів управління та місцевого самоврядування України

Важливим етапом у формуванні розвитку гілок державної влади і управління незалежної України стало розроблення і прийняття нової Конституції. Уже в 1992р. Верховна Рада України, згідно зі схваленою концепцією, розглянула перший, а в 1993р. – другий варіанти Конституції України. У жовтні 1993р. було оприлюднене черговий, четвертий варіант проекту.

В ході дебатів виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Леоніда Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів-комуністів вимагали зберегти положення чинного Основного Закону 1978р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка б починалася з президента, відстоювала положення про регіональне і місцеве самоврядування, оскільки вони хотіли зберегти радянську систему влади. На кінець 1993р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів нового складу Верховної Ради та нового Президента влітку 1994р. У вересні 1994р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва від двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Леонід Кучма і Голова Верховної Ради Олександр Мороз.

Прагнучи зрушити справу з місця Леонід Кучма в грудні 1994р. вніс проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не порушувати багатьох статей Конституції 1978р., побудованої, як усі попередні радянські конституції, на принципі нероздільності влади. Згідно з цим документом Верховна Рада повинна була віддати Президентові істотну частину владних повноважень, тобто наповнити реальним змістом внесену у Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалися болісно і уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала ентузіазму. Адже законодавча влада стає абстрактною, тоді як виконавча має повноваження, пов’язані з безпосереднім впливом на кар’єри людей і матеріальні цінності.

18 травня 1995р. парламент прийняв закон “Про владу і місцеве самоврядування”. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгодження і затвердження Верховної Ради. Він мав очолити її систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея лівої частини парламенту про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали державні адміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрації.

Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування” було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію необхідно було конституційну більшість, тобто дві третини голосів (понад 300). Існуючий склад парламенту, в якому переважала ліва більшість, робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася Леонід Кучма 31 травня 1995р. видав Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Одночасно він звернувся до українського народу з поясненням цього надзвичайного кроку. Гостру кризу влади у червні 1995р. було зупинено шляхом укладення Конституційної угоди між всіма гілками влади строком на один рік. Під угодою, яка в основному відтворювала положення не прийнятого конституційною більшістю президентського закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”, поставили підписи більше половини депутатів. Тимчасово припинилася дія положень Конституції 1978р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди в конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормативні та адміністративні функції виконавчої влади.

В лютому 1996р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання.

“Яблуком розбрату” серед депутатів стали п’ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.

Загалом кропітка робота над проектом Конституції, який таки дістав перепустку в життя, тривало майже два роки. Для цього були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.

Знаменита “конституційна ніч” з 27 на 28 червня 1996р., протягом якої було затвердження Основний Закон нашої держави, стала науковим прикладом переходу кількості в якість. День прийняття Конституції проголошено державним святом.

Конституція 1996р. закріпила систему органів державної влади та управління, визначила їх статус, повноваження та обов’язки. Згідно нової Конституції державна влада в Україні здійснюється на основі демократичної форми правління, оскільки за формою правління Україна, по-перше, є республікою, по-друге, закріплюється принцип народовладдя (ст.5) і, по-третє, в ній зафіксовано поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Найвищим і єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада (парламент) України, яка складається з 450 народних депутатів, обраних виборцями у виборчих округах та в загальнонаціональному окрузі на основі пропорційно-можоритарної (змішаної) виборчої системи шляхом таємного голосування.

Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради, тимчасових комісій, що створюються для розгляду окремих питань.

Стосовно компетенції Верховної Ради України, то вони закріплені за нею в статтях 85, 92, 111 Конституції України. Слід відмітити, що згідно з принципом розподілу влади парламент не є найвищим органом влади, як це було в радянські часи. Конституція 1996р. не закріплює також принципу єдності представницьких органів: усі інші ради визначаються в ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється виключно шляхом прийняття законів, які є обов’язковими для всіх суб’єктів на території України.

Верховна Рада України виконує ряд функцій щодо створення відповідних органів державного управління. Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України голови Національного банку. До її повноважень належить також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Стосовно Президента України, то він визначається Конституцією як Глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.

Визначення статусу Президента України як глави держави підтверджують особливість і багатофункціональну сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу в цілому, він не є одним із суб’єктів розподілу влад. Навпаки, саме глава держави об’єднує всі гілки державної влади, забезпечує спрямованість їхньої діяльності у спільному напрямку.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком 5 років. Правовою формою керівництва, що його здійснює Президент України, є укази та розпорядження, які він видає.

Повноваження Президента України органічно пов’язані з його державним статусом, тому вони не можуть бути делеговані будь-якому державному органові чи посадовій особі.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності – Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Хоча Кабінет Міністрів й очолює усю гілку системи виконавчої влади в державі, згідно з Конституцією він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім того, Президент України за поданням Прем’єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також звільняє їх з посад.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді знаходять своє відображення у тому, що парламент затверджує бюджет, поданий Урядом, приймає рішення про його виконання, схвалює чи відхиляє програму діяльності Уряду, контролює його роботу.

Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяльність спрямовується на забезпечення суверенітету та економічної самостійності держави, на активне проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечення соціального захисту населення, вирішення актуальних питань розвитку освіти, науки, культури, охорони природи, забезпечення обороноздатності держави, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет Міністрів розробляє загальнодержавні програми.

Правовою основою діяльності Кабінету міністрів є постанови – акти колегіального управління, що приймаються на його засіданнях, і розпорядження. Строк повноважень Кабінету Міністрів пов’язаний зі строком повноважень Президента України. У разі дострокового припинення своїх повноважень Президентом України Кабінет Міністрів може продовжувати свою діяльність до вирішення цього питання новим Президентом.

До центральних органів влади належать також міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня. Міністерства у своїй більшості є центральними органами галузевого управління, державні комітети та відомства здійснюють керівництво переважно на міжгалузевій основі.

Органами державної виконавчої влади на місцях є обласні, районні, а також створені у містах Києві та Севастополі. Відповідні державні адміністрації. Їх голови призначаються Президентом України, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет Міністрів.

Певне місце в системі управління державою займає місцеве самоврядування, як будується у відповідності до територіального устрою України. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, збалансованості соціально-економічного розвитку населених пунктів та регіонів.

Відповідно до статті 133 Конституції систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

Україна належить до числа держав з високим рівнем урбанізації, що пов’язане в основному з формування на її території широкої межі міст – 444, де проживає понад 30 млн. чол., а також селищ міського типу (близько 4 млн. жителів). Всього в Україні нараховується 30184 населених пунктів.

На території адміністративних одиниць та населених пунктів здійснюється місцеве самоврядування. Загальне поняття місцевого самоврядування записано в частині першій статті 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція України проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну спільність громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення своїх законних прав та інтересів. Це означає розширення форм безпосередньої участі територіальних громад – жителів сіл, селищ, міст – в управлінні місцевими справами.

Важливе місце в системі державної влади займає судова гілка влади, головним завданням якої є захист прав громадян України.

Найвищим судовим органом загальної юрисдикції є Верховний суд України. Крім того діють загальні суди іншої інстанції – обласні, районні, міські. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди – наприклад, Вищий арбітражний суд України. Подібні суди діють на обласному та міському рівні.

Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних та особливих судів.

Подальший розвиток Української держави на рубежі ХХІ ст.

Друга половина 90-х років ознаменувалася зміцненням України як суверенної держави. Владні структури у своїй стратегії виходили з необхідності налагодження як внутрішньої, так і зовнішньої політики, що відповідала б інтересам суспільства, а громадсько-політичні суб’єкти держави все більше переймалися необхідністю займати своє конструктивне місце в процесі творення нової держави.

Найбільш послідовно і результативно реалізовувався зовнішньополітичний курс України, започаткований з проголошенням її незалежності. Було зроблено нові акценти в зовнішній політиці. Вона стала активнішою, динамічнішою. Зміцненню позицій України на міжнародній арені в цей період значною мірою сприяло підписання нею свого часу Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, послідовне і неухильне дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань, зокрема у галузі ядерного роззброєння. У 1996р. наша держава завершила виведення зі своєї території ядерної зброї. Україна приєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань, просувала ініціативу щодо нерозміщення ядерної зброї в тих європейських країнах, де вона відсутня.

Стався прорив у відносинах України із західним світом. Встановлено активні зв’язки з найвпливовішими країнами світу, представниками “великої сімки”, які почали розглядати нашу державу як важливий чинник політичної стабільності на європейському континенті.

Основними засадами судочинства в Україні є: законність, рівність учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо.

Особливе місце в системі державних органів займає Конституційний Суд України, який є незалежним від судів загальної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного суду не безпосередньо, а через Уповноваженого Верховної ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Отже підсумовуючи, можна зробити висновок, що на основі Конституції України 1996р. в нашій державі сформувались досить демократична і в певній мірі ефективна система органів державної влади та управління. Завдання полягає в тому, щоб і надалі удосконалювати діяльність цих структур, шукати найбільш оптимальні механізми управління.


Загальні підсумки

Прослухавши курс “Історія державного управління в Україні” можна прийти до висновку, що український народ має тисячолітній досвід державотворення. На теренах України державність як така виникає ще на початку першого тисячоліття до н.е. (Кіммерія, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави Північного Причорномор’я). Це були архаїчні та античні держави, етнічна приналежність яких ще не зовсім з’ясована. Однак всі вони мали усталені зв’язки з населенням лісостепові смуги сучасної України.

Стосовно безпосередньо слов’янських об’єднань державного типу, то вони з’являються у першому тисячолітті нашої ери. Найвідомішим серед них є Антський союз племен.

Україна займає чітку і послідовну позицію, відстоюючи свої інтереси в Організації Об’єднаних Націй. Одним з підтверджень цього стала довіра главі нашої держави відкрити загальнополітичну дискусію на ювілейній сесії Генасамблеї ООН (з нагоди 50-річчя ООН) восени 1995р. Делегати 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН обрали головою сесії представника нашої країни, міністра закордонних справ України Г.Удовенка (вересень 1997р.). Честь, якої удостоївся український дипломат і дипломатія взагалі вперше за всю історія членства нашої країни в ООН, свідчить про зростання ролі та авторитету України на світовій арені, високу оцінку з боку міжнародного співробітництва її внеску в побудову мирного і справедливого світового порядку.

Україна виробила власну політику щодо НАТО. При цьому керівництво держави підтримувало контакти з керівництвом блоку, визначало мету і характер переговорного процесу, досить складного щодо підписання угоди про спеціальне партнерство.

Найважливішою подією цих взаємин стало підписання 9 липня 1997р. в Мадриді “Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору”.

Отже, співробітництво з НАТО перетворюється на один з суттєвих чинників досягнення стратегічної мети України – повномасштабного співробітництва з європейськими структурами.

Важливі події відбулися у регіональному співробітництві. Україна взяла участь у кількох центральноєвропейських форумах.

За участю глави української держави у зустрічі п’яти президентів країн Центрально-Східної Європи в Таллінні – Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України – 27 травня 1997р. започатковано нову форму регіонального співробітництва. Накреслено основи подальшої інтенсифікації економічного співробітництва Півночі і Півдня Європи, а також між регіональними організаціями. Глави європейських держав дійшли висновку, що ефективніше використання існуючої інфраструктури і вільний транзит дадуть змогу повніше реалізовувати можливості торгівлі та інвестицій.

З середини 90-х років посилюються контакти України з КНР, Індією, Республікою Корея. Було започатковано ряд взаємовигідних і перспективних проектів співробітництва.

Розвиваючи двостороннє співробітництво з країнами АТР, Україна водночас не виключала можливість майбутньої участі в багатосторонніх проектах у рамках АСЄАН та АТЄС. Форми такої участі визначатимуться залежно від конкретного проекту та механізму його реалізації.

Україна чіткіше визначила характер своїх інтересів у Латинській Америці. Головна увага приділяється відносинам з лідерами регіону – Бразилією, Аргентиною, Мексикою.

Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголосила, що оборона держави є справою всього народу, а виходячи з цього будівництво Збройних сил України має бути найважливішою державною справою. Військова політика з середини 90-х років, продовжуючи попередній курс, визначала основні напрямки, цілі з підготовки та застосування Збройних сил України для захисту суверенітету, територіальної цілісності України до початку ХХІ ст. Стратегія визначалась Державною програмою розбудови і розвитку Збройних сил України, підписано Президентом України на початку 1997р.

До 1997р. в Україні було практично завершено радикальне скорочення як Збройних сил загалом, так і їхнього офіцерського складу. В другій половині 90-х років розпочався ще відповідальніший період – структурне реформування армії, створення сучасних мобільних і добре оснащених, боєздатних Збройних сил оборонної спрямованості, які були б готові, серед іншого, до участі і міжнародних миротворчих операціях.

Відповідальну місію було покладено на український військовий контингент миротворців, які перебувають у різних куточках планети під прапором ООН.

Система державних керівних органів України від центральних до регіональних на рубежі двох століть функціонувала згідно конституційних норм. Окремі політичні протиріччя між ВР України і президентом, що виникали час від часу не спричиняли до серйозних внутрішньо політичних загальнодержавних проблем.

Більш продуктивно і функціонально стало діяти Верховна Рада. Для здійснення політичної структуризації Верховної Ради України було створено фракції. Потім йшла їх певна трансформація. Таке явище, на думку прихильників цього процесу, мали підвищити ефективність роботи вищого законодавчого органу України. Однак ці надії не завжди виправдовувались.

Традиційно проводились дні Уряду у Верховній Раді, проблеми слухання з різних сфер життя суспільства, наприклад освіти. президент України щороку виступав із зверненням до народу. Верховна Рада України активно співпрацювала з парламентами багатьох країн, про що свідчить обміни візитами делегацій, відстоювала інтереси держави в різних міжпарламентських європейських та світових структурах.

Досить своєрідно складалася діяльність вищого виконавчого органу – Кабінету Міністрів України. Утвердилася “традиція” частенько змінювати його. З середини 90-х років Уряд України очолювали В.Масол, Є.Марчук, П.Лазаренко, В.Пустовойтенко, пізніше В.Ющенко і В.Янукович. кожного разу приймались відповідні програми, що мали рухати реформи, відпрацьовувалися нові методи їх реалізації, бралися відповідні зобов’язання. Однак соціально-економічна ситуація змінювалася мало. Безумовно, кожен уряд досягав певних локальний успіхів, але загальна неефективність їхньої діяльності в суспільстві прораховувались наперед. Першою причиною була несамостійність Кабінету Міністрів при вирішенні не тільки стратегічних, а й тактичних питань; другою – недостатність високопрофесійних спеціалістів; третьою – заполітизованість і участь в міжвладному протистоянні. З метою підвищення дієздатності Кабінету Міністрів України періодично проводилася його структурна перебудова. Наприклад, в серпні 1996р. вона здійснювалась на основі Указу Президента України про деякі питання формування Кабінету Міністрів України в грудні цього ж року – згідно з указом “Про склад Кабінету Міністрів України”, в липні 1997р. – на основі низки указів про створення міністерств і держкомітетів. Одним з суттєвих позитивних моментів у діяльності всіх урядів під кінець їхньої діяльності була конструктивна співпраця з Верховною Радою України в питаннях, що вимагали взаємодії.

Початок тисячоліття ознаменувався поступовою стабілізацією економіки, певним зростанням темпів її розвитку, активізацією вирішення соціальних проблем, що можна записати в актив КМ України.

Відповідно до Конституції України главою держави, гарантом її суверенітету, територіальної цілісності тощо, є Президент України. Він виконує важливу роль у функціонуванні кожної з трьох гілок влади. Зокрема, у законодавчому процесі він неоднозначно виступав як суб’єкт законодавчої ініціативи, наприклад при підготовці Конституції України, у виконавчій – брав участь у визначенні її структури, мети діяльності, у судовій – здійснював призначення третини суддів Конституційного суду тощо.

Проголосивши відомий уже курс реформ, Президент України Л.Кучма намагався дотримуватися його, прийманні в стратегії. Найбільш вдалими кроками у політиці Президента України стали запровадження гривні, підписання договору з Росією, хартії співробітництва з НАТО тощо. Серйозними невдачами слід вважати продовження до кінця ХХ ст. економічної кризи в країні, слабку соціальну політику, надмірну поступливість у ряді проблем західним партнерам. Президент України приділяв значну увагу питанням консолідації українського суспільства, ліквідації міжусобних чвар, стабілізації духовного життя. Значних зусиль для організації конституційної діяльності Л.Кучми як глави держави докладала адміністрація президента. Нове положення про цей орган державної влади було затверджено Указом Президента України в лютому 1997р.

Президент України, законодавча, виконавча гілки влади докладали колективних зусиль для розвитку держави. Посиленням президентських позицій в Україні сталося після виборів 1999р., коли на другий термін обрали Л.Д.Кучму. намагання опозицій позбавити його цією посади залишилися марними, певної шкоди українській державі в її і іміджі було можна відзначити, що й боротьба за місця у ВР України 1998 та 2000рр. була політично гострою. Протистояння опозиції більшості не сприяло поліпшенню її роботи. Очолювані ВРУ спочатку О.Ткаченко, потім І.Плющ і В.Литвин.

Складовою державної влади в Україні на рубежі ХХ-ХХІ століть поступово ставала судова система. Основними її завданнями були здійснення правосуддя, захист свобод і прав громадян, розв’язання конфліктів та спорів, що виникають у суспільному та державному житті, встановлені та покаранні винних у порушенні законів та правопорядку. Судова влада в Україні діє самостійно, незалежно, судді наділені особливим правовим статусом. На вершині цієї піраміди – Конституційний суд України. Прийняття Верховною Радою України на основі Конституції України закон про цей орган визначив функції, повноваження і процедуру вирішення і реалізації ним своїх повноважень. Один з напрямків роботи Конституційного суду України – аналіз актів суб’єктів права і прийняття рішень їх відповідності чинній Конституції.

З середини 90-х років реально зростають вплив і роль регіональних управлінських структур, зокрема через можливість та необхідність вирішувати всі найголовніші місцеві проблеми. Крім закономірної координації своїх дій з центром для досягнення кращих результатів у економічній, комунальній, соціальній, культурологічній сферах вони періодично створювали різні міжрегіональні організації. Наприклад, у жовтні 1997р. було засновано Асоціацію обласних рад України, основною метою якої були взаємодія і співробітництво в інтересах територій. Діяли Рада регіонів при Президенті України, Асоціація історичних міст України та інші об’єднання. Водночас нерідко виникали суперечки, а то й протистояння між представницькою та виконавчою інституціями регіонів.

Громадсько-політичне життя України 90-х років набувало певних логічних форм. На кінець 2002р. в Україні нараховувалося понад 100 партій та сотні громадських організацій. В політичному середовищі України практично існували три загальні ідеологічні течії – комуністична, націоналістична, демократична, які й сповідували тією чи іншою мірою наявні партії.

Згідно з соціологічними дослідженнями, близько 40% громадян України пов’язували своє майбутнє з тими чи іншими партіями і понад 60% - ні. В цьому і полягає логіка еволюції політичного життя в Україні.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий