регистрация / вход

Заочний розгляд справ в цивільному процесі

Захист прав і законних інтересів громадян. Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі. Поняття та умови заочного розгляду цивільної справи. Порядок заочного розгляду справи. Перегляд, оскарження та скасування заочного рішення.

ПЛАН.

Вступ

1. Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі

2. Поняття та умови заочного розгляду цивільної справи

3. Умови заочного провадження

4. Порядок заочного розгляду справи

5. Перегляд, оскарження та скасування заочного рішення

Висновок

Список використаної літератури


Захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та суспільства в цілому є неможливим без належно врегульованої і організованої процедури розгляду цивільних справ.

Специфіка цивільно-процесуального права полягає в тому, що найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад можуть призвести до істотного ущемлення прав людини, інтересів всього суспільства та заподіяння шкоди авторитету держави. Не випадково основоположні принципи цивільного процесу задекларовано в цілому ряді міжнародних документів про захист прав людини.

Відродження української державності, переорієнтація інтересів суспільства на загальнолюдські цінності, процес входження України у європейське співтовариство — ці та інші об’єктивні фактори зумовили нагальну потребу суттєво реформувати чинний цивільний процес.

Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.

Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади.

Відбулися зміни і в органах судової влади. Нещодавно набрали чинності законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в Україні, зокрема Верховною Радою України 18 березня 2004 року прийнято Цивільний процесуальний кодекс України.

Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства, функціонування судів, захист прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець. Разом із тим, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави. Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.

На розгляді одного з проблемних питань Цивільного процесуального кодексу України 2004 року — питанні заочного розгляду справи — я хочу зупинитись у цій роботі.


1. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Модель заочного провадження, що була введена до нового Цивільно – процесуального кодексу України (далі – ЦПК), з метою всебічного розуміння його сутності необхідно порівняти з іншими моделями заочного провадження, головним чином, із заочним провадженням, що було відображене у Статуті цивільного судочинства 1864 р. та ЦПК УССР 1924 р. Такий аналіз норм та інститутів старого процесуального законодавства має на меті збагатити сучасне цивільне процесуальне право та сприятиме правильному застосуванню на практиці невідомого ЦПК України 1963 р. заочного провадження.

Інститут заочного рішення має глибокі історичні корені. Ситуація, коли одна зі сторін не з’являлася до суду, в різні часи спричиняла різні наслідки. Суд оцінював неявку сторони, зокрема відповідача, в залежності від ролі суду в державі та можливості вплинути на недобросовісну поведінку особи. Так склалося історично, що неявка вважалася “непослухом” та посяганням на громадський порядок, що у стародавні часи, при змішуванні цивільного процесу з кримінальним, тягло за собою застосування санкцій кримінального характеру. Більше це стосувалося відповідача, оскільки вважалося, що позивачеві немає необхідності ігнорувати судовий розгляд. Іноді ухилення від явки в суд викликало з боку держави вжиття суворих заходів, навіть насильства. Водночас всі ці заходи вважалися крайніми та застосовувалися лише за безуспішність інших способів викликати відповідача.

У римському праві за неявки однієї зі сторін у суд, процес по справі мав свої особливості. Так, відсутність на місці та в час тягла для відсутньої сторони такі наслідки. Як зазначалося в Законах ХІІ Таблиць, в разі неявки однієї зі сторін на судовий розгляді, її чекали до полудня, після чого справа вирішувалася на користь прибулої сторони, що було покаранням за неявку. Іншим варіантом вирішення справи без участі відповідача було положення, згідно з яким проти сторони, що не з’явилася на процес, претор застосовував missioninbona – право користування майном відповідача, що ухиляється від суду1 , а якщо сторона не з’являлася і на розгляд, то програвала процес. При цьому єдиною підставою для вирішення справи на користь позивача була відсутність відповідача під час розгляду справи, необхідності довести заявлені вимоги не пред’являлось, тому суд не досліджував докази, подані на обґрунтування позивачем своїх вимог.

Організація заочного провадження відбулася в когниційному провадженні, що змінило і порядок вирішення справи. Неявка у суд при цьому вважалося неповагою до суду, після четвертого виклику у суд з попередженням, що справа буде вирішена за відсутності сторони, а іноді і раніше, суддя приймав рішення на підставі твердження присутньої сторони, що могло і не означати шкоди для відсутнього. Тепер позивач, при неявці відповідача, допускався до доказів своїх прав, тобто був зобов’язаний навести докази, і рішення виносилось на підставі аналізу відповідного матеріалу. Засновувався такий порядок на непокорі відповідача запрошенню, що здійснювалося від імені судового магістрату. Запрошення було остаточним і супроводжувалося вказівкою на те, що неявка потягне за собою вирішення справи без участі відповідача2 .

Якщо присяжному судді були відомі причини неявки відповідача, що заслуговують на увагу (наприклад, державна справа, полон, військова служба, хвороба), він міг призначити справу на інший день. Навіть після пропуску цієї відстрочки сторони могли надавати виправдовуючи їх неявку причини, і судовий магістрат був правомочний здійснити відновлення в попередній стан.

Однак при такій організації заочного провадження не передбачалася можливість оскарження відповідачем винесеного рішення у спрощеному порядку.

За німецьким правом, відповідач, що не з’явився, підлягав різним штрафам та невигодам, а за канонічним процесом – екс комунікації, тобто відлученню від церкви, поки не “стане на суд”.

Оскільки часто мета примусових заходів не досягалася, то в італійському, а надалі – й у загальнонімецькому процесах XV – XVI століть, примусові до явки заходи почали замінятися припущенням, що неявка відповідача рівноцінна litiscontestationnega-tive (заявленню присутності суду позовних вимог, тобто відкриттю словесного змагання), тому позивач може допускатися до представлення своїх доказів та висновків із них, на підставі яких суд постановляв рішення. Рішення, постановлене на односторонній підставі, нерідко були несправедливими, однак згідно з тодішніми поглядами щодо непохитності судових рішень, постановлених при ухиленні від суду, вже не підлягало зміні.

Усунення цієї несправедливості відбулося з розвитком заочного провадження у французькому процесі Ордонансом 1667 р. Для запобігання незмінності рішення, заснованого на односторонніх матеріалах, вводилося правило, що в разі неявки відповідача, рішення постановлялося pardefaut, тобто до та без сприйняття та розгляду доказів. Це рішення могло скасуватися простим відзивом та явкою відповідача на розгляд справи.

В історії розвитку національного цивільного процесу пеоше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у “Руській Правді”, згодом за Псковською судною грамотою (ХV – XVI ст.) позивач при неявці відповідача отримував безсудну грамоту, на підставі якої, при участі пристава, міг вимагати або негайного задоволення від відповідача, або примусити його до явки в суд або до представлення поруки. Останнє означало, що відповідач повинен бути взятий на поруки родичами з тим, щоб вони доставили його в суд, а якщо не зможуть цього зробити, то будуть відповідати за нього перед позивачем.

За “Укладенням” 1649 р. “ослушників” били батогами та ув’язнювали. Отже, виклик був не лише способом повідомлення, але й переслідуванням, притягненням до суду. При загальній безграмотності виклики проводилися усно або, хоча і посилалися відповідачеві “зазивна грамота”, однак адресат не вмів прочитати її, а також розписатися в тому, що вислухав або отримав її. За таких умов завжди можна було заперечити доставлення виклику. Тому щоб уникнути спорів, запрошувалися свідки бути присутніми при виклику.

В результаті проведеної кодифікації українського права, що закінчилася у 1743 році було підготовлено проект кодексу українського права, який називався “Права, по которым судится малороссийский народ”. Він, проте, так і не набрав чинності юридично, але застосовувався на практиці. У ньому зазначалося, що рішення постановляється в разі третьої неявки відповідача за викликом суду, при цьому відповідачеві призначався штраф за неявку.

Крім того, на Лівобережній Україні в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. діяли джерела права різних держав, зокрема Литовський статут 1588 р., “Саксон”, або “Prava polskie Maydeburskie nazywajace Speculum Saxonum” 1581 р., “Порядок”, або “Porzadek sadow y spraw mieyskich prawa Maydeburskiego w Koronie Polskiej” 1764 р., в яких йшлося про те, що кожний відповідач мусив прийти в суд або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки поважними причинами. У разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не з’являвся до суду, або коли з’явився, але не сплатив збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів. Таке рішення приймалося заочно. Суд задовольняв позов і в тому випадку, коли відповідач у суді створював тяганину, не захищався по суті справи або самовільно залишив зал засідання, не доручивши продовжувати справу своєму повіреному. У тих випадках, коли відповідач ухилявся від явки до суду і йому не можна було вручити позову – виклику, позивач міг схопити його і доставити в суд, використавши допомогу сторонніх.

Норми щодо прийняття заочного рішення містилися й у “Экстракте малороссийского права» 1767 р. після проведення судової реформи 1763 р.

Поступово ці суворі заходи перестали застосовуватися, оскільки вони суперечили характеру цивільних справ, як спорів про приватні права та інтереси, до розгляду яких ще невідомо, хто зі сторін справді правий, позивач чи відповідач. Пом’якшення способу виклику потягло за собою й менш суворі наслідки неявки, що створило передумови для виникнення заочного порядку розгляду справи.

Отож, в українських землях відзначається більш прогресивний вплив польського та німецького законодавства в силу перебування українських земель з 1648 по 1654 роки під впливом Заходу, що й відображає застосування інституту заочного рішення набагато раніше, ніж в Росії, де заочне рішення стало відомим лише з часів прийняття Статуту цивільного судочинства 1864 року. Заочне провадження вводилося на кшталт французького статуту. Якщо відповідач не з’являвся взагалі, або не з’являвся до змагання, то суд постановляв заочне рішення, що втрачало силу представленням з боку відповідача відзиву про скасування рішення, разом з відповіддю на позовне прохання. Проте на відміну від французького статуту, де заочне рішення постановлялося без розгляду доказів, за Статутом цивільного судочинства суд присуджував позивачеві лише вимоги, доведені ним, тобто на підставі наданих позивачем доказів, які повинні були розглянуті судом.

Заочним вважалося рішення, прийняте у справі без участі відповідача, що не з’явився та не просив про розгляд справи за його відсутності.

Заочне провадження при цьому полягало в наступному:

- спір вирішувався на підставі дослідження односторонніх пояснень, наданих позивачем;

- заочне рішення могло бути відізване відповідачем через суд, що його виніс, або оскаржене до вищестоящої інстанції.

К. Малишев згадував про два види заочних рішень: постановлене за неявкою відповідача та постановлене за неявкою позивача.

При цьому з давніх часів наслідки неявки позивача втілювалися у двох системах:

1) закриття провадження за позовом без розгляду його по суті та звільнення відповідача від суду за позовною вимогою;

2) постановлення заочного рішення по суті справи.

Говорячи про заочне рішення, постановлене за відсутності позивача, Г. Малишев виділяв два напрямки:

1) постановлення заочного рішення з дослідженням доказів справи, тобто з розглядом документів та інших доводів та доказів, вислуховування заперечень відповідача, з призначенням за необхідності перевірки доказів тощо;

2) позивачеві відмовляють у позові та вказують на неявку, не вимагаючи від відповідача будь – яких заперечень по суті позову.

Обидва напрямки не використовувалися у Статуті цивільного судочинства, однак було можливим постановлення заочного рішення на підставі дослідження справи по суті, за наявності прохання про це відповідача, але для скороченого провадження у окружних судах (яке виділялося у Статуті в особливе провадження).

У дореволюційному цивільному процесі всі рішення поділялися на:

- змагальні рішення, тобто ті, що постановлялися після усного чи письмового змагання сторін;

- заочні рішення, що постановлялися без участі однієї або обох сторін у провадженні.

Заочні рішення, в свою чергу, поділялися на такі види:

1) заочне рішення, коли права розглядалася за відсутності однієї зі сторін (не завжди позивача), без надання нею письмового пояснення. У таких випадках вважалося, що є заочне провадження та постановляються заочні рішення. Однак будь – яких особливостей це провадження та ці рішення не мали. Заяви та клопотання сторони, що з’явилася, обговорювалися за загальними правилами, а рішення підлягали оскарженню в загальному порядку;

2) заочне рішення, у вузькому технічному смислі, пов’язане з особливими наслідками. Це означало встановлення особливих правил, пов’язаних з необхідністю відстояти інтереси відповідача, який, у випадках, коли повістка про виклик до суду була вручена не йому особисто або коли він викликався через публікацію, міг не знати про пред’явлений до нього позов, а дізнався про постановлене рішення лише при зверненні рішення до виконання. Напевне, він не був позбавлений можливості оскаржити його до другої інстанції. Однак при цьому принципи рівноправності сторін та двох інстанцій порушуються, оскільки відповідач повинен буде надати свої заперечення відразу до суду другої інстанції. Для запобігання такого результату і вводилися особливі правила.

Заочним рішенням у вузькому смислі слова називали рішення, постановлене судом на клопотання позивача, без словесних пояснень відповідача, викликаного належним чином у засідання та такого, що не брав будь – якої участі у провадженні справи.

Виділялося чотири умови, при яких постановлялося заочне рішення:

1) заочне рішення постановлялося на прохання позивача, що міг заявити його усно у засіданні суду чи письмово у формі клопотання про розгляд справи за його відсутності;

2) воно постановлялося за відсутності відповідача, коли ж відповідач запізнився, однак прибув на судове засідання до постановлення рішення та дав словесні пояснення, то рішення не вважалося заочним. Не було воно заочним і тоді, коли відповідач перебував у залі судового засідання, однак не надав будь – яких пояснень, незважаючи на вимогу суду;

3) відповідач має бути викликаним встановленим у законі порядком (повісткою або через публікацію). Інакше слухання справи відкладалося;

4) потрібно, щоб відповідач абсолютно не брав участі у провадженні ні особисто, ні через повіреного, тобто якщо він з’явився хоча б у одне засідання з приватного питання (наприклад, з питання щодо підсудності чи забезпечення позову), або навіть якщо він подав будь – яку заяву чи прохання до суду, то рішення, постановлене за його відсутності, вже не є заочним, оскільки в такому разі виникають сумніви щодо повідомлення про пред’явлений до нього позов.

Витяг із заочного рішення посилався відповідачеві, який мав право подати на заочне рішення апеляцію на загальних підставах, або відзив у двотижневий строк з часу отримання ним витягу із заочного рішення або з часу пред’явлення йому повістки про виконання рішення. У відзиві на заочне рішення повинне було міститися прохання про визнання рішення недійсним та заперечення проти позовних вимог. Отримавши відзив, окружний суд постановляв ухвалу про його прийняття чи неприйняття. У разі прийняття відзиву призначалося засідання для повторного розгляду справи, при цьому суд постановляв нове рішення, після чого перше втрачало свою силу.

Значна увага на той час приділялась правилам визначення випадків неявки сторін у судове засідання. Так, Енгельман І.Є. зазначав, що рішення не вважається заочним, якщо суд розглянув страву за відсутності однієї або обох сторін, що не з’явились у призначений строк, однак кожна з них окремо просила суд розглянути справу за її відсутності та повідомити про рішення за місцем перебування.

У разі неявки відповідача до суду позивач мав альтернативу і міг просити суд:

- про новий виклик відповідача;

- про постановлення заочного рішення, яким йому присуджуються всі вимоги, ним доказані.

Якщо позивач просив про розгляд справи за його відсутності, то в разі неявки відповідача без такого прохання, у цій вимозі присутнє й прохання про постановлення заочного рішення: “право вимагати рішення, що не підлягає відзиву, обіймає собою право вимагати рішення, що підлягає відзиву”.

Відзив допускався лише тоді, коли заочне рішення постановлено проти відповідача, а не на його користь, і мав відповідати вимогам, які пред’являлись до апеляційної скарги.

З прийняттям відзиву призначалося нове засідання, та постановлене в ньому рішення позбавляло сил заочне. Якщо відповідач не з’явився повторно, то постановлювалося знову заочне рішення, на яке відзив не допускався, а могла бути принесена лише апеляція.

Оскільки заочне рішення могло бути постановлене лише проти відповідача, то і відзив міг подавати лише він. Позивач, який не задоволений заочним рішенням, оскільки задоволено було лише те, що доказано, міг приносити лише апеляцію.

Т. Яблочков, визначаючи причини неявки відповідача в суд, відзначив, що неявка могла бути наслідком бажання відповідача сховатися від позивача, або наслідком зловживань позивача, що умисно приховував місце проживання відповідача, щоб його не повідомили про справу.

Характеризуючи заочне рішення, А. Гольмстен стверджував, що воно завжди одностороннє, завжди недосконале та далеке від ідеалу того судового рішення, що є результатом боротьби протилежних думок, змагання сторін. Вчений виділяв дві теорії щодо поведінки відповідача:

- теорію мовчазного визнання;

- теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був присутнім, визнавав всі вимоги позивача, котрий з’явився до суду. Ця презумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значення у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи для цього підстав.

Друга теорія – суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права на захист, однак не створювала виключного становища для позивача, оскільки він повинен був довести всі заявлені ним вимоги.

ЦПК РСФРР 1923 р. відмовився від застосування такого інституту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторін перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, проста неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь – яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь –яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав.

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РСФРР заочного рішення, наголошували на тому, що у відповідача при постановленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде постановлено неправильного рішення, та з нього присудять лише те, що з наданих позивачем доказів йому справді належить, чим відповідач ставився у привілейоване становище.

Неявка відповідача за ЦПК РСФРР 1923 р. не давала йому жодних мінусів, однак і не створювала будь – яких плюсів. Вважалося, що як не можна змусити позивача пред’явити позов, так само не можна змусити відповідача вступити у позов. ЦПК (з деякими винятками) визнавав за відповідачем право на вступ до процесу, а не обов’язок. Неявка відповідача в судове засідання без поважних причин як вперше, так і при повторному виклику не створювала для нього будь – яких презумпцій, а суд у таких випадках розглядав справу без його пояснень та на підставі даних, які були у суду.

На відміну від ЦПК РСФРР, у ЦПК УСРР, який був прийнятий 3 вересня 1924 р., інститут заочного провадження був збережений. Порівняно з положеннями дореволюційного законодавства (Статуту цивільного судочинства 1864 р.), де заочне рішення виносилося лише за умов відсутності відповідача у суді при розгляді справи, ЦПК УСРР 1924 р. розширював поняття змісту заочного рішення, фактично передбачаючи варіанти постановлення заочного рішення за таких умов:

- за відсутності відповідача;

- за відсутності позивача;

- за відсутності обох сторін;

- за участі у справі кількох позивачів або відповідачів – щодо тих, що не з’явилися, яким направлялися копії рішення.

Так, ст. 98 ЦПК УСРР закріплювала, що неявка у засідання сторін, щодо яких суду відомо, що повістки їм були вручені, не є перешкодою до розбору та рішення справи, причому, у випадку розгляду справи за відсутності однієї зі сторін (заочне рішення), копія такого рішення надсилалась стороні, що не з’явилася, у семиденний строк.

Закриття провадження у справі за неявкою сторін у судове засідання не передбачалося правилами цивільного судочинства та було недопустимим.

Суд повинен був вирішити справу на підставі всіх матеріалів, які були у справі. При недостатності матеріалів або вбачаючи необхідність особистих пояснень сторін, що не з’явилися, суд відкладав розгляд справи і надавав їм строк для подання додаткових доказів або сам, зі своєї ініціативи, якщо це було можливо та необхідно, збирав ці докази (викликав свідків, експертів, провадив огляд тощо).

ЦПК не давав відповіді на запитання: чи вважається рішення заочним в тому випадку, якщо вся справа розглядалася за відсутності сторони, або у випадку відсутності сторони лише у останньому у справі засіданні. На практиці ця ситуація була вирішена остаточно шляхом надання роз’яснень Верховним Судом УСРР, який, коментуючи конкретну справу, дійшов висновку про те, що “заочним слід вважати рішення при неучасті відповідача або представника у справі, у останньому засіданні і хоча б він вступив вже у справу та у деяких засіданнях з’являвся”.

Розгляд справи за відсутності сторони давав останній пільгу подати на заочне рішення відзив у суд, що постановив заочне рішення, протягом двох тижнів з дні вручення їй копії заочного рішення або повістки про виконання рішення.

Однак не кожне заочне рішення давало право стороні, що не з’явилася до слухання, подати відзив на це заочне рішення. Це було можливим, коли:

- заочне рішення було постановлене не на користь, а проти сторони, що не з’явилася (наприклад, якщо не з’явився позивач, а наданих ним доказів було достатньо для підтвердження позову і позов був задоволений; або не з’явився відповідач, а суд визнав позов недоведеним та відмовив у ньому – в таких випадках сторона, що не з’явилася, не могла подати відзив, оскільки у неї були відсутні підстави вимагати нового розгляду);

- неявка сторін мала бути викликана поважним причинами.

У разі, якщо причини неявки визнавалися поважними, то справа призначалася до слухання повторно, а суд постановляв нове рішення. В іншому випадку народний суддя або заступник голови окружного суду постановляв залишити відзив без розгляду, а попереднє рішення залишалося в силі. Постанова суду про залишення відзиву без розгляду оскарженню не підлягала, а стороні, що його подала, надавалося право подати на заочне рішення касаційну скаргу у загальному порядку та у загальним строк.

Заочне рішення проіснувало в Україні до 5 листопада 1929 р., тобто до прийняття ЦПК УСРР у новій редакції. Значним чином цьому сприяло законодавство РРФСР, в якому ще при прийнятті ЦПК 1923 р. заочного рішення вже не містилося. Законодавець відмовився від застосування у процесуальному законодавстві заочного провадження головним чином через нові підходи до принципу об’єктивної істини, встановити яку вважалося неможливим без участі у справі однієї зі сторін, не порушивши при цьому її прав та інтересів у соціалістичному цивільному процесуальному праві.

ЦПК УРСР 1963 р. містив норму (ст. 172), що встановлювала обов’язок сторін з’явитися в судове засідання, та передбачав накладення штрафу (для обох сторін) за неявку у судовий розгляд без поважних причин. У разі неявки як відповідача, так і позивача, суд відкладав провадження у справі незалежно від причин неявки. Несприятливі процесуальні наслідки (залишення заяви без розгляду) могли настати лише в разі повторної неявки сторін без поважних причин, що не просили про розгляд справи за їх відсутності, а пізніше (в редакції від 23 січня 1981 р.) – в разі повторної неявки позивача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки на повторний виклик із вказівкою необхідності надати особисті пояснення. Таким підходом захищалися процесуальні права відповідача. Зрозуміло, що для відповідача нічого не змінювалося і в його матеріальних правах та обов’язках, проте позивач не міг бути задоволений такими наслідками – його позовні вимоги виявлялися нереалізованими.

Законом № 1464 – ІІІ від 17 лютого 2000 р. до ст. 172 ЦПК України було внесено суттєві зміни, що спрямовувалися на захист інтересів позивача від тих відповідачів, що затягували розгляд справи, зловживаючи своїми правами тане з’являючись на неодноразові виклики суду. Суть змін зводилася до такого. Як зазначено в ч. 3 ст. 172 ЦПК, “у разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встановленому порядку про час і місце судового засідання, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін”. Отже, суд був звільнений від обов’язку викликати відповідача у судове засідання до його особистої явки, а позивач міг отримати судове рішення в скорочені строки. Водночас на практиці це було можливим не за всіма категоріями справ. Наприклад, якщо справа було складною та потребувала дослідження великого обсягу доказів, виявити та дослідити які без участі відповідача у справі було важко, суд опинявся у досить незручному становищі.

Прослідкувати застосування інституту заочного рішення є можливість і на прикладі інших країн. Наприклад, у Польщі заочне рішення серед інших видів судових рішень займає особливе місце і за процедурою прийняття, і за своєю суттю. Судова процедура скорочується до мінімуму. Тут діє презумпція: мовчання відповідача евентуально підтверджує його згоду з позовом; правомірність домагання санкціонується на підставі процесуальних фактів неявки відповідача та відсутності заперечень з його боку. З позиції позивача заочне рішення не поступається звичайному та має перевагу, оскільки у позивача відсутня необхідність доказувати, спростовувати аргументи противної сторони. З огляду на те, що інтерес позивача задовольняється повністю, у нього немає приводу для незгоди та звернення зі скаргою до суду другої інстанції. При цьому постановлене судом заочне рішення не завжди відповідає справжнім обставинам справи, тобто не узгоджується з принципом судової істини.

В Англії в основу заочного рішення покладено стародавній принцип: той, хто ігнорує виклик суду, ухиляється від участі у справі, - винний, він визнає позовні вимоги і фактично сам виносить рішення проти себе. Метою заочного провадження в англійському цивільному процесі є швидке отримання рішення по суті спору, а засобом його досягнення є спрощення регламенту. Регламент при цьому фактично зведений до оголошення рішення проти бездіяльного боржника, про що інша сторона заявляє клопотання з посиланням на сплив часу для реєстрації явки чи надання належних документів. Водночас спрощеність заочного провадження є перебільшеною, про що свідчить те, що рішення постановляє не суддя, а його помічник – майстер. Він не веде будь – якого розгляду з дослідженням доказів і фактів, що належать до суті конфлікту, а лише уточнює, дотримані чи ні процесуальні формальності (наприклад, чи вручено відповідачеві повідомлення про порушення справи). Рішення суду занадто лаконічне: зазначення позовних вимог, констатація порушень сторони і декларація про програш нею спору.


2. ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення засад диспозитивності у цивільному процесі (зокрема, свободи розсуду сторін), та, з іншого боку, на запобігання можливості зловживання процесуальними правами та встановленням відповідальності за ці зловживання.

Главою 8 розділу ІІІ ЦПК України 2004 р. регламентується інститут заочного рішення, яке визначається як рішення, що ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Незважаючи на те, що глава 8 розділу ІІІ ЦПК України має назву “Заочний розгляд справи”, в ній фактично викладено правила заочного провадження. Запропонована ЦПК України назва в такому вигляді, на мою думку, сформульована некоректно, оскільки вона не відображає всього змісту закладених у главі норм. Йдеться про те, що заочний розгляд є лише однією зі складових заочного провадження, в результаті чого інші його особливості залишаються поза увагою законодавця (наприклад, порядок перегляду заочного рішення тощо).

Також слід розрізняти й поняття “заочного провадження” та “заочного рішення”, які за своїм змістом не збігаються, оскільки не кожна справа, розпочата в порядку заочного провадження, може закінчитись ухваленням заочного рішення, тоді як кожне заочне рішення завжди буде ухвалене при розгляді справи в порядку заочного провадження. Це пояснюється тим, що існує можливість звернення цивільної справи, розгляд за якою розпочався в порядку заочного провадження, до звичайного загального порядку розгляду.

В юридичній літературі дискусія з приводу збереження чи ліквідації заочного провадження точиться ще з дореволюційних часів. Так, наприклад, дореволюційний процесуаліст А. Краєвський3 вважав змагальний процес єдиним можливим способом вирішення спору, оскільки за відсутності однієї сторони спору взагалі немає. Він зазначав, що “у юридичному смислі заочне рішення є абсурдом: постановка судового рішення заочно юридично неможлива: якщо відповідач не з’явився та не надав будь – якої відповіді на позовне прохання, то проти заявленого позову з погляду суду відсутній спір, а якщо спору немає, що ж тоді суд вирішує”.

Позиції сучасних вітчизняних процесуалістів сформувалися переважно серед російських вчених, під впливом появи в російському ЦПК моделі заочного провадження ще у 1995 році одночасно з наказним провадженням.

Водночас вони більше стосуються визначення природи заочного провадження, ніж доцільності його існування у цивільному процесі. Зокрема, одні вчені, такі як С. Шишкін, вважають інститут заочного провадження процесуально – правовою санкцією, що застосовується до відповідача за недотримання ним стандартів змагання, та виражається у несприятливих, з точки зору процесу, наслідках. Можливість заочного розгляду справи повинна спонукати відповідача з’явитися за викликом до суду та активно відстоювати свої права та інтереси у змагальному порядку4 .

Інші вчені, наприклад, І. Черних, розглядають можливість вирішення цивільно – правового спору у порідку заочного провадження як вимушений захід, спрямований на реалізацію права позивача на судовий захист його інтересів у разі неявки відповідача на справу5 . На її думку, в основу організації заочного провадження покладене поєднання двох важливих постулатів процесу: по-перше, ніхто не повинен бути засуджений, не будучи вислуханим, та, по-друге, судовий розгляд не може бути безкінечним.

На мою думку, заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з’являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі.

Явка на судове засідання за викликом суду є правом, а не обов’язком для сторін цивільної справи. Їх неявка, зазвичай, негативно впливає на хід процесу, тому закон передбачає певні заходи, які б дозволили розглядати справу і за відсутності хоча б однієї зі сторін. На встановлення такого процесуального засобу спрямовані норми ЦПК України, що регулюють заочний розгляд справи.

У літературі заочний розгляд справи, або заочне провадження, інколи розглядається у загальному (широкому) і спеціальному (вузькому) аспектах6 .

Загальне розуміння цього поняття полягає в тому, що під ним розглядають вирішення цивільної справи за відсутності принаймні однієї зі сторін. Наприклад, сторона може клопотати перед судом про розгляд справи без її присутності. Якщо суд вважатиме, що подальший розгляд справи можливий за наявних матеріалів і участь цієї сторони не є обов’язковою, він може розглядати справу за її відсутності в загальному порядку. При цьому припускається, що така особа присутня в залі судового засідання.

У ЦПК України поняття заочного провадження застосовується у більш вузькому значенні. Під заочним розглядом справи (у спеціальному аспекті) слід розуміти спрощене провадження у справі, під час якого суд ухвалює рішення на підставі наявних доказів за згодою позивача і при відсутності відповідача, належним чином проінформованого про час і місце судового засідання, якщо від нього не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені відповідачем причини визнані неповажними.

Заочний розгляд справи є специфічною процедурою розгляду справи в порядку позовного провадження. В його основу покладено презумпцію визнання відповідачем вимог позивача. Це вимагає особливого правового регулювання, тому положення про заочний розгляд справи зосереджені в окремій главі ЦПК України (глава 8 розділу ІІІ).

Метою встановлення інституту заочного розгляду справи є розширення засобів судового захисту прав, свобод та інтересів осіб, надання їм додаткового права діяти на власний розсуд, що відповідає принципу диспозитивності, а також усунення можливості несумлінного використання суб’єктивних прав, встановлення, в певному розумінні, відповідальності за зловживання ними.

При цьому процедура заочного розгляду справи не порушує конституційного принципу змагальності цивільного процесу, оскільки його дотримання забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення ще в суді першої інстанції7 .

3. УМОВИ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Проведення заочного розгляду справи можливе лише у разі наявності певних умов, передбачених ст. 224 ЦПК України. Законодавець встановив, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження.

Виходячи зі змісту наведених положень можна виділити такі умови проведення заочного розгляду:

1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

2) неявка відповідача до суду;

3) відсутність поважних причин неявки та клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

4) відсутність заперечень з боку позивача про розгляд справи у заочному провадженні.

Перші три умови відносно позивача є об’єктивними, оскільки від нього не залежать, а четверта – суб’єктивною, адже вона обумовлюється його волею. Розглянемо їх більш детально.

При розгляді питання щодо можливості ухвалення заочного рішення слід звернути увагу на те, що така можливість за ЦПК України пов’язується лише з неявкою в судове засідання належним чином повідомленого відповідача, тоді як ухвалення заочного рішення щодо позивача не допускається.

Питанням повідомлення зацікавлених осіб про судове засідання цивільно процесуальне законодавство приділяє достатньо уваги. Порядок судових викликів і повідомлень передбачений главою 7 ЦПК України. Виходячи з редакції ст. 74 ЦПК, можна виділити такі способи виклику відповідача до суду:

1) рекомендованим листом із повідомленням, надісланим поштою. При цьому судова повістка разом з розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається відповідачеві;

2) через кур’єрів;

3) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути, за їх згодою, видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (безпосередньо у суді або повідомленням під розписку);

4) телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику;

5) через оголошення у пресі. Це стосується відповідача, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ.

Утім, на нашу думку, норма ЦПК України 2004 року, яка передбачає повідомлення відповідача про час та місце судового засідання шляхом публікації оголошення у пресі, не є досконалою, оскільки, по-перше, почасти не всі повідомлення у пресі є доступними для окремих громадян, тому не завжди вони можуть із ними ознайомитись і, по-друге, власникам друкованих видань такі публікації не завжди економічно вигідні.

Якщо зважити на досягнення новітніх інформаційних технологій, варто було б розглянути інші способи повідомлення або виклику до суду відповідного учасника процесу. Зокрема, в якості засобу повідомлення доречно використовувати електронну пошту, факс, мобільний телефон, котрі є достатньо розповсюдженими у наш час (цікаво відзначити, що дана пропозиція уже знайшла своє втілення у ст. 38 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як правило, судові повістки направляються відповідачеві за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

У судовій справ повинні міститися докази вручення судової повістки відповідачеві, зокрема це може бути розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату її вручення в той самий день особами, які її вручали, яка повертається до суду після вручення судової повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці її проживання, повістку під розписку вручають будь – кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній житлово – експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.

Можна виділити кілька моментів, що матимуть істотне значення для характеристики належного повідомлення відповідача. Так, позитивним моментом змісту судової повістки є зазначенні в ній як наслідку неявки відповідача на можливість розгляду справи за його відсутності, проте йому не роз’яснюється можливість винесення судом заочного рішення, ухвалення якого створює труднощі не лише для позивача, а й для відповідача. З іншого боку, посадові особи ЖЕО або виконкому також можуть вручити відповідачеві судову повістку після призначеної судом дати судового розгляду.

Відповідач також вважається належно повідомленим про час і місце розгляду справи у таких випадках:

1) у разі його відмови одержати судову повістку. При цьому особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду;

2) у разі вручення судової повістки представникові відповідача;

3) у разі неповідомлення відповідачем суду про зміну місця проживання судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо відповідач за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

У разі відсутності у справі доказів належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, суд повинен відкласти розгляд справи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України та не вправі ухвалювати заочне рішення.

Питання належного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, контролюється судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Так, розгляд справи за відсутності будь – кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і передачі справи на новий розгляд (ст. 311 ЦПК України). Такі самі наслідки настають у разі виявлення відповідного порушення норм процесуального права судом касаційної інстанції (ст. 338 ЦПК України).

Тому слід визнати, що норми про повідомлення та виклики повинні бути максимально чіткими. З усіх, передбачених главою 7 розділу І ЦПК України, достовірним доказом їх отримання може бути лише підпис особи, що викликається до суду, на розписці про одержання судової повістки, яка повертається в суд. Не гарантують належного повідомлення такі способи, як телеграма, факс, вручення повістки стороною чи її представником, яка може бети за їх згодою видана судом відповідним учасникам процесу, оскільки у таких випадках виклик отримує не та особа, яка повинна з’явитися в суд. І хоча йдеться про обов’язок особи, що прийняла повістку, передати її адресату, цей обов’язок не забезпечується будь – якою відповідальністю.

Враховуючи нову термінологію цивільного процесу щодо його стадійності, окремими стадіями виділена стадія судового розгляду, що відбувається у формі судового засідання, та стадія попереднього судового засідання. Адже судова повістка направляється відповідачеві, як мінімум, двічі: першого разу – викликаючи його до попереднього судового засідання, з пропозицією подати свої заперечення проти позову, та другого разу – з викликом у судове засідання. Однак при вирішенні питання належного повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду справи мається на увазі саме другий випадок, коли буде перевірятися наявність у справ розписки саме про вручення відповідачеві повістки про виклик у судове засідання. На це прямо вказується в ст. 224 ЦПК України. Причому в таких випадках не матиме значення, чи отримав відповідач повістку про виклик до попереднього судового засідання, та чи з’являвся він до нього, або чи надавав він письмові чи усні заперечення, та подавав чи не подавав докази, що їх обґрунтовують.

Необхідно зазначити, що з моменту відкриття провадження у справі на зацікавлених особах лежить обов’язок повідомляти суд про зміну свого місця проживання. В іншому випадку їх очікує своєрідна санкція, яка отримала в теорії цивільного процесу назву “правової фікції”8 . Її суть полягає в тому, що повістка або інше судове повідомлення надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (ст. 77 ЦПК України). В літературі висловлена думка, що цей спосіб не може вважатися належним повідомленням при вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку заочного провадження. Щоб зробити точний висновок про ставлення відповідача до процесу, необхідно з’ясувати, що він про нього знає, тобто отримати другий примірник судової повістки з його підписом9 .

Особливу у вагу при висвітленні цього питання хочеться звернути на нові правила подання доказів у цивільній справі, що стали суттєвою новелою нового ЦПК України. Так. Відповідно до ст. 131 ЦПК, сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Причому докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Звідси слід розглядати три варіанти поведінки відповідача:

1) коли відповідач з’явився у попереднє судове засідання, а на судовому розгляді був відсутній;

2) коли відповідач взагалі жодного разу не прийшов до суду, однак був належним чином повідомлений як про час і місце попереднього судового засідання, так і судового розгляду;

3) коли відповідач, не з’являючись до суду, надіслав свої заперечення разом із поданими доказами, поштою або передав їх через канцелярію суду.

У першому випадку відповідач може реалізувати значно більше своїх процесуальних прав з метою захисту проти пред’явленого до нього позову. Так, він має можливість подати письмові заперечення на позов, подати докази, а за відсутності їх у нього, заявити клопотання про витребування їх судом, повідомити суд про інші докази з метою надання судом строку для їх подання тощо.

Виходячи з нових положень ЦПК щодо строків подання доказів, за загальним правилом, до судового розгляду в справі повинні бути зібрані всі докази, необхідні для розгляду справи по суті. Тому навіть в разі явки відповідача на судовий розгляд з доказами, які він зібрав, не повідомивши про це суд заздалегідь, суд повинен відмовити відповідачеві в їх прийнятті та залученні до справи. Єдиним винятком при цьому буде поважність причин несвоєчасного подання доказів, до яких можна віднести хворобу відповідача, перебування у відрядженні, догляд за хворим членом сім’ї тощо. На мою думку, встановлення таких правил щодо доказування є передчасним для цивільного судочинства, оскільки не лише обмежує процесуальні права сторін, але й безпосередньо впливає на отриманий після розгляду справи результат – судове рішення. Йдеться про принцип об’єктивної істини цивільного процесу, що поступово трансформувався в принцип судової істини, адже суд може встановити істину, виходячи з того доказового матеріалу, що був наданий суду особами, які беруть участь у справі. Ініціатива суду у збиранні доказів виключається, що означає перенесення активності суду на активну позицію сторін у справі, від чого прямо залежить й ухвалене судом рішення.

Другою умовою заочного провадження є неявка відповідача до суду. При вивченні різних підходів до вирішення цього питання виникає тенденція до залежності неявки від її причин. Так, І. Черних10 виділяє такі презумпції причин неявки відповідача:

1) неявка відповідача означає заперечення проти позову, тобто є способом захисту відповідача;

2) неявка дає право відповідачеві розраховувати на те, що суддя сам, керуючись законодавством, виведе з обставин справи усі можливі заперечення проти позову;

3) неявка означає, що відповідач не знає про пред’явлений до нього позов;

4) неявка – це визнання позову відповідачем.

Я вважаю, що жодну із зазначених презумпцій не можна визнати підставою, що визначає природу заочного провадження. В основному причини, з яких відповідач не з’являється на розгляд справи, залишаються невідомими суду. Тому основу заочного провадження слід вбачати не у причинах неявки, а у юридичному значенні самої неявки, що представляє собою нездійснення права судового захисту.

Для з’ясування питання, які саме випадки слід вважати неявкою відповідача до судового засідання, необхідно виділити такі випадки:

1) відповідач особисто не з’явився у судове засідання та не подав будь – яких заяв;

2) відповідач до судового розгляду подав заяву про розгляд справи за його відсутності;

3) замість відповідача до зали судового засідання з’явився його представник;

4) відповідач залишив залу судового засідання;

5) відповідач з’явився, але відмовився давати пояснення;

6) відповідач з’явився, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання в порядку ст. 92 ЦПК.

Всі наведені випадки свідчать про те, що необхідно звернутися до процесуального характеру неявки, що містить дві складові:

1) особиста відсутність відповідача у судовому засіданні;

2) відсутність усного змагання у судовому засіданні.

Відповідач може не з’явитись до суду з різних причин. Виходячи з редакції ст.224 ЦПК, суд має перевіряти не лише факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання, але й поважність причин неявки відповідача в судове засідання, якщо вони були ним повідомлені.

Так, щодо причин відсутності відповідача у судовому засіданні можна виділити такі випадки:

- коли відповідач повідомив суд про причини неявки та довів їх перед судом;

- коли суд визнав вказані відповідачем причини неповажними;

- коли відповідач не повідомив суд про свою неявку до судового засідання.

Отже, однією з важливих складових при цьому буде критерій, яким керуватиметься суд при призначенні поважності або неповажності причин неявки відповідача.

Неявкою є фактична відсутність сторони у залі судового засідання при розгляді справи по суті. Акцентуванню підлягає та обставина, коли відповідач до початку судового засідання подав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності з причин, які судом визнані поважними. При цьому виключається заочність розгляду справи.

Визнання позову відповідачем або подача ним клопотання про розгляд справи за його відсутності вимагає розгляду справи у загальному порядку. При надходженні заяви про розгляд справи за відсутності відповідача останній вважається присутнім у залі судового засідання, а суд у таких випадках не з’ясовує причину неявки відповідача до суду.

При надходженні від відповідача заяви про відкладення провадження у справі за зазначеними ним причинами і заперечення проти ухвалення заочного рішення, суд також не вправі ухвалювати заочне рішення, навіть тоді, коли причина неявки в судове засідання відповідача буде визнана судом неповажною, судове рішення при цьому ухвалюється за загальними правилами ЦПК України.

Не може бути винесене заочне рішення при неявці обох сторін, що не подали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Розглянемо випадок, коли і позивач, і відповідач подали заяви про розгляд справи за їх відсутності. Чи можливе при цьому ухвалення заочного рішення? Здається, що ні, оскільки в письмовій заяві позивача, окрім зазначеного прохання, має міститися й зазначення на те, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи.

Потребує вирішення й питання ухвалення заочного рішення в разі участі в справі не відповідача, а його представника. На думку В.В. Яркова11 , у разі участі в справі представника відповідача, для вирішення питання про заочне провадження необхідна неявка як відповідача, так і його представника. Це означає, що в разі явки представника з належно оформленими повноваженнями, які дають йому право брати участь у справі без участі в ній сторони, суд не вправі ухвалювати заочного рішення. Належно оформлені повноваження представника дозволяють відповідачеві особисто не з’являтися до судового засідання, оскільки замість нього уповноважений вчиняти всі процесуальні дії представник. Проте така ситуація виключає заочність судового рішення.

Неявка представника відповідача не перешкоджає заочному розгляду справи, якщо в засіданні особисто присутній відповідач, адже на підставі ч. 2 ст. 169 ЦПК України неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи.

Протилежною буде ситуація, коли відповідач з’явився в судове засідання, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання в порядку застосування до нього заходів процесуального примусу згідно ст. 92 ЦПК України. У таких випадках, на мою думку, заочний розгляд справи не допускається, оскільки інтерес до справи відповідач не втратив, а навпаки, за досить активну поведінку, пов’язану саме з реагуванням на процесуальні дії суду та інших осіб, які беруть участь в справі, був позбавлений присутності у судовому засіданні.

Мовчання відповідача, який особисто з’явився в судове засідання, однак відмовився давати пояснення по суті пред’явлених вимог, не можна розцінити як його неявку на судовий розгляд, адже відповідач ознайомлений з позовною заявою, з вимогами, що до нього ставляться, з доказами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та є присутнім при дачі пояснень позивачем та іншими особами, які беруть участь у справі. Такий відповідач у будь – який момент може змінити свою тактику та розпочати давати свої пояснення суду. Крім того, в разі ухвалення судом заочного рішення ще й матиме реальну можливість зловживання своїми процесуальними правами щодо спрощеного порядку перегляду заочного рішення в разі незгоди з ним. Така позиція відповідача може пояснюватися запобіганням застосуванню позивачем неналежних або недопустимих доказів, встановлення судом неправдивих фактів, заперечити проти яких відповідач має реальну можливість, не доводячи справу до ухвалення судом незаконного або необґрунтованого рішення.

Відсутність усного змагання сторін у заочному провадженні полягає в тому, що відповідач позбавлений можливості не лише виступити у судовому засіданні з особистим поясненням, але й задати запитання позивачеві та іншим особам, які беруть участь у справі, а також викликаним позивачем свідкам, одночасно позбавляючи позивача права поставити запитання і йому, з метою уточнення обставин справи або з’ясування чи виявлення нових фактів як на користь однієї, так і іншої сторони, що можуть впливати на остаточну оцінку суду при ухваленні судового рішення. Не беручи участі в судовому розгляді, відповідач за своєю ініціативою позбавлений і можливості висловлення перед судом своїх доводів і міркувань як з приводу пред’явлених вимог, так і щодо встановлених у судовому засіданні фактів.

Водночас слід зазначити на реалізацію принципу змагальності сторін у заочному провадженні, взявши за основу визначення змагальності як всього процесу відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлення форма, методів і способів дослідження цього матеріалу, процесуальну діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. У заочному провадженні можна говорити лише про окремі елементи письмової форми змагання між сторонами, зокрема щодо надання відповідачем суду своїх письмових заперечень проти позову, а також доказів, на які він посилається як на обґрунтування заперечень до або під час попереднього судового засідання. Неявка такого відповідача до судового засідання у справі є підтвердженням того, що відповідач, знаючи і про позовну заяву, і про заявлені вимоги, не вважає за потрібне брати участь у судовому розгляді справи.

Однак неможливо письмовими поясненнями та наданими доказами, навіть оголошеними у судовому засіданні, замінити особисту участь відповідача у судовому засіданні. Так, позивач у судовому засіданні вправі уточнити свої позовні вимоги, підтвердити їх новими доказами, які з поважних причин не зміг раніше надати або про які не знав, та на які не посилався у своїй позовній заяві. Крім того, такими правами наділені й інші особи, які беруть участь у справі. Відповідач, який відсутній в судовому засіданні, не безе участі в дослідженні доказів, не знає їх змісту, не може оцінити їх значення для справи.

Серед повноважень суду за новим ЦПК відсутнє право визнати явку сторін обов’язковою, як це було раніше. Тепер суд може викликати в судове засідання сторону, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності лише тоді, коли визнає за потрібне, щоб ця сторона дала особисті пояснення. Не були включені до нового ЦПК України і положення щодо накладення штрафу як цивільно – процесуальної санкції за неявку до судового засідання не лише відповідача та інших осіб, що беруть участь в справі, але й навіть свідків. З цього випливає, що неявка відповідача до суду не пов’язується із застосуванням до нього заходів державного примусу.

Було б помилкою вважати, що захист прав та інтересів у заочному провадженні не забезпечується. Незалежно від того, в якому порядку розглядається справа (у загальному порядку чи заочному) та незалежно від процесуального статусу особи, яка бере участь в справі, суд покликаний захищати порушені, невизнані чи оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, юридичних осіб та держави. З цією метою суд зобов’язаний встановити дійсні обставини справи та правовідносини між сторонами, та відповідно з доведеними фактами та нормами права ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Це означає, що не виключена можливість відмови в позові позивачеві у заочному провадженні, таким чином будуть захищені права та інтереси відповідача.

При розгляді справи в порядку заочного провадження судовий розгляд не обмежується участю у судовому засіданні лише одного позивача. До участі у справі можуть бути залучені або вступити треті особи. При цьому неявка в судове засідання третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не перешкоджає розгляд у справи. Якщо у справі є третя особа, яка заявляє самостійні вимоги до обох сторін або до однієї з них (що за такою заявою є відповідачами), її явка є необхідною для розгляду справи по суті. Зрозуміло, що зазначена третя особа вправі заявити клопотання про розгляд її позовної заяви, а не заяви первісного позивача, в порядку заочного провадження. Як у такому випадку слід вчиняти суду? За правилами ЦПК України в разі першої неявки первісного позивача без поважних причин суд повинен відкласти розгляд справи (ст. 169 ЦПК), якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, а в разі повторної неявки позивача – залишити справу без розгляду. Якщо відповідачами за позовом третьої особи є як первісний позивач, так і первісний відповідач і обидва вони не з’явилися до судового засідання без поважних причин та не повідомили про причини неявки, а також до суду від жодного з них не надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності, суд також не вправі задовольнити клопотання третьої особи про заочний розгляд її позовної заяви, оскільки обидва позови – як позивача, так і третьої особи, пов’язані єдиним предметом спору, і суд, вирішуючи позов третьої особи, повинен одночасно вирішити й позов первісного позивача.

В інтересах позивача в порядку ст. 45 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, з позовною заявою можуть звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. В силу того, що ці суб’єкти наділені процесуальними правами і обов’язками позивача (крім права укладати мирову угоду) саме від них повинна виходити ініціатива про заочний розгляд справи. Однак ці органи та особи не мають матеріально – правової зацікавленості в результатах справи, і відповідно, не є суб’єктом спірного правовідношення, тому без згоди особи, право, свободу та інтерес якої вони захищають, заочний розгляд справи неможливий.

У частині 2 ст. 224 ЦПК України зазначено, що у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. Це положення означає, що незалежно від виду співучасті (обов’язкової чи факультативної) ухвалення заочного рішення буде можливим лише при неявці всіх відповідачів, і якщо хоча б один із них не з’явився в судове засідання, заочне рішення не виноситься. Не заперечуючи неможливість ухвалення заочного рішення при обов’язковій співучасті (коли відсутність співвідповідача може негативно вплинути на ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення), водночас навряд чи є необхідність встановлення відповідної заборони щодо співучасті факультативної. Адже в ситуації, коли немає необхідності притягувати всіх суб’єктів правовідносин щоб вирішити питання про права чи обов’язки одного з них, винесення заочного рішення, на мою думку, було б доцільним.

Останньою умовою заочного провадження є відсутність заперечень з боку позивача на розгляд справи в заочному провадженні. Якщо позивач, що з’явився в судове засідання, не погоджується на розгляд справи в порядку заочного провадження за відсутності відповідача, суд відкладає розгляд справи та направляє відповідачеві, що не з’явився, повторне повідомлення про час і місце нового судового розгляду. Пояснюється це тим, що позивачеві можуть бути відомі поважні причини неявки відповідача у судове засідання, що тягнутиме скасування заочного рішення та затягне розгляд справи в цілому. Тому суд повинен роз’яснити позивачеві наслідки винесення заочного рішення та його право на винесення звичайного рішення. Для цього, за загальним правилом, присутність позивача в судовому засіданні є обов’язковою. Однак позивач, як і відповідач, вправі просити суд про розгляд справи за його відсутності, тому коли в його заяві буде міститися згода на ухвалення заочного рішення при неявці відповідача, суд не обмежений правом винести заочне рішення.

Згода позивача на розгляд справи в порядку заочного провадження має бути висловлена чітко. В силу того, що ЦПК не визначає конкретних способів вираження та фіксації цієї згоди, вбачається, що на практиці усна заява позивача, зроблена у підготовчій частині судового засідання, має фіксуватися в журналі судового засідання. Позивач повинен врахувати, що заочне рішення надає відповідачеві додаткові гарантії захисту, тому даючи згоду на ухвалення заочного рішення, позивач повинен бути впевненим у своїй правоті, у правильності своєї позиції та наявності неспростовних доказів, що обґрунтовують його вимоги.

Крім того, суд повинен попередити позивача про певні обмеження, з якими пов’язується винесення заочного рішення, зокрема про те, що в разі ухвалення заочного рішення позивач у даному судовому засіданні не може змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовних вимог. Це права, пов’язані з реалізацією принципу диспозитивності цивільного процесу, тому позивач не взагалі позбавляється їх, а лише обмежується в користуванні ними. Відповідна можливість у позивача є, однак тоді суд повинен відкласти судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

Виходячи з викладеного, заочне провадження – це порядок розгляду та вирішення цивільної справи, заснований на згоді позивача та відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце судового розгляду, що не просив про розгляд справи за його відсутності, та якому належить право вимагати скасування заочного рішення у спрощеному порядку.

4. ПОРЯДОК ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

При розгляді справи в порядку заочного провадження суд досліджує докази, подані сторонами, враховує їх доводи, міркування та клопотання та ухвалює рішення, що є заочним. Однак відсутність у судовому засіданні відповідача та неможливість заслухати його пояснення ще зовсім не означає, що позовні вимоги позивача будуть задоволені в повному обсязі, оскільки суд розглядає справу на підставі наявних в ній доказів і в разі недоведеності позову повинен відмовити у позові або задовольнити його лише у доведеній позивачем частині.

Як зазначено в ч. 2 ст. 225 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводиться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 розділу ІІІ ЦПК “Заочний розгляд справи”.

З метою розмежування змагального процесу та заочного провадження, з’ясуванню підлягає порівняльний аспект застосування процесуальних засобів принципу змагальності в цивільному процесі при заочному розгляді справи. Вивчаючи історичний розвиток заочного провадження, можна виділити дві моделі заочного провадження або дві “інструкції заочного суду”: повну та скорочену.

За першою з них повністю відображені всі процесуальні дії змагального процесу, за винятком дій, що є несумісними з неявкою, тобто для здійснення яких необхідне волевиявлення особи, що не з’явилася.

У другій моделі заочного розгляду справи діяльність суду зводиться до співвідношення позовних вимог з наданими письмовими та усними матеріалами, при цьому не передбачено вжиття заходів до перевірки наданих доказів.

Зрозуміло, що суд може визначитися щодо загального чи заочного розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні, тобто у стадії судового розгляду справи. Після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі, суд в порядку ст. 127 ЦПК України направляє відповідачеві її копію, в якій поряд з іншими реквізитами міститься пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Крім того, з цією метою відповідачу одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі надсилається і копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Попереднє судове засідання має бути проведене протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі, причому проводиться воно суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд в порядку попереднього судового засідання:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

3) визначає факти, що необхідно встановити для вирішення спору, а також які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

4) з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

9) визначає час і місце судового розгляду.

Отже, суд не обмежений у виборі процесуальних дій, які він вправі вчинити в порядку попереднього судового засідання. З переліку процесуальних дій випливає, що участь сторін у попередньому судовому засіданні є обов’язковою. У статті 130 ЦПК України закладена спеціальні правила, що стосуються неявки сторін до попереднього судового засідання. Так, за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки були визнані судом поважними. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно.

Закладення до нового ЦПК України подібної норми є прогресивним з огляду на необхідність вже у стадії попереднього судового засідання визначитися суду не лише з предметом доказування та забезпеченням справи доказовою базою, але й для вирішення інших процесуальних питань, що безпосередньо вплинуть на подальший розгляд цивільної справи. Саме в цій стадії суд має можливість вперше побачити сторони цивільної справи з метою уточнення позовних вимог або заперечень проти позову, для чого судом проводиться опитування позивача та відповідача. Водночас серед норм ст. 130 ЦПК України відсутня така, яка б зобов’язувала суд роз’яснювати сторонам правові наслідки неявки відповідача до судового засідання, зокрема можливість в такому разі розгляду цивільної справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочного рішення тощо.

Суттєвою новелою ЦПК України, що матиме значення для заочного провадження, є можливість визнання відповідачем фактів, які повинні доказуватися позивачем, саме на стадії попереднього судового засідання. У такому разі визнані відповідачем факти за ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

При відкритті судового засідання особливості заочного провадження можуть застосовуватись, коли секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі.

При перевірці явки осіб, які беруть участь у справі, суд з’ясовує як факт явки, так і наявність відомостей щодо причини неявки, чи є у справі відмітка про направлення повістки відповідачеві, розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення, кому була вручена повістка тощо.

Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (ч. 4 ст. 169 ЦПК України).

З такої редакції ч. 4 ст. 169 ЦПК України випливає, що заочне рішення постановляється лише як альтернатива звичайному судовому рішенню, що ухвалюється після розгляду справи за загальними правилами судочинства. Причому в даному випадку це питання буде вирішуватися на розсуд суду, оскільки ухвалення звичайного судового рішення при розгляді цивільної справи без участі відповідача, що не з’явився до судового засідання без поважних причин, але був повідомлений належним чином про час і місце судового засідання, не потребує згоди позивача. Однак звичайне рішення буде винесено й у випадку, коли позивач заперечуватиме проти ухвалення заочного рішення. Обов’язковою умовою в усіх випадках є належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду.

Головною відмінністю заочного провадження є правові наслідки, що тягне розгляд справи та ухвалення заочного рішення в такому порядку. Зокрема, в разі ухвалення судом заочного рішення встановлений не лише спрощений порядок його перегляду, але й скорочені строки для його скасування. Причому перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом, що його ухвалив.

При ухваленні звичайного судового рішення застосовуються загальні строки його оскарження, як і передбачений ЦПК України загальний процесуальний порядок оскарження судового рішення та розгляду справи апеляційним судом.

Підготовча частина судового засідання під час розгляду справи в порядку заочного провадження буде найбільш значущою, оскільки вона повинна закінчитися постановленням ухвали про заочний розгляд справи. Відповідно до ст. 209 ЦПК України, така ухвала постановляється в нарадчій кімнаті та має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК України.

Починаючи розгляд справи по суті, суд після доповіді головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, з’ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги. Водночас суд при зазначенні на наслідки винесення ухвали про заочний розгляд справи роз’яснює позивачеві, що його згода на розгляд справи за відсутності відповідача є одночасною відмовою від частини своїх процесуальних прав щодо розпорядження позовними вимогами. Мається на увазі неможливість зміни позивачем предмета або підстави позову та зміни розміру позовних вимог, однак лише у даному судовому засіданні, тобто законодавець тне обмежує остаточно позивача в такому праві, а лише так би мовити “відкладає” вирішення цього питання та не дозволяє розглянути справу в порядку заочного провадження без повідомлення відповідача про відповідні зміни. Тому в ч. 3 ст. 224 ЦПК України чітко зазначено, що у разі зміни позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. При цьому право на заочний розгляд справи зберігається, якщо відповідач, отримавши це повідомлення, знову не з’явиться в судове засідання.

Вбачається, що така позиція законодавця є правильною з огляду на те, що при цьому зберігається певний баланс сил сторін у цивільному процесі: позивач не позбавляється своїх розпорядчих прав, а відповідач є обізнаним з пред’явленими до нього додатковими (зміненими) позовними вимогами, тобто його право на судовий захист не порушується. З іншого боку, суд задовольняє позов лише тоді, коли заявлені позивачем позовні вимоги доведені.

У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.

Під час розгляду справи в порядку заочного провадження можуть виникнути ситуації, за яких необхідно звернути справу до загального порядку розгляду. Це значить, що ухвала про розгляд справи в порядку заочного провадження повинна втратити силу. Законодавець не зазначає, як саме в такому разі має вчинити суд: постановити ще одну ухвалу, що скасовує першу або, не постановляючи будь – яких ухвал, здійснити запис до журналу судового засідання.

Розглядаючи питання щодо заочного розгляду справи, слід звернути увагу на той момент, що в ЦПК України відсутня норма, яка б регламентувала процесуальний порядок заочного розгляду справи. Зокрема, ЦПК РФ у ст. 234 містить положення, відповідно до якого “під час розгляду справи в порядку заочного провадження суд проводить судове засідання в загальному порядку, досліджує докази, надані особами, які беруть участь у справі, враховує їх доводи і приймає рішення, що називається заочним”.

Новий ЦПК України істотно відрізняється від ЦПК України 1963 р. саме розширенням засад змагальності, зокрема звуженням повноважень суду та збільшенням самостійності у розпорядженні процесуальними правами сторін та осіб, які беруть участь у справі. Фактично це означає, що суд не вправі за своєю ініціативою вчиняти будь – які процесуальні дії, що безпосередньо впливатимуть на подальший розгляд справи. Зокрема, суд лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про:

1) витребування доказів;

2) виклик свідків;

3) проведення експертизи;

4) залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу;

5) судові доручення щодо збирання доказів;

6) вжиття заходів забезпечення позову.

Суд не вправі пропонувати сторонам подати нові або додаткові докази.

Позивач, зі свого боку, у заочному розгляді справи, вправі використовувати усі процесуальні засоби з метою збору доказів, що належать йому згідно зі статтями 27, 31 ЦПК України, тобто заявити клопотання про виклик свідків, залучення до справи третіх осіб, про витребування письмових та речових доказів, призначення експертизи.

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, згідно з положеннями ст. 176 ЦПК України. Далі досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів, після чого позивач виступає з промовою в судових дебатах.

При заочному розгляді справи у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього. При цьому суд призначає день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засідання. Учасників цивільного процесу, які не з’явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день

Також при заочному розгляді справи можливо зупинення провадження у справі при виникненні обставин, передбачених ст. ст. 201, 202 ЦПК України, яке відновлюється після усунення обставин, що викликали його зупинення.

Можливість ухвалення заочного рішення ускладнюється пред’явленням відповідачем зустрічного позову. Розглянемо ситуацію, коли відповідач з’явився у судове засідання, а первісний позивач не з’явився, тоді неявку первісного позивача слід розглядати як неявку відповідача (за зустрічним позовом) та зустрічний позов розглядати в порядку заочного провадження, за яким може бути ухвалене заочне рішення. Однак можливість залишення без розгляду первісного позову з причин неявки первісного позивача виникає за ст. 169 ЦПК України лише в разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки, коли за первісним позовом рішення не постановляється (наприклад, при відмові позивача від позову), а зустрічний позов розглядається по суті з постановленням судового рішення. Неявки первісного позивача завжди залишає у суду сумніви щодо його намірів підтримувати свої позовні вимоги. Водночас у ст. 123 ЦПК України передбачено спільний розгляд первісного та зустрічного позовів, тому можливість ухвалення заочного рішення за зустрічним позовом є досить спірною.

Згідно з новими правилами ЦПК України момент пред’явлення відповідачем зустрічного позову переноситься на більш ранню стадію – на стадію попереднього судового засідання, тому у стадії судового розгляду це стає неможливим.

Якщо від первісного позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, де він просив про заочний розгляд, а зустрічний позивач при подачі своєї позовної заяви такого клопотання не заявив, однак обидві сторони у судове засідання не з’явились, суд вправі розглянути по суті первісний позов у порядку заочного провадження, доля зустрічного позову ж досить спірною.

У разі, коли як первісний позивач, так і позивач за зустрічним позовом не з’явилися в судове засідання та від них не надійшло заяв про розгляд справи за їх відсутності, суд вправі залишити заявлені позови без розгляду лише при повторній неявці обох сторін без поважних причин, тобто у випадку, зазначеному ст. 169 ЦПК України.

Закінчуючи заочне провадження, суд ухвалює заочне рішення. Можна виділити такі ознаки заочного рішення:

1) заочне рішення ухвалюється судом першої інстанції у судовому засіданні, призначеному для вирішення справи по суті;

2) заочне рішення ухвалюється при першій неявці відповідача в судове засідання;

3) заочне рішення ухвалюється як результат заочного розгляду справи з перевіркою законності і обґрунтованості позовних вимог позивача.

Як зазначає російський процесуаліст Уткіна І.В.13 , закон допускає розгляд справи в порядку заочного провадження при першій неявці відповідача, однак на практиці зазначена норма застосовується лише в тому разі, коли відповідач не з’являється в суд два і більше разів.

За формою і змістом заочне рішення мусить відповідати вимогам, встановленим для звичайного рішення, ухваленого у змагальному процесі. Водночас заочне рішення має деякі відмінності, зокрема:

- рішення повинно називатися заочним;

- описова та мотивувальна частини не будуть містити узагальненого викладу позиції відповідача та аналізу наданих відповідачем доказів;

- у резолютивній частині заочного рішення мають зазначатися строк і порядок подання заяви про його перегляд.

У статті 226 ЦПК України зазначено, що “за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 213 та 215 цього Кодексу і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд”. Тобто строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення є додатковими реквізитами резолютивної частини заочного рішення порівняно з тими, що вже викладені у ч. 4 ст. 215 ЦПК України:

- висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

- висновок суду по суті заявлених позовних вимог;

- розподіл судових витрат;

- строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, а також позивачеві, якщо він заявив клопотання про розгляд справи за його відсутності, копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням не пізніше п’яти днів з дня його проголошення.

5. ПЕРЕГЛЯД, ОСКАРЖЕННЯ ТА СКАСУВАННЯ ЗАОЧНОГО РІШЕННЯ

Допускаючи розгляд справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочних рішень, законодавець встановив особливу систему оскарження (перегляду) заочних рішень, яка має задовольнити вимоги судової практики. З цього випливає, що відповідачеві має бути компенсовано його невигідне становище, коли суд розглянув страву за його відсутності шляхом встановлення спрощеного порядку перегляду заочного рішення.

Хоча законодавство ряду зарубіжних країн (наприклад, Франції, Англії) і закріплює для оскарження заочних рішень специфічний спосіб оскарження – відзив на заочне рішення, це ще не означає неможливості оскарження заочних рішень шляхом подачі апеляційної скарги14 .

У теорії цивільного процесуального права Росії виділяють два види апеляції: повна та неповна. Неповна апеляція являє собою перегляд судових рішень судів першої інстанції на підставі фактичних даних, що були пред’явлені особами, які беруть участь у справі, в ці суди. За загальним правилом неповної апеляції наводити нові посилання на факти або докази в ході судового розгляду в апеляційному суді не допускається, однак на певних умовах посилання на нові докази чи обставини можуть бути допущені15 .

При повній апеляції особам, які беруть участь у справі, дозволяється надавати а апеляційних судах з вже розглянутими й нові докази. Апеляція при цьому “має за мету не лише виправлення упущень суду, але й помилок свідомих чи мимовільних самих сторін16 .

Приймаючи у 1864 році російський Статут цивільного судочинства, законодавець передбачав закріплення неповної апеляції, однак на практиці вона була проігнорована та звела апеляційне провадження до повторного розгляду по суті тих спірних відносин між сторонами, що вже були вирішені першою інстанцією, тобто на практиці була реалізована повна апеляція17 .

Необхідно зазначити, що подача апеляційної скарги на заочне рішення має практичне значення лише при повній апеляції, що дозволяє сторонам наводити в апеляційному суді нові обставини та докази, не пред’явлені в суді першої інстанції. У такому разі при подачі апеляції на заочне рішення сторони мають можливість перенести все провадження у справі до апеляційного суду, який буде самостійно вирішувати їх спір. Такий порядок вирішення спору, на думку А. Ріхтера, “робить суди першої інстанції непридатними інстанціями, тягне значні невигоди, незручності та непотрібні витрати, а також повільність внаслідок первісного розслідування справи у віддаленому суді”18 .

Якщо в законі закріплена неповна апеляція, то у випадку подачі апеляційної скарги на заочне рішення, можна посилатися лише на ті обставини та докази, що були у розпорядженні суду першої інстанції при постановленні заочного рішення. Якщо відповідачу для спростування правильності рішення необхідно надати будь – які докази, то він може це зробити лише шляхом відзиву на заочне рішення. У випадку, якщо заочне рішення було постановлене проти відповідача, що не був своєчасно повідомлений про судове засідання, то апеляційний суд скасовує рішення та повертає справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Коментуючи можливість перегляду заочного рішення за ЦПК України, можна виділити два варіанти поведінки сторін, спрямованих на скасування (оскарження) заочного рішення:

1) подача заяви про перегляд заочного рішення – для відповідача;

2) подача заяви про апеляційне оскарження та надалі апеляційної скарги для позивача.

Правові наслідки при цьому будуть різні. У першому випадку розгляд заяви про перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом першої інстанції, що ухвалив заочне рішення. У разі скасування заочного рішення справа призначається до розгляду у загальному порядку, у тому самому суді.

Апеляційний розгляд вправи здійснюється вищестоящим апеляційним судом, який перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а не причини неявки відповідача у судове засідання та вплив наданих ним доказів на правильне вирішення справи.

Виняток допускається для повторного заочного рішення, де згідно ч. 3 ст. 232 ЦПК України як позивач, так і відповідач наділені правом оскаржити повторне заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Положення ЦПК України свідчать про те, що, за загальним правилом, відповідач позбавлений права на апеляційне оскарження заочного рішення. Лише в разі постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення у апеляційному порядку.

Слід звернути увагу на те, що природа перегляду заочного рішення та його апеляційного оскарження досить різна. Звертаючись із заявою про перегляд заочного рішення, відповідач вважає заочне рішення неправильним на підставі того, що суд не зміг оцінити пояснення та докази, які могли бути надані в разі особистої присутності в залі судового засідання та особистого захисту його прав. За цією ознакою право перегляду заочного рішення надано тому самому суду першої інстанції, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому.

Природа апеляції інша. У апеляційній скарзі відповідач зазначає, в чому полягає незаконність або необґрунтованість рішення, які порушення норм матеріального чи процесуального права були допущені судом або які обставини справи були недосліджені тощо.

Відповідач вправі подати заяву про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. Позиція законодавця така: після пропуску відповідачем строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення подача апеляційної скарги стане для нього недоцільною. Якщо він бажав подати на розгляд суду свої доводи та докази, то вправі використати для цього лише єдиний шлях – подати заяву про його перегляд.

Проте в разі допущення судом порушення норм матеріального або процесуального права, тобто при наявності підстав для апеляційного оскарження заочного рішення, відповідач не може звернутися до суду з апеляційною скаргою на загальних підставах.

Втім можна було б надати відповідачеві право вибору порядку оскарження заочного рішення, а саме:

1) у загальному порядку, тобто шляхом апеляційного оскарження рішення;

2) шляхом подачі заяви про його перегляд.

Саме таким шляхом йде ЦПК РФ, закріпивши у главі 22 “Заочне провадження” право відповідача як на перегляд, так і на оскарження заочного рішення у касаційному порядку (у мирового судді – в апеляційному) порядку, при умові подачі касаційної (апеляційної) скарги після спливу строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення.

Однак ЦПК України не дає такого права відповідачеві, якому пропонується лише спеціальний порядок перегляду заочного рішення, не дозволяючи водночас оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку, про що чітко зазначено у статтях 228 та 232 ЦПК України. Щодо позивача, то він навпаки, може оскаржити заочне рішення на загальних підставах, і не вправі подавати заяву про його перегляд. Отже, ЦПК України не врахував позитивний досвід ні Статуту цивільного судочинства, ні ЦПК УРСР 1924 року, які наділяли відповідача правом не лише на подачу відзиву на заочне рішення, але й на оскарження заочного рішення в апеляційному порядку (за ЦПК УРСР 1924 р. – касаційному) порядку.

Підставою для перегляду заочного рішення є обставини, що свідчать про поважність причини неявки в судове засідання, докази, що їх підтверджують, а також докази, що можуть вплинути на ухвалене заочне рішення, тобто докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (пункти 3, 4 ч. 2 ст. 229 ЦПК України).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Закон встановлює певні вимоги до форми та змісту заяви про перегляд заочного рішення. Заява подається у письмовій формі та має містити наступні реквізити:

1) найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2) ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку;

3) обставини, які свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

4) посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5) клопотання про перегляд заочного рішення;

6) перелік доданих до заяви матеріалів.

Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає, та подається в суд з доданням її копій за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копій всіх доданих до неї матеріалів.

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується, тому відповідач фактично опиняється у більш вигідному становищі порівняно з позивачем.

До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила статті 121 ЦПК України.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про перегляд заочного рішення в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Проте якщо у справі відсутні відомості про повідомлення, або причини неявки будуть визнані судом поважними, розгляд заяви має бути відкладено.

Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

Закон чітко не регламентує права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі, що з’явилися за викликом суду. Враховуючи загальні правила ЦПК України, вони мають право давати пояснення та заявляти клопотання з приводу наданих відповідачем доказів.

Розглянувши заяву про перегляд заочного рішення, суд може своєю ухвалою:

1) залишити заяву без задоволення;

2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження.

Скасування заочного рішення можливе при наявності двох обставин:

1) поважні причини неявки в судове засідання, про які відповідач не міг завчасно повідомити суд;

2) наявність доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи та можуть вплинути на ухвалене заочне рішення.

Поважними причинами неявки можуть бути хвороба, тривале відрядження, інші обставини, що об’єктивно перешкоджають явці в судове засідання, які, безумовно, повинні бути підтверджені документально відповідними доказами (додаватись до заяви про перегляд заочного рішення).

Крім того, відповідач також повинен вказати докази, які мають значення для справи, та можуть призвести до ухвалення рішення, протилежного заочному повністю або частково, або до його зміни.

Наявність вищенаведених обставин мусить бути у їх сукупності, при відсутності хоча б однієї з них заочне рішення скасуванню не підлягає.

Як випливає з п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК України, в разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду, який здійснюється на загальних підставах. Це означає, що після скасування заочного рішення розгляд справи по суті ведеться за загальними правилами змагального процесу, тобто суд знову призначає попереднє судове засідання, якщо необхідно вчинити будь – які процесуальні дії, після чого знову призначає судове засідання, та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце як попереднього судового засідання, так і наступного судового засідання.

Задоволення заяви про скасування заочного рішення та його скасування ще не означають автоматичного ухвалення рішення на користь відповідача.

Важливим моментом при цьому є склад суду, що буде розглядати справу після скасування заочного рішення. Глава 8 “Заочний розгляд справи” розділу ІІІ ЦПК України відповіді на це запитання, яке має суттєве практичне значення, не дає. Враховуючи положення ст. 21 ЦПК, де йдеться про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи, у тому числі й при новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення, можна припустити, що справу слід розглядати іншим складом суду.

Протилежним варіантом при вирішенні питання щодо перегляду заочного рішення є залишення заяви відповідача без задоволення. У такому разі заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України, а строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення, тобто початок строку на апеляційне оскарження обчислюється з наступного дня після постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду.

Досить цікавим з практичної точки зору та новим для цивільного судочинства є введення положень не лише про заочне провадження та заочне рішення, але й положень про повторне заочне рішення. ЦПК України недостатньо регламентує таке нововведення, а лише згадує про нього у ч. 3 ст. 223 ЦПК України.

Виходячи з редакції ст. 231 ЦПК України, можна виділити два виділити заочних рішень:

1) заочне рішення, ухвалене при розгляді справи у заочному провадженні;

2) повторне заочне рішення, ухвалене при повторному заочному розгляді тієї самої справи після скасування першого заочного рішення.

З введенням до ЦПК України положення про повторне заочне рішення випливає висновок і про можливість повторного заочного провадження. На перший погляд, відповідне положення суперечить загальним засадам цивільного судочинства, зокрема цілям заочного провадження, яке спрямоване на запобігання зловживанню відповідача своїми процесуальними правами та недопущення затягування процесу.

Вбачається, що таким способом суд при призначенні справи до розгляду за загальними правилами ЦПК України надає відповідачеві всі можливості для досягнення того процесуального результату, до якого він прагне.

Водночас називати повторне рішення, ухвалене без участі відповідача, що був належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду “заочним” навряд чи можна, оскільки не виконується його визначальна ознака – можливість спрощеного порядку його оскарження. Як зазначено в ч. 3 ст. 232 ЦПК України “повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом”, тобто в апеляційному порядку, чим право на подачу відповідачем заяви про перегляд повторного заочного рішення втрачається.

Поява повторного заочного рішення обумовлена традиціями російського дореволюційного цивільного процесу, який (у статтях 153 та 733 Статуту цивільного судочинства) також передбачав повторне заочне рішення. Проте з цього приводу К. Малишев зазначав, що у випадку постановлення другого заочного рішення за неявкою відповідача, відзиву воно не підлягає, хоча і вважається заочним щодо інших його наслідків.

Можливість повторного заочного провадження необхідно розглядати позитивним моментом з точки зору процесуального становища позивача, коли відповідач і другого різу (після скасування першого заочного рішення) не з’являється до судового засідання та ігнорує виклик суду. Цим можна запобігти сучасним затяжним процесам у цивільних справах, що тягнуться роками, причиною чого є систематична неявка належним чином повідомленого відповідача до судового розгляду та неможливість ухвалення судами законного та обґрунтованого рішення.


ВИСНОВОК

З метою вдосконалення судового захисту громадян та організацій, а також для запобігання можливості зловживання суб’єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання, у Кодексі закріплюється інститут заочного рішення. Він не порушує конституційного принципу змагальності процесу, оскільки забезпечується повною поінформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться відповідно до загальних правил, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення.

На погляд Д. Луспеника, законодавець, надаючи суду право на ухвалення заочного рішення, мав на увазі лише реальну неявку відповідача на судове засідання і ненадходження від нього заяви про розгляд справи за його відсутності, оскільки його особиста явка на судове засідання і участь у процесі не можуть бути замінені чимось іншим, – закон іншого тлумачення не надає. При ухваленні заочного рішення має братися до уваги не лише особиста неявка відповідача, але й відсутність на судовому засіданні його представника. У разі явки представника відповідача суд втрачає можливість ухвалювати заочне рішення.

Заочне провадження у цивільних справах широко застосовується у різних правових системах світу у зв’язку з необхідністю забезпечувати ефективність та своєчасність цивільного судочинства. У Цивільному процесуальному кодексі України 2004 р. (далі — ЦПК) відновлено інститут заочного розгляду справ у цивільному судочинстві (гл. 8 розд. III). Заочне провадження відповідно до ЦПК є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи, з ухваленням заочного рішення.

Інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на вдосконалення судової системи. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захистити їх від зловживань та затримок, зокрема, надавши суду повноваження здійснювати судочинство більш ефективно.

Інститут заочного провадження спрямований також на розвиток ч. 3 ст. 27 ЦПК про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

За даними Державної судової адміністрації України в минулому році місцеві суди відповідно до ст. 224 ЦПК ухвалили 133,1 тис. заочних рішень, що становить 16,3 % від загальної кількості справ позовного провадження, розглянутих з ухваленням рішення (817,7 тис.). По регіонах України кількість та питома вага ухвалених заочних рішень є нерівномірними. Найбільший відсоток таких рішень ухвалено місцевими судами м. Севастополя — 32 % (3,2 тис.), а також областей: Івано-Франківської — 26,3 % (4,1 тис.), Харківської — 26,3 % (14,2 тис.), Донецької — 22,3 % (24,9 тис.), Луганської — 19 % (9,1 тис.), Львівської — 18,9 % (5,8 тис.). Найменший — судами областей: Вінницької — 7,9 % (2,1 тис.), Запорізької — 9,3 % (3,7 тис.), Житомирської — 9,5 % (2,3тис.), Рівненської – 9,5% (1,5тис.), Хмельницької – 9,7% (2,1тис.).

Найбільше заочних рішень було ухвалено при вирішенні спорів: що виникають із договорів – 49,7 тис. або 29% від розглянутих із ухваленням рішення; що виникають із житлових правовідносин — 27,1 тис., або 27 %; що виникають із сімейних правовідносин — 35,3 тис., або 12,9 %; щодо відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб — 5,5 тис. або 10,6 %; що виникають із трудових правовідносин – 4, 2тис. або 9,6%.

На розгляд місцевих судів надійшло 5,4тис. заяв про перегляд заочного рішення, що становить 4% від ухвалених місцевими судами рішень, з яких розглянуто 4,4тис.

Місцеві суди скасували 4,9тис. заочних рішень або 2,2% від ухвалених цими ж судами. Найбільша питома вага скасованих рішень, ухвалених місцевими судами областей: Одеської — 10,6 %, Житомирської — 4,6 %, Херсонської — 4,3 %, Вінницької — 4,1 %, а також м. Києва — 4,1 %. Однією з причин скасування заочного рішення є розгляд місцевим судом справи за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про час та місце розгляду справи — 1,5 тис. заочних рішень, що становить 52,4% від скасованих місцевими судами.

До апеляційних судів надійшло 1,4тис. апеляційних скарг про перегляд заочного рішення, з яких розглянуто 862. Задоволено 503 апеляційні скарги, або 0,4 % від ухвалених місцевими судами і 58,4 % від розглянутих в апеляційному порядку.

В апеляційному порядку скасовано 447 заочних рішень, або 0,3% від ухвалених місцевими судами, змінено 56, або 0,04%.

Не звернено до виконання 2,4тис. заочних рішень, ухвалених місцевими судами в минулому році. Основна причина — відсутність даних про вручення відповідачу копії заочного рішення. З цієї причини не звернено до виконання 1,7 тис. заочних рішень, або 71,1%. Їх питома вага у кількості розглянутих з ухваленням заочного рішення становила 1,3 %. Однак у деяких місцевих судах цей показник є знач-но більшим — в областях: Полтавській — 5,3 % (175 заочних рішень), Чернігівській — 4,5 % (107), Донецькій — 2,6 % (649), Вінницькій — 2,3 % (47), Кіровоградській — 2,3% (83), а також м. Києва – 2,3% (109).

Аналіз такої процедури як ухвалення заочного рішення дає підстави зробити висновок про наявність ряду проблем і недоліків, які можуть ускладнювати застосування цих норм процесуального права. Разом із тим, наявність одночасного права на ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки на судове засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального інституту заочного рішення і навряд чи буде сприяти захисту порушених прав та інтересів позивачів, оскільки надає можливість суду, котрий ухвалює заочне рішення, його потім скасувати і продовжити розгляд справи, що може призвести до узаконеної тяганини при її розгляді.

Таким чином, заочне провадження є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи. Проте в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного провадження не спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його затягнути, оскільки він має право на скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, після чого справа розглядається в загальному порядку.

Отже, дотримання судами процесуального законодавства при ухваленні та перегляді заочного рішення є визначальним з точки зору виконання інститутом заочного провадження своєї мети — сприяти ефективному та оперативному здійсненню правосуддя.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №40-41.

2. Цивільний кодекс України. – Голос України. – 12 березня 2003р. №45-46\3045-3046.

3. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – № 5.

4. Пучинский В.К. Заочное производство в английском гражданском процессе // Советское государство и право. — 1977. — № 4.

5. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. — М., 2003.

6. Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. — М., 2000.

7. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. – К., 1997 р.

8. Кілічава Т.М. Цивільно – процесуальне право. Навчальний помібник. – К.: Центр Учбової Літератури, 2007.

9. Андрушко А.В., Білоусов Ю.В., Бондаренко Н.Л. Цивільний процес: Навч. посіб. За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004.

10. Штефан М.Й. Цивільно – процесуальне право України: Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005.

11. Безлюдько І.О., Бичкова С.С. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С.Бичкової. – К.: Атіка, 2006.

12. С.Я. Фурса, С.В. Щербак, О.І. Євтушенко. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи. Науково – практичний посібник. Видавець Фурса С.Я. – КНТ, К.: 2006.

13. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішення. – К., 1970.

14. Штефан М.Й.Цивільний процес: Підручник. – К., 2001.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий