регистрация / вход

Заочний розгляд справи в цивільному процесі України

Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть. Порядок заочного розгляду справи в цивільному судочинстві. Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіх осіб. Перегляд та оскарження рішення.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет

імені Івана Франка

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра цивільного

права та процесу

КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ:

«Заочний розгляд справи в цивільному процесі України»

Львів

2009

ПЛАН

Вступ

1. Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть

2. Порядок заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України

2.1. Особливості заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення

2.2 Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіх осіб

3. Перегляд та оскарження заочного рішення

Висновок

Список використаних джерел

вступ

Аналіз юридичної літератури приводить до висновку, що історично передумовою виникнення та розвитку інституту заочного розгляду цивільних справ можна вважати зміну цивільної процесуальної форми. Так, аналізуючи суть та значення заочного рішення, відомий процесуаліст XІХ століття проф. К. Малишев вказує, що в історії заочних рішень важливу роль повинна відігравати форма процесу. Заочні рішення розвиваються історично в ті часи і в тих країнах, в яких панує усна форма процесу. І, навпаки, зауважує автор, де переважає письмове судочинство, заочні рішення мають мало оригінальних особливостей, а підходять під загальне вчення про пропуск строків або про процесуальні порушення сторін. К. Малишев звертає також увагу і на те, що усний процес базується на тій думці, що словесне змагання сторін необхідне для роз’яснення суті справи судові, що, не заслухавши усних пояснень і посилаючись на канцелярські акти, суд легко може ухвалити неправильне рішення. Саме тому там, де в основу судочинства покладена засада усності, закон допускає особливо легкий спосіб оскарження заочних рішень (шляхом подачі відзиву на заочне рішення), який він називає характерною особливістю заочного провадження при усному процесі [21, с.10-12].

Реформування системи цивільного судочинства вимагає від законодавця введення ряду процесуальних новел, удосконалення існуючих процесуально-правових конструкцій, які покликані забезпечити конституційне право на своєчасний та ефективний судовий захист. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України, що був прийнятий 18 березня 2004 року, запроваджує інститут заочного розгляду справи, який справедливо вважають однією з форм реалізації принципу змагальності в цивільному процесі.

У сучасний період підтвердилась правильність позиції законодавця щодо запровадження в українському цивільному процесі інституту заочного розгляду справи, який зможе забезпечити швидкість та ефективність судового розгляду, в певній мірі спростить його, сприятиме підвищенню відповідальності сторін за свої дії та попередженню тяганини й зловживань з боку відповідачів.

Необхідність дослідження даного інституту обумовлена тим, що практика застосування норм, які регламентують розгляд справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочного рішення, поступово розширюється. Разом з тим, суди на практиці зустрічаються з багатьма проблемами, зумовленими недостатньою розробленістю інституту заочного розгляду справи та відсутністю одноманітності у тлумаченні норм щодо заочного порядку розгляду цивільних справ.

Положення щодо заочного розгляду цивільних справ не становлять собою розвиток попередніх законодавчих напрацювань, недостатньо апробовані на практиці, не є результатом глибоких теоретичних розробок. Означені причини пояснюють недосконалість (неповноту, суперечливість, недостатню конкретність) відповідних законодавчих положень, що викликає труднощі у правозастосуванні та нагальну необхідність теоретичного обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення цього цивільно-процесуального інституту.

Цивільно-процесуальна теорія найбільших здобутків у дослідженні інституту заочного провадження досягла наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Це пояснюється тим, що заочний розгляд застосовувався на території України до прийняття ЦПК 1929 року, а основні його теоретичні дослідження припадають на період з 1864 до 1924 року. Відповідні положення були предметом дослідження таких відомих процесуалістів, як К.Анненков, Є.В.Васьковський, Г.Вербловський, В.Л.Ісаченко, К.Малишев, А.Менцинський, П.Муллов, Є.А.Нєфєдьєв, А.С.Ратнер, А.М.Румянцев, М.Шимановський, Т.М.Яблочков.

Дослідження питань заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення в сучасний період відродилися спочатку в російській науці цивільного процесуального права після введення в 1995 році заочного провадження в цивільне судочинство Росії, зокрема, у працях В.Н.Аргунова, В.М.Жуйкова, Т.Л.Курас, І.В.Уткіної, І.І.Черних та ін.

Дослідження інституту заочного розгляду справи для сучасного цивільного процесу України є новим, праць, присвячених вивченню даного питання, є вкрай мало. Окремі аспекти запровадження заочного розгляду цивільних справ аналізували Я.П.Зейкан, С.М.Коссак, Д.Д.Луспеник, С.Я.Фурса, П.І.Шевчук, О.Штефан, С.В.Щербак. У 2008 році цій темі була присвячена дисертаційна праця Ю.В.Навроцької, в якій висвітлено окремі питання проблем теорії та практики стосовно заочного розгляду цивільної справи, обгрунтовуються шляхи вдосконалення цього інституту, зокрема за допомогою додаткової його регламентації.


1. Поняття заочного розгляду справи та його процесуально-правова суть

Історико-правовий аналіз заочного розгляду цивільних справ у законодавстві України дозволяє зробити висновок, що до реформи 1864 року наслідком неявки зовсім не було заочне провадження, а лише або звинувачення відповідача без судового розгляду у випадку його неявки, або, навпаки, відмова в позові у випадку неявки позивача. Оскільки такий порядок видавався вкрай несправедливим та несумісним із основними засадами змагального процесу, були вироблені за зразком зарубіжних законодавств правила заочного провадження у випадку неявки сторін в судове засідання. К.Анненков справедливо зауважує, що ці обставини послужили лише мотивом, який привів до думки про необхідність введення в наш цивільний процес інституту заочного рішення [8, с.65-66]. Вони, однак, не розкривають ні підстав, ні мети, ні процесуально-правової природи сучасної моделі заочного провадження. Разом з тим, з’ясування цих питань безсумнівно видається необхідним для правильного розуміння окремих законодавчих положень, якими визначається процедура заочного розгляду справи в цивільному процесі України.

Термін “заочний” означає такий, “який відбувається за відсутності особи, якої що-небудь стосується” [23, с.13]. Тому буквальне тлумачення словосполучення “заочний розгляд справи” дозволило б зробити висновок, що це будь-який розгляд цивільної справи, який відбувається у відсутності позивача або відповідача, у тому числі і тоді, коли є клопотання від них про розгляд справи у їх відсутності. Законодавець же пішов іншим шляхом. Відповідно до ЦПК України заочним визнається лише розгляд справи, що відбувається за відсутності відповідача і за чітко встановлених умов, які будуть проаналізовані нижче.

У доктрині цивільного процесуального права пропонувалися різні визначення поняття заочного провадження, заочного розгляду справи, заочності в цивільному процесі чи заочного рішення. Так, В.Ґодлевскі під заочністю в широкому значенні розуміє пропуск будь-якої аудієнції в суді, а у вузькому - пропуск аудієнції, призначеної для розгляду справи по суті [20, с.17]. Приблизно в такому ж аспекті розглядає категорію заочності в цивільному процесі й А.Менциньский. Видається, що в сучасний період аналіз цивільного процесуального законодавства не дозволяє настільки широко тлумачити категорію заочності в цивільному судочинстві, оскільки у ЦПК України вона використовується у набагато вужчому значенні - тільки у контексті заочного розгляду справи, що має місце лише при неявці відповідача за чітко встановлених умов.

А.Любавський розглядає заочні рішення як такі судові рішення, які ухвалюються по справі, якщо хоча б одна із сторін не з’явилася на словесні змагання.

М.Й.Штефан заочним визнає рішення, ухвалене за наявними у справі доказами у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином був повідомлений і від якого не надійшло інформації про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними судом, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи [37, с.268].

І.М.Зайцев та А.А.Власов заочне провадження розглядають як встановлений законом порядок проведення судового засідання і ухвалення рішення за позовом у відсутності відповідача [36, с.63].

Усі вищерозглянуті позиції лише частково відображають основні характеристики заочного розгляду справи – ті, що відрізнять його від звичайного порядку розгляду цивільних справ. ЦПК України не дає визначення ні заочного розгляду, ні заочного рішення, вказуючи лише на умови проведення заочного розгляду справи. Тому, керуючись лише системним тлумаченням цивільного процесуального законодавства та доктринальними напрацюваннями заочний розгляд справи в цивільному процесі України можна визначити як порядок розгляду та вирішення судом цивільного спору по суті, що можливий зі згоди позивача, базується на дослідженні усних пояснень позивача та інших наявних у справі матеріалів і відбувається без участі відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними і який наділений правом вимагати перегляду заочного рішення у спрощеному порядку. Відповідно, заочне рішення - це таке рішення суду, яким вирішується цивільно-правовий спір по суті, яке ухвалене за результатами заочного розгляду справи [21, с.23].

Процесуально-правова суть заочного розгляду цивільних справ, на нашу думку, зводиться до того, до заочний розгляд справи - це один із можливих наслідків неявки в судове засідання однієї із осіб, які беруть участь у справі, зокрема, відповідача.

За своєю процесуально-правовою природою заочний розгляд справи в цивільному судочинстві не є самостійним видом провадження, адже він не обумовлений природою матеріально-правового відношення, характером та підставами розглядуваних судом вимог. Досить часто заочне провадження називають спрощеною процедурою [35, с.214]. Однак в даному питанні можно погодитися з І.І.Черних, яка, зокрема, відстоює позицію, що заочне провадження не є скороченим чи спрощеним, оскільки порядок заочного розгляду справи підпорядковується загальним правилам судового розгляду, лише наділений при цьому певними особливостями, що є істотним для того, аби бути закріпленим в окремих нормах [190, с.9]. Окрім цього, заочне рішення після вступу в законну силу за своїми правовими наслідками абсолютно нічим не відрізнятиметься від судового рішення, ухваленого у звичайному порядку. Тому вживання терміну “заочне провадження” слід вважати умовним. Більше того, навіть ЦПК України не згадує такого поняття як заочне провадження, оперуючи лише категоріями заочного розгляду справи та заочного рішення.

Багато процесуалістів заочний розгляд справи та заочне рішення вважають процесуальною санкцією, що застосовується в цивільному судочинстві щодо відповідача, який не з’являється в судове засідання [18, с.33-37]. Така позиція базується на визнанні існування цивільної процесуальної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності. Якщо норми цивільного процесуального законодавства встановлюють правові приписи щодо належної поведінки учасників цивільного судочинства, передбачають обов’язки в цивільному процесі, то наявність санкцій видається необхідною. Це дозволить забезпечити дотримання зобов’язуючих цивільно-процесуальних норм. Разом з тим, видається не цілком обґрунтовано розглядати заочне провадження як міру відповідальності недобросовісного відповідача, який свідомо затягує процес, не з’являючись в судові засідання. У такому випадку не враховується той фактор, що будь-які санкції можуть застосовуватися до учасників процесу виключно за невиконання покладених на них обов’язків. Адже участь у судових засіданнях - це право, а не обов’язок відповідача (ст.27 ЦПК України). Безумовно, у багатьох випадках особиста, безпосередня участь сторін у розгляді справи сприяє кращому з’ясуванню дійсних обставин справи і недооцінювати її роль не варто. Тому окремі вчені позитивно оцінювали наявність у законодавстві санкцій за ухилення від явки в судове засідання [22, с.148].

Однак в кінцевому підсумку, відповідно до принципу змагальності цивільного процесу, право вибору - брати участь у судових засіданнях чи ні - залишається за відповідачем. І якщо явка в суд - це право сторін, то повідомлення суду про причини неявки в судове засідання сформульоване законом як обов’язок (ст.77 ЦПК України). Зроблено це з тієї причини, що відкладення розгляду справи негативно відображається на строках розгляду цивільних справ, чим порушуються права другої сторони на своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ та інтереси правосуддя. З метою уникнення подібних наслідків і передбачено заочний розгляд цивільних справ. Тому, якщо ж все-таки схилятися до позиції, що заочний розгляд - це санкція, то, на нашу думку, доцільно обґрунтовувати таку позицію тим, що заочний розгляд виступає несприятливим процесуальним наслідком для відповідача, який не виконує обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання. Також заочний розгляд справи можна розглядати і як санкцію за невиконання відповідачем закріпленого ст.27 ЦПК України обов’язку добросовісного здійснення його процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Такої позиції притримується і А.Г.Новіков, який розцінює розгляд справи у відсутності сторін як санкцію за невиконання ними обов’язку повідомляти суд про зміну свого місця проживання під час провадження по справі й обов’язку повідомляти суд про причини неявки та надавати докази поважності цих причин. Аналіз особливостей заочного провадження дозволив йому зробити висновок, що заочне провадження виступає “м’якою” санкцією, оскільки воно створює більш сприятливі умови саме для відповідача [19, с.98-100]. Варто наголосити, однак, на тому, що заочний розгляд справи в цивільному процесі можливий ще й тоді, коли зазначені відповідачем причини неявки визнані неповажними. У цьому випадку взагалі не можна говорити про каральну природу заочного провадження. Більш прийнятною видається позиція, що заочний розгляд - це міра вимушена, зумовлена необхідністю своєчасного захисту прав позивача в цивільному судочинстві . До таких же висновків прийшов і Конституційний Суд РФ, який стверджує, що заочний розгляд справи не може розглядатися як такий інститут, що порушує конституційні здійснення принципи судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін. Адже відкладення розгляду справи, якщо відповідач не з’являється в судові засідання без поважних причин, призвело б до порушення прав та законних інтересів позивача, затягування вирішення його вимог судом [14, с.44-48]. Такий підхід повністю узгоджується і з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст.6 якої встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Як справедливо зазначає В.А.Бабаков, законодавець логічно виходить з того, що невиконання того чи іншого процесуального обов’язку стороною, не повинно відображатися на правах інших осіб, які беруть участь у справі, впливати на доступ до правосуддя і на розгляд їх справи судом в змагальному процесі [9, с.38]. Таким чином, заочний розгляд справи має двоїсту природу: з одного боку, - це санкція щодо відповідача, який не виконує покладених на нього процесуальних обов’язків, а з другого, - спосіб захисту прав позивача відповідно до завдань та мети цивільного судочинства. А також - і спосіб захисту прав відповідача, оскільки при заочному розгляді справи саме відповідачеві надається додаткове право перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив.

До заочного розгляду справи на різних етапах його розвитку і теоретики, і практики ставилися по-різному. Більшість процесуалістів позитивно оцінювали роль інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі. Разом з тим, окремими дослідниками кінця ХІХ - початку ХХ століть вказувалося на необхідність виключення заочного рішення з правил Статуту цивільного судочинства [34, с.26-27] або ж реорганізації існуючої моделі заочного провадження, оскільки “правила про заочні рішення в тому вигляді, як вони існують в даний час, ніскільки не захищають відповідача від можливих зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вони також приносять мало користі, навпаки, в більшості випадків виявляються шкідливими, оскільки дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягувати хід процесу”. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального законодавства про заочне рішення, тим не менше, пропонують не відмовлятися від нього, оскільки даний інститут не є шкідливим, досить міцно увійшов в науку та використовується на практиці.

Незважаючи на непоодинокі аргументи противників існування інституту заочного провадження в цивільному процесуальному законодавстві, більш прийнятною видається все-таки позиція прихильників існування заочного розгляду справи в цивільному процесі. В.В.Ярков обґрунтовано вказує, що введення в цивільний процес інституту заочного провадження стало одним із основних напрямків вирішення проблем доступності до правосуддя. Позитивно оцінюючи введення в цивільне процесуальне законодавство інституту заочного провадження, І.В. Рєшетнікова відзначає, що цей інститут відноситься до історичних форм прискорення правосуддя, які не позбавляють судову діяльність її суттєвих ознак. Введення цього інституту виправдане, оскільки дозволяє вирішити справу більш ефективно без зниження рівня процесуальних гарантій, відображаючи змагальний характер процесу. Незважаючи на те, що, на перший погляд, заочне рішення завжди буде одностороннім і у зв’язку з цим суд може ухвалити неправильне рішення, К. Малишев вважає заочні рішення у багатьох випадках необхідними, такими, що виступають найкращим способом закінчення процесу.

Теорія цивільного процесу та світова практика по-різному підходять до питання права позивача та відповідача на заочний розгляд справи: 1) надають це право обом сторонам; 2) наділяють ним лише позивача; 3) це право не належить жодній із сторін [21, с.15]. Законодавства багатьох країн (Польща, Англія, Німеччина, Ізраїль, Швеція, Індія, Китай, Литва) передбачають процедуру заочного провадження. Найчастіше національні законодавства передбачають ухвалення заочного рішення на вимогу позивача у зв’язку з неявкою відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду і який не повідомив суд про причини своєї неявки. Разом з тим, допускається, наприклад, в Німеччині, Ізраїлі, Швеції, Литві, ухвалення заочного рішення і на вимогу відповідача у разі неявки без поважних причин позивача. Як уже було показано в попередньому підрозділі, протягом становлення та розвитку інституту заочного рішення одна модель чергувалася з іншою. Сучасна модель заочного розгляду справи в цивільному процесі України передбачає, що такий порядок розгляду цивільно-правових спорів можливий лише у разі неявки відповідача.

Характеризуючи поняття заочного розгляду справи, не можна оминути увагою особливості, що характеризують його як окремий інститут цивільного процесуального права. По-перше, заочний розгляд справи можливий лише на стадії судового розгляду цивільної справи при наявності чітко встановлених умов. Так, заочний розгляд можливий лише у випадку неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Обов’язковою умовою є також згода позивача на такий розгляд справи. Процедура заочного розгляду справи в загальних рисах нічим не повинна відрізнятися від розгляду справи у звичайному порядку. Специфіка проявляється в тому, що суд з’ясовує обставини справи на основі пояснень позивача та наявних у справі доказів, не заслуховуючи при цьому усних пояснень відповідача, оскільки останній не бере участі в судовому засіданні. По-друге, заочний розгляд справи не завжди завершується ухваленням заочного рішення. Заочним може вважатися лише рішення суду, ухвалене за результатами заочного розгляду справи, яким цивільно-правовий спір між сторонами вирішується по суті. По-третє, заочне рішення за формою та змістом нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Єдина відмінність - специфіка перегляду таких судових рішень, оскільки заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, та оскаржене в загальному порядку до вищестоящого суду.

Ще однією рисою заочного розгляду справи є особливості реалізації окремих принципів цивільного судочинства. Так, при заочному розгляді справи специфічно проявляється змагальність цивільного процесу, оскільки відсутня одна із ключових характеристик змагальності - немає словесних дебатів та словесних змагань сторін. Однак це не означає, що заочний розгляд є “одностороннім” і не в змозі досягти завдань цивільного судочинства, визначених законодавством. Необґрунтованою видається позиція, що ухвалення заочного рішення цивільне процесуальне законодавство пов’язує з відступом від встановленого законом порядку змагального судочинства, що заочне провадження не має змагального характеру. Під час заочного розгляду справи, як і під час звичайного, змагального процесу, суд зобов’язаний вирішити спір на підставі наявних у справі доказів. При цьому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, наділені тими ж правами, які вони мають при звичайному порядку судового розгляду. Дехто тут може відразу заперечити: адже виходячи із вимог цивільного процесуального законодавства, при заочному розгляді справи позивач позбавлений права змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовних вимог. У цьому вбачають своєрідність прояву диспозитивності: з однієї сторони, у позивача при заочному розгляді справи диспозитивні повноваження ширші, а з іншої, - він обмежений у можливості розпоряджатися позовними засобами захисту прав [34, с.53]. Однак, на мою думку, таке трактування закону не зовсім вірне. При заочному розгляді позивач не позбавлений вищезазначених прав, тут просто законодавець додатково наголошує, що у таких випадках суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Видається очевидним те, що і при звичайному порядку розгляду справи у відсутності відповідача в аналогічних випадках суд зобов’язаний вчинити так само - відкласти судовий розгляд і ознайомити відповідача з новими вимогами позивача. Заочний розгляд, як слушно зазначає І.І.Черних, - це всього лише спосіб існування цивільної процесуальної форми, необхідний та пристосований для реалізації права на судовий захист особи, яка звернулася для вирішення спору, в тих випадках, коли відсутня можливість дотриматися стандартів змагальної форми. Якщо відповідно до раніше чинної моделі судового процесу суддя забезпечував явку його учасників в суд включно до застосування заходів процесуального примусу та адміністративного порядку, то при ухваленні заочного рішення ухилення сторони від участі у справі стає перш за все функціонально пов’язаним з обмеженням її власних інтересів.


2. Порядок заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України

2.1 Особливості заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення

Якщо на підготовчому етапі судового розгляду з’ясовується наявність проаналізованих вище умов в їх сукупності, суд може приступати до заочного розгляду справи. Відповідно до ч.1 ст.225 ЦПК України про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. При неявці відповідача на слухання справи формальними підставами для постановлення такої ухвали є наявність у матеріалах справи документа, що підтверджує інформування відповідача про час та місце судового засідання, а також фіксація у журналі судового засідання згоди позивача на заочний розгляд справи.

ЦПК України не містить прямої вказівки щодо виду ухвали про заочний розгляд справи, а тому вона може постановлятися у вигляді окремого процесуального документа або протокольно. З метою процесуальної економії, на наш погляд, доцільніше постановляти протокольну ухвалу про заочний розгляд цивільної справи. Саме таким шляхом іде більшість судів. Разом з тим, формулювання, що заносяться до журналів (протоколів) судових засідань за результатами вирішення питання щодо можливості розгляду справи у відсутності відповідача, не зовсім правильні.

Як зазначає Д.Д.Луспеник, в судовій практиці є ситуації, коли суд постановляє ухвалу про заочний розгляд справи, однак не в змозі в тому ж судовому засіданні ухвалити заочне рішення. Тому суд проводить ще декілька судових засідань, однак відповідача більше не викликає до суду, вважаючи, що постановив ухвалу про заочний розгляд справи і пізніше направить відповідачу копію заочного рішення. Це невірно, оскільки в такому випадку діють положення ст.169 ЦПК України про наслідки неявки в судове засідання, тобто у зазначеному вище випадку відповідач повинен повторно викликатися в кожне судове засідання. Якщо відповідач і надалі не з’явиться при наявності даних про його належне повідомлення, то повторно постановляти ухвалу про заочний розгляд справи не потрібно [10, с.128]. Погоджуючись із необхідністю інформування відповідача про кожне наступне судове засідання, науковці вважають, що суд повинен щоразу постановляти і ухвалу про заочний розгляд справи, оскільки саме такі послідовні дії судді передбачені ЦПК України після з’ясування факту неявки відповідача, неповажності причин такої неявки та позиції позивача щодо розгляду справи у відсутності відповідача.

Слід звернути увагу на те, що суди по різному тлумачать поняття «неявка в судове засідання відповідача» з точки зору стадій судового розгляду. Як зазначається в узагальненні практики ухвалення заочних рішень, зробленому Верховним Судом України, одні суди вважають, що заочне рішення можна ухвалити тільки тоді, коли відповідач не з’являється до суду зі стадії підготовки справи до слухання і до ухвалення судового рішення. Деякі судді вважають, що заочне рішення може бути ухвалене, коли відповідач не з’явився в судове засідання після оголошеної перерви в судовому засіданні, а також його неявки в стадії проведення судових дебатів. Представники ж Верховного Суду зробили висновок, що неявка відповідача в судове засідання після оголошеної перерви, зупинення провадження у справі та поновлення її слухання не дає підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки відповідач брав участь у попередніх засіданнях, йому роз’яснювали його права та обов’язки, він висловлював свою думку і ставлення до позовних вимог. На мою думку, такий висновок не відповідає положенням процесуального законодавства. Адже, як було обґрунтовано вище, неявка відповідача в кожне наступне судове засідання може бути підставою для заочного розгляду справи, щоразу при неявці відповідача суд з’ясовує причини такої неявки і застосовує відповідні правові наслідки, незалежно від того, чи брав участь в судових засіданнях відповідач раніше.

Відповідно до ч.2 ст.225 ЦПК України заочний розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 розділу ІІІ ЦПК України. Однак глава ЦПК “Заочний розгляд справи” таких винятків стосовно самої процедури розгляду фактично не містить, вони переважно стосуються вже оскарження заочного рішення, а тому слід проаналізувати особливості вчинення окремих процесуальних дій та прояву певних процесуальних інститутів в заочному провадженні, порівняно із процесом змагальним.

Заочний розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги.

Слід додатково наголосити, що відповідно до ч.3 ст.224 ЦПК України у разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Такі застереження в реалізації розпорядчих прав позивача жодним чином не обмежують диспозитивних начал цивільного судочинства.

Буквальне тлумачення ЦПК України дозволяє зробити висновок, що під час заочного провадження без відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розміру позовних вимог.

Основу судового розгляду в змагальному процесі складає д ослідження та оцінка доказів судом. Зважаючи на те, що при заочному розгляді справи відповідач відсутній, усне протистояння сторін усувається. Разом з тим, це не дозволяє робити висновок про те, що взагалі зникають ознаки та елементи змагальності, зокрема, обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ЦПК України сам по собі заочний розгляд справи не означає, що позовні вимоги будуть задоволені. Доказова діяльність, хоча і носить скорочений та односторонній характер, тим не менше вона обов’язкова. Відповідно до ч.2 ст. 173 ЦПК України у разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях. Однак це не означає, що дослідження доказів при заочному розгляді справи обмежується лише письмовими поясненнями відповідача та поясненнями присутнього позивача. Розгляд і вирішення цивільної справи здійснюється на підставі усіх наявних у ній доказів. Зважаючи на те, що відповідно до нового ЦПК України, за загальним правилом, часові межі реалізації права подання доказів сторонами обмежуються попереднім судовим засіданням, то до початку заочного розгляду справи в матеріалах справи повинні уже бути докази, подані відповідачем. Аналогічно - і щодо доказів позивача, а тому відповідач буде з ними ознайомлений. Більше того, розгляд цивільної справи не обов’язково відбувається в одному судовому засіданні, не виключено, що у попередніх засіданнях відповідач брав участь та давав пояснення щодо обставин справи, які також повинні досліджуватися та оцінюватися судом.

Позивач під час заочного розгляду, як і при звичайному розгляді справи, повинен довести підставність усіх своїх вимог. Тут діють загальні правила звільнення від доказування відповідно до ст.61 ЦПК України (щодо визнаних, загальновідомих та преюдиційних фактів). Слід звернути увагу на те, що звільнення позивача від доказування обставин, визнаних відповідачем, можливе лише тоді, коли таке визнання зроблене до початку заочного розгляду справи (наприклад, під час попереднього судового засідання чи в заяві відповідача, адресованій суду), оскільки усне визнання вже безпосередньо під час розгляду справи неможливе, адже в заочному провадженні відсутній суб’єкт такого визнання. Відповідно, якщо мало місце визнання обставин з боку відповідача, то під час заочного розгляду справи неможлива і відмова від визнання таких обставин, оскільки відповідно до ст.178 ЦПК України саме відповідач повинен доводити, що він визнав певні обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або в результаті зловмисної домовленості його представника з позивачем.

Під час заочного розгляду і допит свідків, і дослідження письмових та речових доказів, і дослідження висновку експерта відбуваються за загальними правилами, передбаченими ЦПК України. Під час заочного розгляду справи суд наділений усіма процесуальними засобами, за допомогою яких він може здійснити перевірку вимог, пред’явлених присутньою стороною, детально дослідити справу навіть без участі протилежної сторони.

У заочному процесі допустимі всі дії та процесуальні конструкції змагального процесу, які не залежать від взаємного волевиявлення сторін або від ініціативи відповідача. Так, під час заочного розгляду справи неможливе визнання позову відповідачем (ст.174 ЦПК України), оскільки відсутній суб’єкт такого визнання, за винятком випадку, коли визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, які приєднуються до справи.

2.2Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіх осіб

Відповідно до ст.123 ЦПК України відповідач має право пред’явити зустрічний позов. У такому випадку ролі позивача та відповідача поєднуються в особі однієї сторони процесу. Пред’явлення зустрічного позову у зв’язку з аналізом заочного розгляду справи заслуговує особливої уваги, оскільки неявка тієї чи іншої сторони буде неявкою позивача стосовно одного з позовів і одночасно неявкою відповідача стосовно іншого позову. Однак цивільне процесуальне законодавство жодним чином не визначає наслідки такої неявки, а тому під питанням залишається можливість спільного розгляду первісного та зустрічного позовів в порядку заочного провадження та кваліфікація ухваленого при цьому рішення. В доктрині ж це питання вирішується доволі суперечливо та неоднозначно.

В теорії цивільного процесуального права зустрічний позов класично визначають як матеріально-правову вимогу відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом [14, с.72]. Пред’явлення зустрічного позову відповідачем розглядається як один із основних процесуальних засобів відповідача у захисті від первісного позову. В літературі існує також точка зору, що зустрічний позов не виступає формою захисту відповідача проти позову, зокрема, коли мова іде про зустрічне зарахування вимог за первісним та зустрічним позовом. Більш зважений та узагальнений підхід щодо правової природи зустрічного позову в цивільному процесі висловлений В.В.Комаровим та В.Ю. Мамницьким, які розглядають зустрічний позов, на відміну від заперечень проти позову, або як спосіб реалізації самостійної вимоги позивача до відповідача, або як засіб матеріально-правового захисту відповідача проти первісного позову.

Характерною ознакою зустрічного позову виступає його самостійність, що означає можливість його пред’явлення окремо від первісного позову. Оскільки зустрічний позов виступає одним із способів захисту відповідача проти вимог позивача, він повинен повністю або частково «паралізувати» первісний позов. Такими властивостями відповідно до вимог ст.123 ЦПК України наділений лише той позов, який: 1) або виникає з одних правовідносин із первісним; 2) або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися; 3) або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом спільного розгляду первісної та зустрічної вимоги більш повно врахувати правовідносини сторін. В літературі зазначають, що він сприяє вимозі процесуальної економії, сприяючи швидкому здійсненню правосуддя з меншими затратами учасниками процесу сил, засобів та часу [17, с.106].

Пред’явлення зустрічного позову в певній мірі обтяжує первісно заявлену вимогу позивача, особливо це відчутно у випадку неявки когось із сторін та законодавчих прогалин у врегулюванні наслідків такої неявки. Саме об’єктивним ускладненням та затягуванням процесу обґрунтовують часті відмови у прийнятті зустрічних позовів до спільного розгляду з первісними, адже в умовах незмінності строку розгляду справ судді змушені так вчиняти.

Усі вищенаведені властивості зустрічних позовних вимог відповідача зумовлюють необхідність спільного їх розгляду із первісними та доцільність ухвалення єдиного рішення по зустрічному та первісному позовах. Саме така вимога і створює труднощі у вирішенні питання можливості ухвалення заочного рішення при пред’явленні зустрічного позову.

Відомі процесуалісти ще дореволюційного періоду пропонували різні варіанти вирішення цієї проблемної ситуації. Однак більшість з них сходилася на думці, що у випадку клопотання позивача по головному чи зустрічному позову про розгляд, у відсутності позивача по одному з цих позовів (і разом з тим відповідача по другому), обох позовів по суті, ухвалене судом рішення, з метою уникнення роз’єднання позовів, повинно вважатися заочним у повному обсязі. Такої ж позиції притримуються окремі українські та російські процесуалісти, мотивуючи її тим, що інше тлумачення може призвести до ухвалення протилежних рішень, що є недопустимим .

У випадку пред’явлення відповідачем зустрічного позову до або під час попереднього судового засідання (а саме так визначені ЦПК України часові межі реалізації цього права) і наступної неявки відповідача без поважних причин у судове засідання, за загальними правилами при наявності згоди позивача суд мав би приступати до заочного розгляду первісного позову. Якщо ж розглядати зустрічний позов як такий, що має цілком самостійну правову природу, доля його залишається спірною. Адже відповідно до ст.169 ЦПК України суд повинен відкладати розгляд справи у випадку першої неявки позивача (він же - відповідач за первісним позовом) без поважних причин. При буквальному тлумаченні положень процесуального закону такими ж видаються наслідки неявки первісного позивача та явки відповідача, який одночасно виступає позивачем за зустрічним позовом [10, с.256]. При цьому первісний відповідач вправі вимагати ухвалення заочного рішення по своїх вимогах, а розгляд справи за позовом первісного позивача слід відкладати. Можливість же залишення позову без розгляду виникає лише у разі повторної неявки без поважних причин позивача (чи-то первісного, чи позивача за зустрічним позовом).

Незважаючи на те, що зустрічний позов визнається самостійною вимогою відповідача до позивача, законодавство, разом з тим, вимагає обов’язковості ухвалення спільного рішення по зустрічних та первісних позовних вимогах. Прийняття зустрічного позову обумовлюється доцільністю його спільного розгляду з первісним, тому навряд чи раціонально одні вимоги розглядати та ухвалювати по них заочне рішення, а інші відкладати. У майбутньому це може призвести до ухвалення суперечливих рішень по одній справі.

Щодо варіантів розгляду первісного та зустрічного позову у випадку неявки первісного позивача в літературі висловлювалися різні думки. Так, І.І. Черних пропонувала, залишаючи первісний позов без розгляду, допустити виключну можливість розгляду зустрічного позову самостійно, без спільного розгляду його з первісними вимогами, і ухвалення заочного рішення, якщо первісний позивач відсутній. Мотивує вона свою позицію тим, що це дало б позивачеві можливість не втратити право на розгляд його позовної вимоги, а факти, встановлені судом при розгляді зустрічного позову могли б розглядатися як преюдиційні. Д.Д.Луспеник допускає в такому випадку можливість ухвалення заочного рішення в повному обсязі.

Значно ускладнює процес і участь у справі третіх осіб. Треті особи можуть взяти участь у розпочатому між сторонами процесі або в ролі самостійного позивача, який пред’являє позов до однієї із первісних сторін чи до обох них (треті особи, що заявляють самостійні вимоги), або в ролі “помічників однієї із сторін” [12, с.96] (треті особи, що не заявляють самостійних вимог).

Участь третіх осіб в цивільному процесі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо (стосовно третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (стосовно тих, які не заявляють самостійних вимог) стосується прав та інтересів інших осіб. Залежно від такої заінтересованості третіх осіб у справі і повинно вирішуватися питання можливості заочного розгляду справи.


3. Перегляд та оскарження заочного рішення

Як було проаналізовано вище, ухвалене за результатами заочного розгляду цивільної справи рішення за формою та змістом практично нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Основною відмінністю заочного рішення від звичайного є правові наслідки, які тягнуть за собою заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення. Це пов’язано, як зазначають в літературі, з обов’язковістю «горизонтального перегляду» такого заочного рішення, тобто судом, який ухвалив це рішення, лише за заявою відповідача до його перегляду вищестоящими судовими інстанціями [19, с.60].

Встановлюючи такий спосіб перегляду заочного рішення, законодавець, на нашу думку, відступив від передбаченого ч.2 ст.218 ЦПК України принципу незмінності прийнятого рішення, який не дозволяє суду скасовувати чи змінювати власне рішення. У свою чергу А.М.Румянцев вважав, що ретракція рішення тим же судом не суперечить принципу, відповідно до якого суддя не може скасувати власне рішення. На його думку, суддя у випадку відзиву, поданого у встановлений строк, не скасовує, не виправляє і не змінює рішення дійсного, існуючого; в цьому випадку у розпорядженні суду немає уже попереднього рішення, воно ніби стало нечинним.

Варто погодитися, що такий підхід законодавця є об’єктивно необхідним та справедливим; можливість перегляду заочного рішення судом, який його ухвалив, виступає гарантією захисту прав відповідача від зловживань зі сторони позивача в цивільному процесі.

Правова природа відзиву (заяви про перегляд заочного рішення) полягає в тому, що його мотивом виступає лише те, що рішення проти відповідача ухвалене заочно. Сторона, яка користується відзивом, скоріше звинуватить себе, ніж суддів, у тому, що відбувся заочний розгляд справи. Абсолютно протилежною є природа апеляції. В ній відповідач скаржиться вищому суду, звинувачуючи суд, що ухвалив заочне рішення, в несправедливості, неправильному застосуванні чи тлумаченні закону тощо.

Таким чином, виходячи із правової природи двох способів перегляду заочного рішення, можна зробити висновок, що заява про перегляд заочного рішення має місце у разі ухвалення судом рішення, яким неправильно визначена суть спору не з вини суддів, а внаслідок відсутності на суді особистого захисту права, в свою чергу апеляція – проти рішення, ухваленого неправильно з вини суддів. Саме за цією ознакою право перегляду заочного рішення надано суду першої інстанції, тому самому, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому. Однією із характерних ознак перегляду судового акту, судом, який його ухвалив, на думку виступає не судова помилка, а прояв таких обставин, які впливають на результат первинного вирішення справи.

Відповідно до ст.228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Таким чином, законодавство імперативно визначає, що право подати заяву про перегляд заочного рішення належить лише відповідачу. Однак в літературі висловлювалася думка, що таке право повинно належати не лише первісному відповідачу, але й третім особам, якщо вони вступили у справу до ухвалення заочного рішення і коли рішення повинно було б вважатися щодо них заочним, а також правонаступникам відповідача та позивачу і його правонаступникам у випадках, коли він виступає відповідачем по зустрічному позову і рішення, ухвалене за таким позовом, вважається заочним щодо нього.

Заява про перегляд заочного рішення може бути подана до суду, що його ухвалив, протягом десяти днів з дня отримання його копії. Тобто процесуальний строк реалізації права відповідача на пільговий перегляд заочного рішення обчислюється не з моменту проголошення рішення суду (на відміну від класичного порядку оскарження судових рішень - апеляції, касації), а з моменту інформування відповідача про ухвалення рішення щодо нього.

Слід наголосити, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодо порядку повідомлення про заочне рішення, що унеможливлює однозначне визначення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Ст.227 ЦПК України передбачає, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення. Однак при такому формулюванні виникає як мінімум два запитання: чи необхідним є вручення копії заочного рішення особисто самому відповідачу, а також - як повідомляти про заочне рішення відповідачів, місце проживання яких невідоме?

Щодо першого питання, то в літературі була висловлена думка, що вимагається обов’язково вручення копії рішення безпосередньо відповідачу. Важче видається відповісти на друге запитання. Законодавство жодним чином не вирішує такої ситуації. Жодної вказівки, як же повідомляти про заочне рішення відповідача, який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні ЦПК України, ні інші нормативно-правові акти не містять. Більше того, є пряма вказівка ст.227 ЦПК України, що копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочного рішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження відповідача невідоме? Очевидно, запитання риторичне. Цснує думка, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то, виходячи з ч.9 ст.74 ЦПК України, повідомляти про заочне рішення відповідача, місце проживання або місцезнаходження якого невідоме, слід шляхом публікації в пресі. Хоча фактично важко буде реалізувати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судові засідання, що публікуються з моменту набрання законної сили ЦПК України). Разом з тим, невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Запропонований підхід дозволяє зробити висновок, що це буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моменту відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про заочне рішення. Слід зробити ще одне застереження, що доцільність інформування відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіх випадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації в пресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи. Адже не виключено, що відповідач, який про час та місце судового розгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, або ж позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживання відповідача.

Застосування за аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомлення заочного рішення дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і як обчислювати строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо відповідач відмовляється отримати його копію. Адже не можна залишити поза увагою таку ситуацію, яка цілком реальна, коли відповідач знайомий із нормами ЦПК України та свідомо ухиляється від отримання копії заочного рішення з метою відтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. У такому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції [6, с.356]: у випадку, коли копія заочного рішення вручається відповідачу не безпосередньо, суд виходитиме з того, що відповідач отримав таку копію, хоча насправді він її особисто не отримував, і це відомо судді.

Слід також з’ясувати питання, чи кожне заочне рішення може бути об’єктом перегляду судом, що його ухвалив. Статтею 229 ЦПК України встановлено вимоги щодо змісту заяви про перегляд заочного рішення. Особливо слід наголосити, що, поряд із загальними формальними вимогами (найменування суду, який ухвалив заочне рішення; найменування відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку), обов’язковою є вказівка на обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача та клопотання про перегляд заочного рішення.

Оскільки заява про перегляд заочного рішення характеризується властивостями не скарги на суд, а клопотання, зверненого до суду, то у заяві про перегляд заочного рішення зовсім не вимагається, як щодо апеляції (п.5 ч.2 ст.295 ЦПК України), зазначати, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення, а необхідно лише зазначити клопотання про перегляд заочного рішення - на тій підставі, що відповідач обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання (ч.2 ст.77 ЦПК України) не виконав з поважних причин.

ЦПК України чітко визначає наслідки недотримання відповідачем при поданні заяви про перегляд заочного рішення вимог закону щодо її форми та змісту. В таких випадках застосовуватимуться інститути цивільного процесуального права, передбачені ст.121 ЦПК України, - залишення заяви про перегляд заочного рішення без руху із наданням строку на усунення недоліків та повернення заяви.

Строк для усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення, пропущений відповідачем з поважних причин, може бути продовжено (що полягає у наданні судом нового строку для усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення) за заявою відповідача згідно зі ст.73 ЦПК України судом, який постановив ухвалу про залишення заяви без руху.

Слід наголосити на тому, що прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення не тягне за собою автоматичного визнання заочного рішення недійсним.

Заява про перегляд заочного рішення за ЦПК України розглядається в судовому засіданні із повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення становить п’ятнадцять днів з дня її надходження. Таким чином, дата розгляду заяви має бути призначена з таким розрахунком, щоб у п’ятнадцятиденний строк з дня надходження заяви її розгляд уже був завершений. Негайно (а це означає - не пізніше наступного робочого дня) після прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення, суд надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі. Одночасно з цим останні інформуються про час та місце розгляду заяви. Проте неявка осіб, належним чином повідомлених про час та місце засідання, призначеного для розгляду заяви про перегляд заочного рішення, не перешкоджає її розгляду.

Відповідно до ч.4 ст.231 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому в ЦПК. Очевидно, тут законодавець має на увазі апеляційне оскарження.

Відповідно до п.2 ч.3 ст.231 ЦПК України у разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку, тобто суд призначає нове судове засідання та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи по суті. На нашу думку, призначати знову попереднє судове засідання не потрібно, оскільки наслідки неявки відповідача в судове засідання, призначене для розгляду спору по суті, та в попереднє судове засідання відповідно до ЦПК України є різними. Можлива навіть ситуація, коли відповідач брав участь у попередньому судовому засіданні, але згодом у зв’язку з його неявкою в судове засідання було ухвалено заочне рішення. Однак в літературі висловлювалася і протилежна позиція.

Невизначеними у ЦПК України залишаються наслідки неявки відповідача у судове засідання, призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення. Зокрема, є лише вказівка закону щодо того, що повторне заочне рішення може бути оскаржене як позивачем, так і відповідачем в загальному порядку, тобто право пільгового перегляду повторного заочного рішення відсутнє.


ВИСНОВОК

Проблеми, які стосуються застосування інституту заочного розгляду справи в цивільному судочинстві, мають багато дискусійних чи й взагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони недостатньо чітко регламентовані в нормах чинного законодавства або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам змагального судочинства, далека від досконалості і правозастосовна практика. Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих та правозастосовних проблем цивільно-процесуального інституту заочного провадження має варіанти вирішення.

Розвиваючи положення дослідників проблем цивільного процесуального права, науковці пропонують узагальнену теоретичну концепцію заочного розгляду справи в цивільному судочинстві України та систему практично-прикладних заходів, спрямованих на її реалізацію шляхом вдосконалення чинного законодавства і практики його застосування. Основний висновок соціально-політичного характеру полягає в тому, що розширення змагальності в цивільному процесі на сучасному етапі розвитку української правової системи є обов’язковою умовою переходу до стандартів правової держави та реалізації конституційного права на судовий захист, а запровадження інституту заочного розгляду зумовлене необхідністю закріплення додаткових гарантій реалізації основних принципів здійснення правосуддя, підвищення рівня відповідальності сторони за свою діяльність в процесі, а також необхідністю попередження зловживання процесуальними правами [14, с.158].

Проведений аналіз як чинного законодавства, практики його застосування, так і висловлених в літературі поглядів, дозволяє стверджувати, що під час заочного розгляду справи в повній мірі реалізуються принципи диспозитивності та змагальності цивільного процесу. Розгляд справи у відсутності відповідача та певні обмеження в реалізації процесуальних прав позивача в жодному разі не виступають винятками із цих засад судочинства. Незважаючи на те, що умовою заочного розгляду є фактична неявка відповідача в судове засідання, відповідач не вважається таким, що відсутній в судовому засіданні, якщо: 1) в матеріалах справи є клопотання відповідача про розгляд справи у його відсутності; 2) відповідач під час судового розгляду залишив залу судового засідання; 3) за повторне порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого відповідач був видалений із залу судового засідання; 4) в судове засідання з’явився представник відповідача. Встановлення в законодавстві різних процесуально-правових санкцій щодо позивача та відповідача за невиконання однакових обов’язків не узгоджується з принципом рівноправності учасників цивільного процесу. Тому відстоюється необхідність закріплення в законодавстві можливості ухвалення заочного рішення у разі неявки без поважних причин будь-якої із сторін спору. Це сприятиме також захисту прав відповідача, оскільки залишення позову без розгляду при неявці позивача не виключає його повторного звернення в суд з тотожнім позовом.

Необхідно підвищити гарантії інформування про час та місце розгляду справи, зокрема: 1) якщо повістка видається на руки стороні або її представникові для вручення іншим учасникам процесу, направляти її адресату цінними листом з описом його вкладення; 2) законодавчо закріпити, які дії і протягом якого строку повинні вчиняти житлово-експлуатаційна організація чи виконавчий орган місцевого самоврядування, коли судова повістка вручена їм у разі, якщо адресата чи членів його сім’ї не виявлено в місці проживання; 3) заборонити суду викликати відповідача через оголошення у пресі, коли місце його проживання відоме [17, с.41-42].

Ю.В. Навроцька в своїй дисертації зазначає, якщо відповідач в судове засідання не з’явився, а позивач згоди на заочний розгляд справи не дає, слід відкладати розгляд справи та викликати відповідача повторно. З метою недопущення затягування процесу запропоновано надати судові право самостійно визначати доцільність заочного розгляду у разі неявки відповідача після повторного виклику. Це дозволить вирішити також і питання відсутності одностайної згоди присутніх співпозивачів на заочний розгляд справи. Однак, якщо хтось із співпозивачів не з’явився, а ті, які присутні в судовому засіданні, наполягають на заочному провадженні, розгляд справи слід відкладати (відповідно до загальних наслідків першої неявки позивача), а у разі повторної неявки позивача залишати його позовні вимоги без розгляду. При цьому необхідно роз’єднати у самостійні провадження позови співпозивачів, і вимоги позивача, який з’явився і не заперечує проти заочного розгляду, розглядати окремо.

Під час заочного розгляду справи в тому ж засіданні без відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розміру позовних вимог.

Специфіка розгляду справи по суті у заочному провадженні полягає в обмеженні кола доказів, які досліджуються судом. Фактично, суд виходить з пояснень та доказів позивача, не заслуховує усних пояснень відповідача по суті спору. Водночас, якщо відповідачем були подані докази, то суд все ж повинен дослідити їх у судовому засіданні. Відповідно до ст.131 ЦПК України подання нових доказів позивачем під час заочного розгляду справи також є обмеженим і можливе лише, якщо він доведе, що докази не були подані до або під час попереднього судового засідання з поважних причин. В заочному провадженні в повній мірі застосовуються доказові презумпції; тому, якщо норми матеріального права покладають обов’язок доведення того чи іншого факту на відповідача, його неявка і неподання відповідних доказів раніше автоматично зумовлюють ухвалення заочного рішення на користь позивача. Під час заочного розгляду справи неможливим є визнання позову, відмова від визнання обставин, застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки ці всі дії залежать від волевиявлення відповідача.

Рішення, ухвалене за результатами заочного розгляду справи, доцільно іменувати заочним, оскільки це відразу вказуватиме на специфіку його перегляду.

Буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяє виділити два варіанти поведінки сторін, спрямовані на перегляд та оскарження заочного рішення: подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції – для відповідача та подання заяви про апеляційне оскарження і надалі апеляційної скарги – для позивача. Однак такий підхід законодавця викликає наступні труднощі на практиці: 1) можливе виникнення подвійного провадження – в суді першої інстанції за заявою про перегляд заочного рішення відповідача та в апеляційній інстанції за скаргою позивача; 2) якщо відповідач не має обґрунтування поважності причин своєї неявки в судове засідання, а оспорює законність і обґрунтованість рішення, він змушений подавати безпідставну заяву про перегляд заочного рішення, аби лише отримати згодом право оскаржити його в апеляційному порядку; 3) невизначеним залишається момент набрання заочним рішенням законної сили. Тому пропонується на законодавчому рівні закріпити право відповідача самостійно обирати спосіб перегляду заочного рішення, при цьому звернення відповідача до пільгового перегляду заочного рішення не повинно позбавляти його права апеляційного оскарження такого рішення, а також однаково обчислювати початок перебігу строку апеляційного оскарження заочного рішення для відповідача та позивача.

Аналіз різного роду наукових робіт та досліджень інституту заочного розгляду цивільної справи дає підстави для висновків, які стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті врегулювання заочного розгляду справи. У цілому констатується, що законодавча регламентація даного інституту далека від досконалості, норми, які стосуються заочного провадження, часто суперечать одні одним або ж іншим процесуальним інститутам. Суперечливою є й практика їх застосування.


Список використаних джерел

1. Аргунов В.Н. Заочное производство и судебное решение // Хазяйство и право. - 1997. - №2. - С.15-18

2. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: Навчальний посібник для студ. вищих та середніх спец.юрид.навч.закладів і факультетів. - Львів: Світ, 2000. – 120 с.

3. Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Червоный Ю.С., Волосатый Г.С., Ермолаева Е.О. и др. – Х.: Одиссей, 2007. – 792 с.

4. Зайцев И.М. Гражданская процессуальная ответственность // Государство и право. – 1999. - №7. – С.93-96

5. Заочное производство в новом ГПК Украины: историческая закономерность или прихоть законодателя // http://www.shkrebets.com/ukr/article21.html

6. Зейкан Я.П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України / 2-ге вид., доп. – К.: Юридична практика, 2007. – 592 с.

7. Конституція України від 28 червня 1996 р. (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.141

8. Коссак С. Заочне провадження за новим ЦПК // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 року. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - С.290-292

9. Коссак С.М. Заочний розгляд справи за процесуальним законодавством зарубіжних країн // Підприємництво. Господарство. Право. - 2007. - №6. - С.54-56

10. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. - К.: Істина, 2006. – 944 с.

11. Луспеник Д. Заочне рішення у цивільному судочинстві: перші узагальнення судової практики // Юридичний журнал. - 2006. - №11. - С.123-130

12. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - №5. - С.95-99

13. Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. – Харків: Харків юридичний, 2006. – 480 с.

14. НавроцькаЮ.В. Заочний розгляд справи в цивільному процесі України. Дис. … канд. юрид. наук. - Львів, 2008. – 207 с.

15. Навроцкая Ю.В. Совершенствование правового регулирования сроков обжалования заочных решений // Материалы докладов XIV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов» / Отв. ред. И.А.Алешковский, П.М.Костылев. [Электронный ресурс]. – М.: Издательский центр Факультета журналистики МГУ им. М.В.Ломоносова, 2007

16. Навроцька Ю. Конкуренція способів оскарження заочного рішення в цивільному процесі України // Підприємництво. Господарство. Право. – 2007. - №6. – С.57-61

17. Навроцька Ю. Можливість заочного розгляду справи при співучасті відповідачів в цивільному процесі // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 року. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - С.313-315

18. Навроцька Ю.В. Можливість заочного розгляду при участі у справі третіх осіб // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІV регіональної науково-практичної конференції. 6 лютого 2008 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. - С.163-166

19. Навроцька Ю.В. Неявка відповідача в судове засідання як умова допустимості заочного розгляду справи // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л.Ортинський. – Львів, 2006. – Вип.. 3. – С.81-95

20. Навроцька Ю.В. Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесі України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2006. – Випуск 42. – С.191-197

21. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М.Коссака. - К.: Істина, 2004. – 976 с.

22. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. №1155 “Про затвердження Правил надання послуг поштового зв’язку” // Урядовий кур’єр. - 4 вересня 2002 р. - №161

23. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. №52 «Про затвердження Порядку визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 28 січня 2006 р. – №19

24. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.9-14

25. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. №9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.225-234

26. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 «Про судове рішення» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.235-239

27. Практика ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах // Вісник Верховного Суду України. – 2007. - №10. – С.25-35

28. Рішення місцевого суду Приморського району м. Одеси від 11.07.2006 р. // Адвокат. - 2006. - №6. - С.36-37

29. Розпорядження КМУ № 193-р від 30.01.2008 «Про друковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, в яких у 2008 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 5 лютого 2008 р. – №22

30. Розпорядження КМУ № 205-р від 12.04.2006 “Про затвердження переліку друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких у 2006 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме” // Урядовий кур’єр. - 20 квітня 2006 р. - №76

31. Розпорядження КМУ № 678 від 29.12.2006 “Про друковані засоби масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких у 2007 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме” // Офіційний вісник України. - 2007. - №1. – Ст.52

32. Удосконалити порядок вручення судових повісток // Вісник Верховного Суду України. – 2008. - №1. – С.3

33. Уткина И.В. Институт заочного решения в гражданском процессе. Дисс. … канд. юрид. наук. - М., 1997. - 191 с.

34. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я.Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1. – 912 с.

35. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст.492

36. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2005. – 624 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий