Смекни!
smekni.com

Кримінальна відповідальність (стр. 2 из 6)

З ура­ху­ван­ням вик­ла­де­но­го кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність — це ви­му­ше­не пе­ре­тер­пін­ня осо­бою, що вчи­ни­ла зло­чин, дер­жав­но­го за­суд­жен­ня, а та­кож поз­бав­лень осо­бис­то­го, май­но­во­го або ін­шо­го ха­рак­те­ру, які пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном і пок­ла­да­ють­ся на вин­но­го спе­ці­аль­ни­ми ор­га­на­ми дер­жа­ви.

Оче­вид­но, що по­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­би­ває факт ре­аль­ної вза­є­мо­дії осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин, і спе­ці­аль­них ор­га­нів дер­жа­ви. Та­ка вза­є­мо­дія вре­гу­льо­ва­на нор­ма­ми кри­мі­наль­но­го пра­ва і то­му про­ті­кає в ме­жах пев­них пра­во­від­но­син, які на­зи­ва­ють­ся кри­мі­наль­но-пра­во­ви­ми від­но­си­на­ми. Од­ні ав­то­ри слуш­но вва­жа­ють, що ці пра­во­ві від­но­си­ни ви­ни­ка­ють з мо­мен­ту вчи­нен­ня зло­чи­ну. На дум­ку ін­ших, во­ни ви­ни­ка­ють або з мо­мен­ту по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, або з мо­мен­ту при­тяг­нен­ня осо­би як зви­ну­ва­че­ної, або, на­віть, з мо­мен­ту пос­та­нов­лен­ня об­ви­ну­валь­но­го ви­ро­ку су­ду чи наб­ран­ня ним чин­нос­ті.

Від­по­відь на це та на ін­ші пи­тан­ня за­ле­жить від ро­зу­мін­ня то­го, що яв­ля­ють со­бою ці пра­во­від­но­си­ни, який зміст їх струк­тур­них еле­мен­тів, у чо­му по­ля­гає їх вза­є­мо­дія, в яко­му спів­від­но­шен­ні зна­хо­дять­ся кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність і пра­во­від­но­си­ни, що роз­гля­да­ють­ся, то­що. З мо­мен­ту, ко­ли осо­ба вчи­ни­ла зло­чин, між нею і дер­жа­вою ви­ни­ка­ють пев­ні юри­дич­ні від­но­си­ни, внас­лі­док яких у та­кої осо­би і дер­жа­ви ви­ни­ка­ють вза­єм­ні пра­ва і обов’яз­ки. Зло­чи­нець зо­бов­‘я­за­ний бу­ти за­суд­же­ним за вчи­не­ний зло­чин, а та­кож пе­ре­тер­пі­ти поз­бав­лен­ня і об­ме­жен­ня, пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном. В той же час він має пра­во на те, щоб до ньо­го бу­ла зас­то­со­ва­на та стат­тя КК, яка за­бо­ро­няє вчи­не­не ним ді­ян­ня; щоб по­ка­ран­ня бу­ло приз­на­че­но йо­му в ме­жах сан­кції да­ної стат­ті, вра­хо­ва­ні від­по­від­ні по­ло­жен­ня За­галь­ної і Особ­ли­вої час­тин КК та ін. Дер­жа­ва має пра­во за­су­ди­ти зло­чин­ця і вчи­не­ний ним зло­чин, а та­кож об­ме­жи­ти йо­го пра­во­вий ста­тус стро­ка­ми дав­нос­ті при­тяг­нен­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті і стро­ка­ми по­га­шен­ня чи знят­тя су­ди­мос­ті, і зо­бов­‘я­за­на за­без­пе­чи­ти пра­виль­ну ква­лі­фі­ка­цію ско­є­но­го, приз­на­чи­ти по­ка­ран­ня в ме­жах, вста­нов­ле­них сан­кці­єю стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК з ура­ху­ван­ням ха­рак­те­ру і сту­пі­ня сус­піль­ної не­без­пе­ки ско­є­но­го, осо­би вин­но­го, а та­кож об­ста­вин, які пом­‘як­шу­ють або об­тя­жу­ють від­по­ві­даль­ність, та ін.

Вза­єм­ні пра­ва і обов­‘яз­ки сторін є зміс­том пра­во­від­но­син, що роз­гля­да­ють­ся. Во­ни ви­ни­ка­ють об­‘єк­тив­но з ча­су вчи­нен­ня зло­чи­ну. То­му ре­аль­ність прав і обов­‘яз­ків суб­‘єк­тів кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син не за­ле­жить від то­го, чи ви­яв­ле­но зло­чин ор­га­на­ми дер­жа­ви. До­ка­зом цьо­го є хо­ча б те, що стро­ки дав­нос­ті при­тяг­нен­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті по­чи­на­ють­ся са­ме з дня вчи­нен­ня зло­чи­ну (ст. 48 КК). Про­це­су­аль­ні ак­ти по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, при­тяг­нен­ня осо­би як зви­ну­ва­че­ної або пос­та­нов­лен­ня об­ви­ну­валь­но­го ви­ро­ку не ство­рю­ють кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син, а ли­ше кон­ста­ту­ють їх, бо ще до ви­не­сен­ня цих ак­тів між зло­чин­цем і дер­жа­вою вже ви­ник­ли ре­аль­ні юри­дич­ні від­но­си­ни.

Суб­‘єк­та­ми та­ких від­но­син є, з од­но­го бо­ку, осо­ба, що вчи­ни­ла зло­чин, а з дру­го­го — дер­жа­ва в осо­бі пе­ре­ду­сім ор­га­ні діз­нан­ня, слідс­тва та про­ку­ро­ра. Да­ні пра­во­від­но­си­ни пос­тій­но роз­ви­ва­ють­ся, уточ­ню­ють­ся за змі­ню­ють­ся внас­лідок дій суб­‘єк­тів по ре­а­лі­за­ції їх вза­єм­них прав і обов‘яз­ків (нап­рик­лад, зло­чи­нець мо­же з’я­ви­ти­ся із зіз­нан­ням, ак­тив­но спри­я­ти роз­крит­тю зло­чи­ну, від­шко­ду­ва­ти за­по­ді­ян­ня збит­ки та ін., що, в свою чер­гу, по­род­жує у від­по­від­них ор­га­нів і по­са­до­вих осіб обов­‘я­зок ура­ху­ва­ти ці об­ста­ви­ни при виз­на­чен­ні мі­ри від­по­ві­даль­нос­ті.

На нас­туп­но­му ста­ні роз­вит­ку пра­во­від­но­син ор­га­ном, що пред­став­ляє дер­жа­ву, вис­ту­пає суд, ос­кіль­ки згід­но з ч. 1 ст. 62 Кон­сти­ту­ції Ук­ра­ї­ни “осо­ба вва­жа­єть­ся не­ви­ну­ва­тою у вчи­нен­ні зло­чи­ну і не мо­же бу­ти під­да­на кри­мі­наль­но­му по­ка­ран­ню, до­ки її ви­ну не бу­де до­ве­де­но в за­кон­но­му по­ряд­ку і вста­нов­ле­но об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком су­ду”. Са­ме об­ви­ну­валь­ний ви­рок су­ду ос­та­точ­но зас­від­чує іс­ну­ван­ня кри­мі­наль­них пра­во­від­но­син, які ви­ник­ли в мо­мент вчи­нен­ня зло­чи­ну. Ви­рок є фор­мою ви­ра­жен­ня дер­жав­но­го за­суд­жен­ня зло­чин­ця та ді­ян­ня, яке він вчи­нив, і кон­кре­ти­зує вид та мі­ру тих поз­бав­лень і об­ме­жень, яким по­ви­нен бу­ти під­да­ний за­суд­же­ний. Та­ким чи­ном, з мо­мен­ту наб­ран­ня чин­нос­ті об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком пра­во­від­но­си­ни до­ся­га­ють сво­го пов­но­го об­ся­гу і виз­на­че­нос­ті. Об­‘єк­том та­ких пра­во­від­но­син є ті осо­бис­ті, май­но­ві та ін­ші бла­га осо­би, змен­шен­ня яких пе­ред­ба­ча­єть­ся в сан­кції стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК, за якою осо­ба виз­на­єть­ся вин­ною у вчи­нен­ні зло­чи­ну. В по­даль­шо­му, при від­бу­ван­ні за­суд­же­ним по­ка­ран­ня, суб­‘єк­та­ми, що пред­став­ля­ють дер­жа­ву в кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­си­нах, вис­ту­па­ють ор­га­ни, які ві­да­ють ви­ко­нан­ням приз­на­че­но­го су­дом по­ка­ран­ня.

Кри­мі­наль­но-пра­во­ві від­но­си­ни мо­жуть бу­ти при­пи­не­ні і на більш ра­нньо­му ета­пі. Під­ста­ви та­ко­го при­пи­нен­ня мо­жуть бу­ти різ­ни­ми. Це, нап­рик­лад, смерть осо­би, за­кін­чен­ня стро­ків дав­нос­ті (ст.ст. 48, 49 КК), звіль­нен­ня осо­би від кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті (ч. 1 ст. 50, ст. 51 КК та ін.), ви­дан­ня ак­ту ам­ніс­тії або по­ми­лу­ван­ня (ст. 54 КК). З мо­мен­ту при­пи­нен­ня пра­во­від­но­син при­пи­ня­єть­ся і кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин.

От­же, кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає з мо­мен­ту наб­ран­ня об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком чин­нос­ті, а при­пи­ня­єть­ся з мо­мен­ту при­пи­нен­ня кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син [15, 112]. Та­кий пог­ляд на мо­мент ви­ник­нен­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті не є за­галь­но­виз­на­ним в на­у­ці кри­мі­наль­но­го пра­ва: ба­га­то хто з ав­то­рів вва­жа­ють, що кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає на більш ран­ніх ста­ді­ях — з мо­мен­ту вчи­нен­ня зло­чи­ну, по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, зат­ри­ман­ня або Авесту пі­доз­рю­валь­но­го (зви­ну­ва­че­но­го) та ін.

Згідно зі ст. 10 Конституції Україні кримінальній відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння телісних ушкоджень, що спричинили розлад здоров’я, згалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та ін.

До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила небезпечне діяння, передбачене КК, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.

1.1 Основний зміст кримінальної відповідальності

Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.