регистрация / вход

Кримінальна відповідальність

Поняття кримінальної відповідальності. Основний зміст кримінальної відповідальності. Форми реалізації кримінальної відповідальності. Підстави кримінальної відповідальності. Сучасні проблеми доповнень до поняття кримінальної відповідальності.

Міністерство освіти України

Запорізький державний університет

Факультет післядипломної освіти

Кримінальна відповідальність

Запоріжжя 2001
Зміст

Вступ.. ......................................................................................................... 3

I. Поняття кримінальної відповідальності.................................................. 6

I.1 Основний зміст кримінальної відповідальності.......................... 11

I.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності....................... 12

I.3 Підстави кримінальної відповідальності..................................... 15

ІІ. Сучасні проблеми доповнень до поняття кримінальної відповідальності 19

II.1 Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування....................................................................................................... 19

II.2 Кримінальна відповідальність за терористичні злочини.......... 21

Загальні висновки.................................................................................... 25

Перелік посилань....................................................................................... 27

Використана література............................................................................ 28

Вступ

Зрос­тан­ня зло­чин­нос­ті, що спос­те­рі­га­єть­ся в ос­тан­ні ро­ки, зок­ре­ма ор­га­ні­зо­ва­ної на­силь­ниць­кої та ко­рис­ли­вої, яка вик­ли­ка­на пе­ре­лом­ним пе­рі­о­дом роз­вит­ку Ук­ра­ї­ни і низь­кою ін­ших не­га­тив­них чин­ни­ків, ста­вить пе­ред дер­жа­вою сер­йоз­ні зав­дан­ня що­до бо­роть­би з цим яви­щем. Не­об­хід­но до­би­ва­ти­ся при­пи­нен­ня її зрос­тан­ня, а по­тім і іс­тот­но­го ско­ро­чен­ня. З ці­єю ме­тою вжи­ва­ють­ся по­лі­тич­ні, еко­но­міч­ні, ор­га­ні­за­цій­ні, за­ко­но­дав­чі та ін­ші за­хо­ди.

Однією з важливих задач нашої держави є викорінювання злочинності та всіх причин, що її породжують. Рішення цієї задачі здійснюється спільними зусиллями всіх державних органів, громадських організацій і всіх шарів громадськості. Звідси різноманіття форм і методів, використовуваних у боротьбі зі злочинністю. Зокрема, поряд із застосуванням позбавлення волі до небезпечних злочинців застосовуються покарання, не зв'язані з позбавленням волі, а також заходу суспільного впливу чи примусові міри виховного характеру у відношенні облич малозначні злочини, що зробили, чи злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки.

Прий­нят­тя 28 чер­вня 1996 ро­ку но­вої Кон­сти­ту­ції Ук­ра­ї­ни ство­рює для цьо­го міц­ну за­ко­но­дав­чу ба­зу. Ко­ло зло­чин­них по­ся­гань виз­на­чає без­по­се­ре­дньо кри­мі­наль­не за­ко­но­давс­тво. Щоб це за­ко­но­давс­тво бу­ло до­сить ефек­тив­ним, не­об­хід­но пра­виль­но йо­го зас­то­со­ву­ва­ти.

Кри­мі­наль­не пра­во Ук­ра­ї­ни зна­хо­дить своє ві­доб­ра­жен­ня в кри­мі­наль­но­му за­ко­но­давс­тві, яке яв­ляє со­бою єди­ну нор­ма­тив­ну сис­те­му. Кри­мі­наль­не за­ко­но­давс­тво Ук­ра­ї­ни скла­да­єть­ся з кри­мі­наль­них за­ко­нів, які зве­де­ні в Кри­мі­наль­ний ко­декс.

В нор­мах кри­мі­наль­но­го за­ко­ну сфор­му­льо­ва­ні під­ста­ви і прин­ци­пи кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті. Згід­но з Ос­нов­ним За­ко­ном Ук­ра­ї­ни кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті і по­ка­ран­ню під­ля­гає ли­ше осо­ба, вин­на у вчи­нен­ні зло­чи­ну, тоб­то та­ка, що умис­но або з не­о­бе­реж­нос­ті вчи­ни­ла пе­ред­ба­че­не кри­мі­наль­ним за­ко­ном сус­піль­но не­без­печ­не ді­ян­ня.

В даний час, коли в суспільних науках, у тому числі й у юридичної, одержала визнання ідея пріоритету загальнолюдських цінностей, дослідження кримінально-правових відносин здобуває особливе значення. Зараз можна з упевненістю сказати, що взаємини між злочинцем і державою в нашій країні будуються на основі закону.

Реалізація задачі охорони інтересів особистості, чи суспільства держави від злочинних зазіхань припускає застосування судом до осіб, винних у їхньому здійсненні, передбачених законом покарань. Однак, можуть скластися такі умови, при яких не потрібно, щоб винна особа перетерпіло покладання мір кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання).

Зрозуміло, реалізація кримінально–правових відносин кримінальної відповідальності допускається тільки при наявності основ, передбачених діючим карним законодавством. У цьому зв'язку, представляється важливим розгляд і аналіз таких основ. Після цього необхідно розглянути ряд норм, що містяться в діючому карному законодавстві.

Розгляд поставлених питань є важливим для визначення значення цього інституту як для обличчя винного в здійсненні злочину, так і для законодавця.

У курсовій роботі представляється надзвичайно актуальним розгляд питання про кримінальну відповідальність, форми її реалізації та її підстави. При постановці питання кримінальної відповідальності першорядно треба дати визначення поняття кримінальної відповідальності.

Да­на ро­бо­та прис­вя­че­на дос­лід­жен­ню по­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті.

Ме­та ро­бо­ти — вивчити поняття та зміст кримінальної відповідальності.

Ме­тод дос­лід­жен­ня — струк­тур­ний та порівняльний ана­ліз.

Під час написання роботи був проведений описовий аналіз правового змісту поняття кримінальної відповідальності, форм її здійснення та підстав кримінальної відповідальності.

Глава I. Поняття кримінальної відповідальності

Виз­на­ча­ю­чи кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність, слід ви­хо­ди­ти з то­го, що во­на є од­ним із ви­дів юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті. І хо­ча ос­тан­ня в пра­воз­навс­тві виз­на­ча­ють­ся не­од­на­ко­во, але у вузь­ко­му спе­ці­аль­но-пра­во­во­му зна­чен­ні юри­дич­на від­по­ві­даль­ність трак­ту­єть­ся як від­по­ві­даль­ність рет­рос­пек­тив­на, тоб­то як від­по­від­на ре­ак­ція дер­жа­ви за вчи­не­не в ми­ну­ло­му пра­во­по­ру­шен­ня. З ці­єї точ­ки зо­ру юри­дич­ну від­по­ві­даль­ність мож­на виз­на­чи­ти як вид і мі­ру при­му­со­во­го пе­ре­тер­пін­ня осо­бою, що вчи­ни­ла пра­во­по­ру­шен­ня, пев­них поз­бав­лень дер­жав­но-пра­во­во­го ха­рак­те­ру, які пе­ред­ба­че­ні за­ко­ном.

Роз­різ­ня­ють та­кі ме­ти юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті: за­галь­ну пре­вен­цію пра­во­по­ру­шен­ня; по­ка­ран­ня пра­во­по­руш­ни­ка; вплив на сві­до­мість пра­во­по­руш­ни­ка; мо­раль­ну пе­ре­бу­до­ву осо­би; фор­му­ван­ня в лю­ди­ни, яка по­ру­ши­ла нор­ми пра­ва, нас­та­но­ви на пра­во­мір­ну по­ве­дін­ку на­да­лі; ви­хов­ний вплив на ін­ших лю­дей з ме­тою по­пе­ред­жен­ня пра­во­по­ру­шень з їхньо­го бо­ку.

Ме­та юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті сво­єю чер­гою виз­на­чає її фун­кції — го­лов­ні нап­рям­ки юри­дич­но­го впли­ву як на пра­во­по­руш­ни­ка, так і на ін­ших осіб, з ме­тою за­хис­ту пра­во­по­ряд­ку і ви­хо­ван­ня суб­‘єк­тів пра­ва, що ско­ї­ли чи мо­жуть ско­ї­ти пра­во­по­ру­шен­ня.

Най­ме­ну­ван­ня за­ко­но­дав­чо­го ак­та “Кри­мі­наль­ний ко­декс” пов­ною мі­рою пов­‘я­за­но з ро­зу­мін­ням йо­го як зво­ду за­ко­нів про кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність. Ось чо­му не­має ні­чо­го нез­ви­чай­но­го в то­му, що КК час­то звер­та­єть­ся до по­нят­тя “кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність” (нап­рик­лад, ст.ст. 3, 10, 48, 50, 51, 56, 223 КК та ін.). Од­нак КК ні­де не роз­кри­ває зміст цьо­го по­нят­тя, хо­ча і від­різ­няє кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність від кри­мі­наль­но­го по­ка­ран­ня (нап­рик­лад, ст.ст. 3 і 50 КК).

В на­у­ці кри­мі­наль­но­го пра­ва не­має од­ноз­нач­нос­ті в ро­зу­мін­ні кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті: од­ні ав­то­ри ото­тож­ню­ють її з кри­мі­наль­ним по­ка­ран­ням; дру­гі — ха­рак­те­ри­зу­ють кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність як пев­но­го ро­ду обов­‘я­зок; тре­ті — роз­гля­да­ють її як кон­крет­ні кри­мі­наль­но-пра­во­ві від­но­си­ни; чет­вер­ті — ро­зу­мі­ють кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність як ре­а­лі­за­цію сан­кції кри­мі­наль­но-пра­во­вої нор­ми; п’я­ті — вва­жа­ють кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність за­суд­жен­ням вин­но­го об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком су­ду за вчи­не­ний зло­чин з приз­нан­ням по­ка­ран­ня або без ньо­го то­що.

По­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті по­вин­но від­по­ві­да­ти ро­до­вим ри­сам юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті і ра­зом з тим ха­рак­те­ри­зу­ва­ти­ся сво­ї­ми ви­до­ви­ми, від­мін­ни­ми оз­на­ка­ми ни­ми є та­кі:

1. Кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність яв­ляє со­бою ре­аль­ну со­ці­аль­ну вза­є­мо­дію спе­ці­аль­них ор­га­нів дер­жа­ви і осо­би, яка виз­на­на вин­ною у вчи­нен­ні зло­чи­ну, внас­лі­док чо­го ця осо­ба пе­ре­тер­пе­ває пев­ні поз­бав­лен­ня.

2. Обов­‘яз­ко­вою оз­на­кою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є дер­жав­не при­му­шу­ван­ня, яке зна­хо­дить своє ви­ра­жен­ня пе­ре­ду­сім в за­суд­жен­ні зло­чин­ця і йо­го ді­ян­ня об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком су­ду, а та­кож в пок­ла­ден­ні на вин­но­го до­дат­ко­вих поз­бав­лень і об­ме­жень.

3. Вид і мі­ра поз­бав­лень осо­бис­то­го (нап­рик­лад, поз­бав­лен­ня во­лі), май­но­во­го (нап­рик­лад, кон­фіс­ка­ція май­на або штраф) або ін­шо­го ха­рак­те­ру (нап­рик­лад, поз­бав­лен­ня пра­ва зай­ма­ти пев­ні по­са­ди) виз­на­че­ні тіль­ки в кри­мі­наль­но­му за­ко­ні, пе­ре­ду­сім в сан­кції стат­ті КК, яка пе­ред­ба­чає від­по­ві­даль­ність за вчи­не­ні зло­чи­ни.

4. На від­мі­ну, нап­рик­лад, від ци­віль­но-пра­во­вої від­по­ві­даль­нос­ті, де іно­ді мож­ли­во доб­ро­віль­не пе­ре­тер­пін­ня осо­бою поз­бав­лень май­но­во­го ха­рак­те­ру, при кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті по­діб­не пе­ре­тер­пін­ня зав­жди має ви­му­ше­ний ха­рак­тер, ос­кіль­ки во­но пов­‘я­за­но з ді­яль­ніс­тю спе­ці­аль­но упов­но­ва­же­них ор­га­нів дер­жа­ви.

5. Кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність мож­ли­ва ли­ше за вчи­нен­ня зло­чи­ну, який вис­ту­пає як під­ста­ва та­кої від­по­ві­даль­нос­ті [15, 198].

З ура­ху­ван­ням вик­ла­де­но­го кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність — це ви­му­ше­не пе­ре­тер­пін­ня осо­бою, що вчи­ни­ла зло­чин, дер­жав­но­го за­суд­жен­ня, а та­кож поз­бав­лень осо­бис­то­го, май­но­во­го або ін­шо­го ха­рак­те­ру, які пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном і пок­ла­да­ють­ся на вин­но­го спе­ці­аль­ни­ми ор­га­на­ми дер­жа­ви.

Оче­вид­но, що по­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­би­ває факт ре­аль­ної вза­є­мо­дії осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин, і спе­ці­аль­них ор­га­нів дер­жа­ви. Та­ка вза­є­мо­дія вре­гу­льо­ва­на нор­ма­ми кри­мі­наль­но­го пра­ва і то­му про­ті­кає в ме­жах пев­них пра­во­від­но­син, які на­зи­ва­ють­ся кри­мі­наль­но-пра­во­ви­ми від­но­си­на­ми. Од­ні ав­то­ри слуш­но вва­жа­ють, що ці пра­во­ві від­но­си­ни ви­ни­ка­ють з мо­мен­ту вчи­нен­ня зло­чи­ну. На дум­ку ін­ших, во­ни ви­ни­ка­ють або з мо­мен­ту по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, або з мо­мен­ту при­тяг­нен­ня осо­би як зви­ну­ва­че­ної, або, на­віть, з мо­мен­ту пос­та­нов­лен­ня об­ви­ну­валь­но­го ви­ро­ку су­ду чи наб­ран­ня ним чин­нос­ті.

Від­по­відь на це та на ін­ші пи­тан­ня за­ле­жить від ро­зу­мін­ня то­го, що яв­ля­ють со­бою ці пра­во­від­но­си­ни, який зміст їх струк­тур­них еле­мен­тів, у чо­му по­ля­гає їх вза­є­мо­дія, в яко­му спів­від­но­шен­ні зна­хо­дять­ся кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність і пра­во­від­но­си­ни, що роз­гля­да­ють­ся, то­що. З мо­мен­ту, ко­ли осо­ба вчи­ни­ла зло­чин, між нею і дер­жа­вою ви­ни­ка­ють пев­ні юри­дич­ні від­но­си­ни, внас­лі­док яких у та­кої осо­би і дер­жа­ви ви­ни­ка­ють вза­єм­ні пра­ва і обов’яз­ки. Зло­чи­нець зо­бов­‘я­за­ний бу­ти за­суд­же­ним за вчи­не­ний зло­чин, а та­кож пе­ре­тер­пі­ти поз­бав­лен­ня і об­ме­жен­ня, пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном. В той же час він має пра­во на те, щоб до ньо­го бу­ла зас­то­со­ва­на та стат­тя КК, яка за­бо­ро­няє вчи­не­не ним ді­ян­ня; щоб по­ка­ран­ня бу­ло приз­на­че­но йо­му в ме­жах сан­кції да­ної стат­ті, вра­хо­ва­ні від­по­від­ні по­ло­жен­ня За­галь­ної і Особ­ли­вої час­тин КК та ін. Дер­жа­ва має пра­во за­су­ди­ти зло­чин­ця і вчи­не­ний ним зло­чин, а та­кож об­ме­жи­ти йо­го пра­во­вий ста­тус стро­ка­ми дав­нос­ті при­тяг­нен­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті і стро­ка­ми по­га­шен­ня чи знят­тя су­ди­мос­ті, і зо­бов­‘я­за­на за­без­пе­чи­ти пра­виль­ну ква­лі­фі­ка­цію ско­є­но­го, приз­на­чи­ти по­ка­ран­ня в ме­жах, вста­нов­ле­них сан­кці­єю стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК з ура­ху­ван­ням ха­рак­те­ру і сту­пі­ня сус­піль­ної не­без­пе­ки ско­є­но­го, осо­би вин­но­го, а та­кож об­ста­вин, які пом­‘як­шу­ють або об­тя­жу­ють від­по­ві­даль­ність, та ін.

Вза­єм­ні пра­ва і обов­‘яз­ки сторін є зміс­том пра­во­від­но­син, що роз­гля­да­ють­ся. Во­ни ви­ни­ка­ють об­‘єк­тив­но з ча­су вчи­нен­ня зло­чи­ну. То­му ре­аль­ність прав і обов­‘яз­ків суб­‘єк­тів кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син не за­ле­жить від то­го, чи ви­яв­ле­но зло­чин ор­га­на­ми дер­жа­ви. До­ка­зом цьо­го є хо­ча б те, що стро­ки дав­нос­ті при­тяг­нен­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті по­чи­на­ють­ся са­ме з дня вчи­нен­ня зло­чи­ну (ст. 48 КК). Про­це­су­аль­ні ак­ти по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, при­тяг­нен­ня осо­би як зви­ну­ва­че­ної або пос­та­нов­лен­ня об­ви­ну­валь­но­го ви­ро­ку не ство­рю­ють кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син, а ли­ше кон­ста­ту­ють їх, бо ще до ви­не­сен­ня цих ак­тів між зло­чин­цем і дер­жа­вою вже ви­ник­ли ре­аль­ні юри­дич­ні від­но­си­ни.

Суб­‘єк­та­ми та­ких від­но­син є, з од­но­го бо­ку, осо­ба, що вчи­ни­ла зло­чин, а з дру­го­го — дер­жа­ва в осо­бі пе­ре­ду­сім ор­га­ні діз­нан­ня, слідс­тва та про­ку­ро­ра. Да­ні пра­во­від­но­си­ни пос­тій­но роз­ви­ва­ють­ся, уточ­ню­ють­ся за змі­ню­ють­ся внас­лідок дій суб­‘єк­тів по ре­а­лі­за­ції їх вза­єм­них прав і обов‘яз­ків (нап­рик­лад, зло­чи­нець мо­же з’я­ви­ти­ся із зіз­нан­ням, ак­тив­но спри­я­ти роз­крит­тю зло­чи­ну, від­шко­ду­ва­ти за­по­ді­ян­ня збит­ки та ін., що, в свою чер­гу, по­род­жує у від­по­від­них ор­га­нів і по­са­до­вих осіб обов­‘я­зок ура­ху­ва­ти ці об­ста­ви­ни при виз­на­чен­ні мі­ри від­по­ві­даль­нос­ті.

На нас­туп­но­му ста­ні роз­вит­ку пра­во­від­но­син ор­га­ном, що пред­став­ляє дер­жа­ву, вис­ту­пає суд, ос­кіль­ки згід­но з ч. 1 ст. 62 Кон­сти­ту­ції Ук­ра­ї­ни “осо­ба вва­жа­єть­ся не­ви­ну­ва­тою у вчи­нен­ні зло­чи­ну і не мо­же бу­ти під­да­на кри­мі­наль­но­му по­ка­ран­ню, до­ки її ви­ну не бу­де до­ве­де­но в за­кон­но­му по­ряд­ку і вста­нов­ле­но об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком су­ду”. Са­ме об­ви­ну­валь­ний ви­рок су­ду ос­та­точ­но зас­від­чує іс­ну­ван­ня кри­мі­наль­них пра­во­від­но­син, які ви­ник­ли в мо­мент вчи­нен­ня зло­чи­ну. Ви­рок є фор­мою ви­ра­жен­ня дер­жав­но­го за­суд­жен­ня зло­чин­ця та ді­ян­ня, яке він вчи­нив, і кон­кре­ти­зує вид та мі­ру тих поз­бав­лень і об­ме­жень, яким по­ви­нен бу­ти під­да­ний за­суд­же­ний. Та­ким чи­ном, з мо­мен­ту наб­ран­ня чин­нос­ті об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком пра­во­від­но­си­ни до­ся­га­ють сво­го пов­но­го об­ся­гу і виз­на­че­нос­ті. Об­‘єк­том та­ких пра­во­від­но­син є ті осо­бис­ті, май­но­ві та ін­ші бла­га осо­би, змен­шен­ня яких пе­ред­ба­ча­єть­ся в сан­кції стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК, за якою осо­ба виз­на­єть­ся вин­ною у вчи­нен­ні зло­чи­ну. В по­даль­шо­му, при від­бу­ван­ні за­суд­же­ним по­ка­ран­ня, суб­‘єк­та­ми, що пред­став­ля­ють дер­жа­ву в кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­си­нах, вис­ту­па­ють ор­га­ни, які ві­да­ють ви­ко­нан­ням приз­на­че­но­го су­дом по­ка­ран­ня.

Кри­мі­наль­но-пра­во­ві від­но­си­ни мо­жуть бу­ти при­пи­не­ні і на більш ра­нньо­му ета­пі. Під­ста­ви та­ко­го при­пи­нен­ня мо­жуть бу­ти різ­ни­ми. Це, нап­рик­лад, смерть осо­би, за­кін­чен­ня стро­ків дав­нос­ті (ст.ст. 48, 49 КК), звіль­нен­ня осо­би від кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті (ч. 1 ст. 50, ст. 51 КК та ін.), ви­дан­ня ак­ту ам­ніс­тії або по­ми­лу­ван­ня (ст. 54 КК). З мо­мен­ту при­пи­нен­ня пра­во­від­но­син при­пи­ня­єть­ся і кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин.

От­же, кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає з мо­мен­ту наб­ран­ня об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком чин­нос­ті, а при­пи­ня­єть­ся з мо­мен­ту при­пи­нен­ня кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син [15, 112]. Та­кий пог­ляд на мо­мент ви­ник­нен­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті не є за­галь­но­виз­на­ним в на­у­ці кри­мі­наль­но­го пра­ва: ба­га­то хто з ав­то­рів вва­жа­ють, що кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає на більш ран­ніх ста­ді­ях — з мо­мен­ту вчи­нен­ня зло­чи­ну, по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, зат­ри­ман­ня або Авесту пі­доз­рю­валь­но­го (зви­ну­ва­че­но­го) та ін.

Згідно зі ст. 10 Конституції Україні кримінальній відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння телісних ушкоджень, що спричинили розлад здоров’я, згалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та ін.

До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила небезпечне діяння, передбачене КК, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.

1.1 Основний зміст кримінальної відповідальності

Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.

1.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності

При розкритті поняття кримінальної відповідальності основна увага звертається на її юридичну природу та основний зміст. Водночас зазначалося, що конкретний зміст кримінальної відповідальності, а відповідно, і її обсяг може бути різним залежно від того, чи поєднується державний осуд особи, яка вчинила злочин, з конкретним заходом кримінально-правового впливу, а якщо поєднується, то з яким саме заходом [16, 77]. Конкретний зміст кримінальної відповідальності, зумовлений зазначеними обставинами, є підставою виділення окремих її форм.

Пер­шою з них є ви­му­ше­не пе­ре­тер­пін­ня вин­ним дер­жав­но­го за­суд­жен­ня (покарання), що ви­ра­же­но в об­ви­ну­валь­но­му ви­ро­ку су­ду, який, од­нак, не пов‘я­за­ний з приз­на­чен­ням йо­му кри­мі­наль­но­го по­ка­ран­ня. Так, в ч. 2 ст. 50, а та­кож в ч. 3 ст. 327 КПК заз­на­ча­єть­ся, що “суд пос­та­нов­ляє об­ви­ну­валь­ний ви­рок без приз­на­чен­ня по­ка­ран­ня, як­що на час роз­гля­ду спра­ви у су­ді ді­ян­ня втра­ти­ло ха­рак­тер сус­піль­но не­без­печ­но­го, або осо­ба, що йо­го вчи­ни­ла, пе­рес­та­ла бу­ти сус­піль­но не­без­печ­ною”.

Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст її включає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про реальне відбування покарання особою; г) реальне (повне чи часткове) відбування особою призначеною судом міри покарання; д) перебування особи в особливому правовому становищу — стані судимості.

Дру­гою фор­мою ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є пе­ре­тер­пін­ня вин­ним дер­жав­но­го за­суд­жен­ня, яке по­єд­на­но з приз­на­чен­ням йо­му кон­крет­ної мі­ри по­ка­ран­ня, від ре­аль­но­го від­бу­ван­ня кот­ро­го, од­нак, за­суд­же­ний звіль­ня­єть­ся (звільнення від покарання). Так, згід­но з ч. 1 ст. 45 КК, “як­що при приз­на­чен­ні по­ка­ран­ня у ви­ді поз­бав­лен­ня во­лі або вип­рав­них ро­біт суд, вра­хо­ву­ю­чи об­ста­ви­ни спра­ви і осо­бу вин­но­го, прий­де до пе­ре­ко­нан­ня про не­до­ціль­ність від­бу­ван­ня вин­ним приз­на­че­но­го по­ка­ран­ня, він мо­же ух­ва­ли­ти про умов­не не­зас­то­су­ван­ня по­ка­ран­ня до вин­но­го з обов­‘яз­ко­вим заз­на­чен­ням у ви­ро­ку мо­ти­вів умов­но­го за­суд­жен­ня”.

Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі втілюється у двох варіантах.

Перший варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) непризначення їй судом конкретної міри покарання взагалі. Цей варіант звільнення від покарання передбачений, зокрема, в ч. 2 ст. 50 КК.

Другий варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про повне і безумовне звільнення особи від вібдування призначеного покарання. Цей варіант передбачений, зокрема, в ст. 48, ч. 1 ст. 54 КК.

Таким чином, звільнення від покарання є найбільш ”м’якою” формою кримінальної відповідальності, оскільки вона включає, по суті, лише один елемент — державний осуд особи, що вчинила злочин.

Тре­тьою, най­більш ти­по­вою фор­мою ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є умовне незастосування покарання. Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про незастосування причиненого основного покарання за певною умовою (воно може бути доповнене рішенням про незастосування і призначеного судом додаткового покарання); в) виконання особою протягом встановленого строку обов’язків, що випливають із визнаної судом умові незастосування покарання; г) перебування особи протягом певного строку в особливому правовому становищу — стані судимості. В чинному КК України зазначена форма кримінальної відповідальності передбачена статтями 45,46, 46-1.

Роз­гляд форм ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті дає змо­гу від­ме­жу­ва­ти її від по­ка­ран­ня. Пе­ре­ду­сім по­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­би­ває факт ре­аль­но­го пе­ре­тер­пін­ня вин­ним не­га­тив­них нас­лід­ків вчи­не­но­го зло­чи­ну, в пер­шу чер­гу дер­жав­но­го за­суд­жен­ня. В той же час по­нят­тя по­ка­ран­ня від­би­ває ли­ше вид і мі­ру тих поз­бав­лень та об­ме­жень прав і сво­бод за­суд­же­но­го, кот­рі виз­на­ча­ють­ся йо­му су­дом. Да­лі, кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність зна­хо­дить свою ре­а­лі­за­цію в де­кіль­кох фор­мах, де ре­аль­не від­бу­ван­ня вин­ним приз­на­че­но­го йо­му по­ка­ран­ня є ли­ше од­ні­єю з них. На­реш­ті, під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є вчи­не­ний зло­чин, а під­ста­вою по­ка­ран­ня — пе­ре­ко­нан­ня су­ду в до­ціль­нос­ті приз­на­чен­ня за­суд­же­но­му по­ка­ран­ня, а та­кож а не­об­хід­нос­ті йо­го ре­аль­но­го від­бу­ван­ня (п.п. 4 і 7 ч. 1 ст. 324, ч. 3 ст. 327 КПК).

1.3 Підстави кримінальної відповідальності

При виз­на­чен­ні під­став кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті слід від­по­віс­ти на три пи­тан­ня: як об­грун­ту­ва­ти кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність осо­би, що вчи­ни­ла зло­чин? За що осо­ба під­ля­гає кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті? З яких пра­во­вих під­став во­на під­ля­гає та­кій від­по­ві­даль­нос­ті?

При від­по­ві­ді на пер­ше пи­тан­ня має йти­ся про фі­ло­софсь­ко-етич­не об­грун­ту­ван­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті, тоб­то про те, чо­му сус­піль­ство, дер­жа­ва ма­ють пра­во за­суд­жу­ва­ти лю­ди­ну, яка пе­рес­ту­пи­ла кри­мі­наль­но-пра­во­ву за­бо­ро­ну, і на чо­му грун­ту­єть­ся та­кий до­кір. Від­по­відь на дру­ге і тре­тє пи­тан­ня пе­ред­ба­чає з’я­су­ван­ня то­го, що є юри­дич­ною під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин.

Сус­піль­ство і дер­жа­ва ви­хо­дять з то­го, що зло­чи­нець як осо­ба на­ді­ле­ний сві­до­міс­тю і во­лею, по­ви­нен бу­ти здат­ний спів­від­но­си­ти свою по­ве­дін­ку з кри­мі­наль­но-пра­во­ви­ми за­бо­ро­на­ми, і ли­ше то­му мо­же під­ля­га­ти кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті за їх не­ви­ко­нан­ня. Од­нак, щоб об­грун­ту­ва­ти етич­ний до­кір та­кій осо­би, не­об­хід­но пе­ре­ко­нати­ся, що во­на ма­ла ре­аль­ну мож­ли­вість не по­ру­шу­ва­ти кри­мі­наль­но-пра­во­ву за­бо­ро­ну. У зв’яз­ку з цим слід з’я­су­ва­ти, в якій мі­рі вза­га­лі лю­ди­на віль­на у ви­бо­рі сво­єї по­ве­дін­ки, зок­ре­ма в то­му, щоб ут­ри­ма­ти­ся від вчи­нен­ня зло­чи­ну або вчи­ни­ти йо­го.

Іно­ді вва­жа­ють (ме­ха­ніс­тич­ний де­тер­мі­нізм, фа­та­лізм), що лю­ди­на по­діб­на до ма­ши­ни, кот­ра ли­ше адек­ват­но ре­а­гує на зов­ніш­ні і внут­ріш­ні под­раз­ни­ки. То­му кож­ний вчи­нок лю­ди­ни, в то­му чис­лі і зло­чин, не­ми­ну­чий, бо він вже виз­на­че­ний на­пе­ред усі­ма по­пе­ред­ні­ми по­ді­я­ми, які ма­ли міс­це в жит­ті ці­єї лю­ди­ни. В та­ко­му ра­зі лю­ди­на — раб об­ста­вин, во­на поз­бав­ле­на мож­ли­вос­ті віль­но­го во­ле­ви­яв­лен­ня, от­же, віль­но­го ви­бо­ру сво­єї по­ве­дін­ки, яка вже фа­таль­но виз­на­че­на на­пе­ред. Ви­яв­лен­ня зло­чин­ної во­лі у вчи­не­но­му зло­чи­ні є ли­ше по­до­бою сво­бо­ди, так зва­ною уяв­ною сво­бо­дою, а як­що це так, то мо­раль­на оцін­ка вчи­не­но­го не­мож­ли­ва. То­му об­грун­ту­ван­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті фа­та­ліс­ти вба­ча­ють не стіль­ки в за­суд­жен­ні зло­чин­ної во­лі, скіль­ки в об­‘єк­тив­ній шкід­ли­вос­ті зло­чи­ну для сус­піль­ства.

Про­ти­леж­ний пог­ляд (ін­де­тер­мі­нізм) зво­дить­ся до то­го, що єди­ною при­чи­ною вчи­нен­ня осо­бою зло­чи­ну є її аб­со­лют­на, нічім не об­ме­же­на сво­бод­на во­ля. Зло­чин­на по­ве­дін­ка лю­ди­ни виз­на­ча­єть­ся злою во­лею, яка іс­нує не­за­леж­но від будь-яких об­ста­вин, в то­му чис­лі від її ро­зу­му, со­віс­ті. Тіль­ки сво­бод­на во­ля оби­рає, як по­во­ди­ти­ся лю­ди­ні за да­них об­ста­вин. То­му об­грун­ту­ван­ня за­суд­жен­ня осо­би за вчи­не­ний зло­чин міс­тить­ся в до­ко­рі цій злій сво­бод­ній во­лі зло­чин­ця.

Про­те пе­ре­ва­гу має пог­ляд (ді­а­лек­тич­ний де­тер­мі­нізм), від­по­від­но до яко­го лю­ди­на, пе­ред якою пос­тає ви­бір вчи­ни­ти зло­чин або від­мо­ви­ти­ся від ньо­го, є за­леж­ною як від зовнішніх об­ста­вин, так і від влас­но­го ро­зу­му, со­віс­ті, пе­ре­ко­нань, упо­до­бань пот­реб, ін­те­ре­сів та ін. При цьо­му нав­ряд чи бу­де вір­ним твер­джен­ня, що тіль­ки зов­ніш­ні об­ста­ви­ни або тіль­ки внут­ріш­ній стан осо­би від­по­від­ним чи­ном виз­на­ча­ють її по­ве­дін­ку. Зло­чин, який вчи­ни­ла лю­ди­на, ви­яв­ля­єть­ся при­чин­но пов­‘я­за­ним як з її сві­до­міс­тю, так і з об­‘єк­тив­ною дій­сніс­тю, яка її ото­чує. Зов­ніш­ні об­ста­ви­ни, дій­сно, впли­ва­ють на по­ве­дін­ку осо­би, але ли­ше пе­ре­ла­му­ю­чись че­рез її внут­ріш­ні пси­хіч­ні нас­та­но­ви, сві­до­мість, са­ме ро­зум, со­вість, пе­ре­ко­нан­ня то­що під­ка­зу­ють лю­ди­ні, як по­во­ди­ти­ся за да­них кон­крет­них об­ста­вин. Од­нак під­ста­ва для етич­но­го і пра­во­во­го за­суд­жен­ня зло­чи­ну і осо­би, що йо­го вчи­ни­ла, бу­де ли­ше в то­му ра­зі, як­що ця осо­ба ма­ла об­‘єк­тив­ну мож­ли­вість ви­би­ра­ти із ва­рі­ан­тів по­ве­дін­ки (хо­ча б двох), що ма­ють міс­це, нез­ло­чин­ний спо­сіб до­сяг­нен­ня сво­єї ме­ти.

Та­ким чи­ном, на­яв­ність від­нос­ної сво­бо­ди ви­бо­ру по­ве­дін­ки (мі­ра сво­бо­ди) і є етич­ним об­грун­то­ван­ням кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті да­ної осо­би за виб­ра­ний нею зло­чин­ний ва­рі­ант по­ве­дін­ки. В та­ко­му ра­зі кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність здат­на вис­ту­па­ти за­со­бом впли­ву на сві­до­мість і во­лю лю­дей і тим чин­ни­ком, який в май­бу­тньо­му де­тер­мі­нує їх по­ве­дін­ку. От­же, як­що осо­ба сві­до­мо ви­би­рає зло­чин­ний ва­рі­ант по­ве­дін­ки, хо­ча має мож­ли­вість ді­я­ти інак­ше, то це і об­грун­то­вує мож­ли­вість і не­об­хід­ність з бо­ку дер­жа­ви зас­то­су­ва­ти до неї мі­ри кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті, що ма­ють за ме­ту ка­ру, а та­кож по­пе­ред­жен­ня вчи­нен­ня зло­чи­нів з бо­ку як да­ної осо­би, так і ін­ших осіб [9, 126].

Згід­но з ч. 1 ст. 3 КК “кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті і по­ка­ран­ні під­ля­гає ли­ше осо­ба, вин­на у вчи­нен­ні зло­чи­ну, тоб­то та­ка, що умис­но або з не­о­бе­реж­нос­ті вчи­ни­ла пе­ред­ба­че­не кри­мі­наль­ним за­ко­ном сус­піль­но не­без­печ­не ді­ян­ня”. У цьо­му по­ло­жен­ні за­ко­ну міс­тить­ся від­по­відь на пи­тан­ня, за що і з яких під­став осо­ба під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті. Оче­вид­но, що во­на під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті за та­ке ді­ян­ня, яке має оз­на­ки зло­чи­ну, пе­ред­ба­че­но­го кри­мі­наль­ним за­ко­ном. То­му і го­во­рять, що під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є вста­нов­лен­ня в ді­ях осо­би скла­ду зло­чи­ну. Або, інак­ше ка­жу­чи, склад зло­чи­ну — це єди­на під­ста­ва кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті.

Кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність, як вже заз­на­ча­ло­ся, є ре­ак­ці­єю дер­жа­ви на зло­чин, що вчи­ни­ла осо­ба. Та­ка ре­ак­ція зна­хо­дить своє від­бит­тя у пев­но­му пра­во­зас­то­су­валь­но­му ак­ті ор­га­ну дер­жа­ви, а са­ме — в об­ви­ну­валь­но­му ви­ро­ку су­ду. У зв’яз­ку з цим роз­різ­ня­ють ма­те­рі­аль­ну і про­це­су­аль­ну під­ста­ву кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті. Ма­те­рі­аль­ною під­ста­вою є склад зло­чи­ну, а про­це­су­аль­ною — об­ви­ну­валь­ний ви­рок су­ду.

Глава ІІ. Сучасні проблеми доповнень до поняття кримінальної відповідальності

2.1 Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування

Відповідно до Конституції України кожен громадянин зобов’язаний сплачувати податки, збори та інші обов’язкові платежі і на умовах, які визначаються законодавством. Умисна несплата податків становить підвищену суспільну небезпечність, оскільки державі, а відповідно й громадським інтересам завдається значна шкода. Проте в кримінальному законодавстві відсутня окрема норма, якою передбачалась би кримінальна відповідальність за вчинення зазначених діянь.

В чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування передбачена ст. 1482 КК. Відповідно до неї кримінально карним визнається умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, що не повною мірою співвідноситься з чинним податковим законодавством і не охоплює усіх випадків умисної несплати податків. У той же час як цими діяннями завдається значна шкода суспільним відносинам виходячи з роз’яснень Пленуму Верховного Суду, що містяться у його постанові № 5 від 26 березня 1999 року “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”, можна зробити висновок, що за певних умов може наставати відповідальність і за умисну несвоєчасну сплату податків, зборів, інших обов’язкових платежів. Зокрема, в п. 4 постанови роз’яснюється, що умисна несвоєчасна сплата коштів, що мали бути перераховані до бюджетів чи державних цільових фондів, має кваліфікуватися, за наявності передбачених законом підстав, як зловживання посадовим становищем за відповідною частиною ст. 165 КК. Зрозуміло, що в даному випадку йдеться про протиправні дії посадових осіб підприємств, установ, організацій [24, 86].

Кримінальна відповідальність за ст. 1482 КК настає лише за сукупності таких обов’язкових умов:

—коли податки, збори чи інші обов’язкові платежі, які не сплачено, передбачені податковим законодавством;

—коли об’єкт оподаткування передбачений законом;

—коли платник податку, збору чи іншого обов’язкового платежу визначений як такий відповідним законодавством.

Аналіз роз’яснень, що містяться у постановах Пленуму Верховного Суду України, дає підстави для висновку: ухилення від сплати податків може бути вчинене як шляхом активних дій, так і шляхом бездіяльності. На це вказує, зокрема, вказівка, що міститься в п. 3 постанови щодо змісту поняття “ухилення від сплати податків”, даючи чітке розмежування власне ухилення від умисної несплати та перераховуючи у п. 12 способи вчинення даного злочину [5, 13]. Така ж точка зору висловлюється і рядом вчених, зокрема автором коментарю до ст. 1482 КК України [26, 22].

В запропонованій редакції ст. 1482 КК несплата податків виявляється у діянні особи, спрямованого на повну або часткову несплату обов’язкових платежів, які повинні сплачуватись підприємствами, установами, організаціями або фізичними особами відповідно до чинного законодавства. Це діяння вчинюється шляхом бездії. Несплата означає не будь-які дії, а бездіяльність, котра виявляється у неперерахуванні обов’язкових платежів. При цьому, слід враховувати, що моментом закінчення перерахування (з огляду на диспозицію ст. 1482 КК) є момент надходження коштів до бюджету або державного цільового фонду (на відповідний їх рахунок).

Оскільки характер діяння є обов’язковою умовою кримінальної відповідальності, недоведеність факту його вчинення слідчими органами або судом є підставою для закриття кримінальної справи або винесення виправдувального вироку. В процесі розслідування кримінальних справ про злочини в сфері оподаткування і розгляді їх у суді встановлюється, яким чином, через що сталася несплата обов’язкових платежів. Сплата штрафних (фінансових) санкцій не звільняє особу від кримінальної (чи адміністративної) відповідальності, якщо в її діях є ознаки правопорушення.

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності за податкові злочини посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також фізичних осіб, в тому числі й тих, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, покликане захистити найбільш важливі для держави відносини. У той же час притягнення до кримінальної відповідальності за податкові злочини не повинно здійснюватися тільки за формальними ознаками ст. 7 КК — вчинення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого КК. Заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, мають відповідати характеру та ступеню суспільної небезпечності діяння і особи винного.

Застосувати кримінальну репресію за порушення податкового законодавства слід з обачливістю і тільки за умов наявності в діях і особи ознак злочину.

2.2 Кримінальна відповідальність за терористичні злочини

За ос­тан­ні ро­ки кіль­кість вчи­не­них зло­чи­нів те­ро­рис­тич­но­го ха­рак­те­ру пос­тій­но зрос­тає. Од­нак внас­лі­док за­ко­но­дав­чої не­виз­на­че­нос­ті у біль­шос­ті ви­пад­ків ви­ни­ка­ють ус­клад­нен­ня у пра­во­зас­то­сов­чій ді­яль­нос­ті з при­во­ду ква­лі­фі­ка­ції тих чи ін­ших ді­янь як те­ро­рис­тич­них. Як­що в ці­ло­му ха­рак­те­ри­зу­ва­ти ук­ра­їнсь­ке кри­мі­наль­не за­ко­но­давс­тво, то не мож­на ствер­джу­ва­ти що від­сут­ні пев­ні ва­же­лі впли­ву та ре­а­гу­ван­ня на ок­ре­мі зло­чи­ни те­ро­рис­тич­но­го ха­рак­те­ру.

Про­ект но­вої кри­мі­наль­но-пра­во­вої нор­ми пе­ред­ба­чає від­по­ві­даль­ність за вчи­нен­ня те­ро­риз­му, тоб­то вчи­нен­ня ви­бу­ху, під­па­лу чи ін­ших дій, які ство­рю­ва­ли не­без­пе­ку за­ги­бе­лі лю­дей або за­по­ді­ян­ня знач­ної май­но­вої шко­ди чи ін­ших тяж­ких нас­лід­ків, як­що та­кі дії бу­ли вчи­не­ні з ме­тою по­ру­шен­ня гро­мадсь­кої без­пе­ки, за­ля­ку­ван­ня на­се­лен­ня або впли­ву на прий­нят­тя рі­шень ор­га­на­ми дер­жав­ної вла­ди чи міс­це­во­го са­мов­ря­ду­ван­ня, а та­кож пог­ро­за вчи­нен­ня заз­на­че­них дій з ті­єю са­мою ме­тою.

Не є без­спір­ною са­ма пос­та­нов­ка пи­тан­ня що­до від­по­ві­даль­нос­ті за ті ді­ян­ня, які в про­ек­ті наз­ва­ні те­ро­риз­мом. Те­ро­ризм ста­но­вить со­бою не­га­тив­не со­ці­аль­но-пра­во­ве яви­ще, то­му зво­ди­ти йо­го ли­ше до вчи­нен­ня ви­бу­хів, під­ва­лів то­що не зов­сім ко­рек­тно. Мож­ли­во, вчи­нен­ня яки­хось дій, зок­ре­ма тих, про які йдеть­ся в дис­по­зи­ції про­ек­ту, мо­же охоп­лю­ва­ти­ся по­нят­тям “те­ро­рис­тич­ний акт”, в той час як під те­ро­риз­мом мож­на ро­зу­мі­ти ор­га­ні­за­цію, фі­нан­су­ван­ня, під­трим­ку, ство­рен­ня те­ро­рис­тич­ної гру­пи.

У те­о­рії кри­мі­наль­но­го пра­ва па­нує дум­ка, що зло­чи­ни про­ти гро­мадсь­кої без­пе­ки виз­на­ють­ся за­кін­че­ни­ми вже з мо­мен­ту ство­рен­ня за­галь­ної не­без­пе­ки. З ог­ля­ду на особ­ли­ву не­без­пе­ку те­ро­риз­му, оче­вид­но, що да­ний зло­чин по­ви­нен вва­жа­ти­ся за­вер­ше­ним з по­чат­ку вчи­нен­ня дій, які по­ся­га­ють на гро­мадсь­ку без­пе­ку, або з мо­мен­ту заг­ро­зи їх вчи­нен­ня. Да­ний склад зло­чи­ну по­ви­нен бу­ти фор­маль­ним, тоб­то йо­го нас­лід­ки бу­дуть ви­не­се­ні за ме­жі скла­ду зло­чи­ну.

Го­лов­ним кри­те­рі­єм, за яким від­ме­жо­ву­ють те­ро­ризм від ін­ших спо­рід­не­них, су­між­них зло­чи­нів, є мо­тив. Кри­те­рі­єм по­ді­лу те­ро­риз­му на ви­ди, які заз­на­ча­ли­ся ви­ще, са­ме і вис­ту­пає мо­тив. У те­о­рії кри­мі­наль­но­го пра­ва па­нує дум­ка, яка під­три­му­єть­ся біль­шіс­тю вче­них, що мо­тив є внут­рі­шньою спо­ну­кою до вчи­нен­ня зло­чи­ну [17, 78]. При цьо­му слід чіт­ко від­ме­жо­ву­ва­ти мо­тив і мо­ти­ва­цію вчи­нен­ня те­ро­рис­тич­но­го ак­ту. Нап­рик­лад, у ра­зі вбивс­тва по­лі­тич­но­го лі­де­ра з ме­тою за­ля­ка­ти сво­їх су­пер­ни­ків під час про­ве­ден­ня пе­ред­ви­бор­ної кам­па­нії, дії осо­би, що ке­ру­ва­ла­ся са­ме та­ки­ми мо­ти­ва­ми, по­вин­ні бу­ти ква­лі­фі­ко­ва­на як те­ро­рис­тич­ний акт, тоб­то це є кла­сич­ним про­я­вом по­лі­тич­но­го те­ро­риз­му. Про­те мож­ли­во роз­гля­ну­ти і та­ку си­ту­а­цію, ко­ли вчи­нен­ня зло­чи­ну за­мов­ля­єть­ся осо­бі, яка по­вин­на вчи­ни­ти пев­ні дії (вби­ти по­лі­тич­но­го лі­де­ра) і за це от­ри­ма­ти ви­на­го­ро­ду у виг­ля­ді, нап­рик­лад, гро­шей. За цих об­ста­вин осо­ба-ви­ко­на­вець мо­же ке­ру­ва­ти­ся вик­люч­но ко­рис­ни­ми мо­ти­ва­ми, їй бай­ду­же, що пі­сля цьо­го мо­же ста­ти­ся. От­же, в да­но­му ви­пад­ку го­во­ри­ти про спря­мо­ва­ність умис­лу вин­но­го на вчи­нен­ня те­ро­рис­тич­но­го ак­ту не­мож­ли­во, то­му і йо­го дії ква­лі­фі­ку­ва­ти­муть­ся за від­по­від­ни­ми стат­тя­ми Кри­мі­наль­но­го ко­дек­су, що пе­ред­ба­ча­ють від­по­ві­даль­ність за вчи­нен­ня зло­чи­нів про­ти жит­тя та здо­ров­‘я. Про­те осо­ба-за­мов­ник заз­да­ле­гідь пла­нує пев­ну мо­дель по­ве­дін­ки за умо­ви нас­тан­ня то­го ста­ну, на який во­на спо­ді­ва­єть­ся внас­лі­док вчи­нен­ня дій, що за­мов­ля­ють­ся осо­бі-ви­ко­нав­цю. То­му в цьо­му ви­пад­ку дії осо­би-за­мов­ни­ка ма­ють ква­лі­фі­ку­ва­ти­ся за стат­тею, що пе­ред­ба­чає кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність за те­ро­ризм.

Так, зок­ре­ма, в чин­но­му КК Ук­ра­ї­ни від­сут­ня нор­ма, яка пе­ред­ба­ча­ла б кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність за пог­ро­зи що­до осіб, які ко­рис­ту­ють­ся між­на­род­ним за­хис­том. Ця про­га­ли­на пев­ною мі­рою усу­ва­єть­ся в про­ек­ті но­во­го КК Ук­ра­ї­ни, але й тут є де­я­кі упу­щен­ня. Про­ект міс­тить два скла­ди, що ма­ють на ме­ті охо­ро­ну осіб, які ко­рис­ту­ють­ся між­на­род­ним за­хис­том. Це ст. 412 про­ек­ту КК, кот­ра вста­нов­лює кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність за по­ся­ган­ня на жит­тя пред­став­ни­ка іно­зем­ної дер­жа­ви, і ст. 414 про­ек­ту КК, дис­по­зиція якої заз­на­чає та­ке: на­пад на служ­бо­ві або жит­ло­ві при­мі­щен­ня осіб, які ма­ють між­на­род­ний за­хист, а та­кож вик­ра­ден­ня або поз­бав­лен­ня во­лі цих осіб з ме­тою впли­ву на ха­рак­тер їх ді­яль­нос­ті або ді­яль­ність дер­жав чи ор­га­ні­за­цій, які во­ни пред­став­ля­ють, або з ме­тою про­во­ка­ції вій­ни чи ус­клад­нен­ня між­на­род­них від­но­син”. А ч.2 ст. 414 про­ек­ту КК вста­нов­лює кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність за пог­ро­зу вчи­нен­ня дій, пе­ред­ба­че­них час­ти­ною пер­шою ці­єї стат­ті. Але при по­рів­нян­ні ста­тей 412 і 414 про­ек­ту КК пос­тає пи­тан­ня: як­що вста­нов­лю­єть­ся від­по­ві­даль­ність за пог­ро­зи ді­я­ми, що пе­ре­лі­че­ні в ч. 1 ст. 414, то чо­му то­ді не кри­мі­на­лі­зо­ва­ні пог­ро­зи ти­ми ді­я­ми, кот­рі пе­ред­ба­че­ні ст. 412 про­ек­ту і які є знач­но не­без­печ­ні­ши­ми, ніж дії, заз­на­че­ні в ч. 2 ст. 414 про­ек­ту КК Ук­ра­ї­ни? У зв’яз­ку з цим є ціл­ком мож­ли­вим й не­об­хід­ним до­пов­ни­ти ст. 59 КК Ук­ра­ї­ни і ст. 412 про­ек­ту КК Ук­ра­ї­ни час­ти­ною дру­гою у та­кій ре­дак­ції: “Пог­ро­за по­сяг­нен­ням на жит­тя пред­став­ни­ка іно­зем­ної дер­жа­ви з ме­тою впли­ву на ха­рак­тер йо­го ді­яль­нос­ті або на ді­яль­ність дер­жа­ви, яку він пред­став­ляє, або з ме­тою про­во­ка­ції вій­ни чи ус­клад­нен­ня між­на­род­них від­но­син — ка­ра­єть­ся поз­бав­лен­ням во­лі на строк до п’я­ти ро­ків” [10, 99].

Загальні висновки

1. Кримінальна відповідальність є од­ним із ви­дів юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті, яка в юридичної літератури визнається як вид і мі­ра при­му­со­во­го пе­ре­тер­пін­ня осо­бою, що вчи­ни­ла пра­во­по­ру­шен­ня, пев­них поз­бав­лень дер­жав­но-пра­во­во­го ха­рак­те­ру, які пе­ред­ба­че­ні за­ко­ном. Пра­во­по­ру­шен­ня, як один із різ­но­ви­дів про­тип­рав­них ді­янь, тяг­не за со­бою рет­рос­пек­тив­ну юри­дич­ну від­по­ві­даль­ність, що є ре­ак­ці­єю дер­жа­ви на пра­во­по­руш­ни­ка і ті ді­ян­ня, які він ско­їв і за які зо­бов­‘я­за­ний по­нес­ти пев­ну ка­ру чи стяг­нен­ня з ме­тою вип­рав­лен­ня і пе­ре­ви­хо­ван­ня.

2. Кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність — це ви­му­ше­не пе­ре­тер­пін­ня осо­бою, що вчи­ни­ла зло­чин, дер­жав­но­го за­суд­жен­ня, а та­кож поз­бав­лень осо­бис­то­го, май­но­во­го або ін­шо­го ха­рак­те­ру, які пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном і пок­ла­да­ють­ся на вин­но­го спе­ці­аль­ни­ми ор­га­на­ми дер­жа­ви. По­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­по­ві­дає ро­до­вим ри­сам юри­дич­ної від­по­ві­даль­нос­ті і ра­зом з тим ха­рак­те­ри­зу­ється сво­ї­ми ви­до­ви­ми рисами.

3. По­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­би­ває факт ре­аль­ної вза­є­мо­дії осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин, і спе­ці­аль­них ор­га­нів дер­жа­ви. Та­ка вза­є­мо­дія вре­гу­льо­ва­на нор­ма­ми кри­мі­наль­но­го пра­ва і то­му про­ті­кає в ме­жах пев­них пра­во­від­но­син, які на­зи­ва­ють­ся кри­мі­наль­но-пра­во­ви­ми від­но­си­на­ми.

4. Карне покарання не переслідує мети відплати злочинцю. Основне його призначення в тім, щоб виправити, перевиховати правопорушника, попередити здійснення їм нових злочинів. Якщо для досягнення цих гуманних цілей немає необхідності застосовувати дуже строгі заходи кримінально-правового впливу закон передбачає можливість зм'якшення участи засудженого аж до повного звільнення його від покарання.

5. З мо­мен­ту, ко­ли осо­ба вчи­ни­ла зло­чин, між нею і дер­жа­вою ви­ни­ка­ють пев­ні юри­дич­ні від­но­си­ни, внас­лі­док яких у та­кої осо­би і дер­жа­ви ви­ни­ка­ють вза­єм­ні пра­ва і обов’яз­ки. Зло­чи­нець зо­бов­‘я­за­ний бу­ти за­суд­же­ним за вчи­не­ний зло­чин, а та­кож пе­ре­тер­пі­ти поз­бав­лен­ня і об­ме­жен­ня, пе­ред­ба­че­ні кри­мі­наль­ним за­ко­ном. Дер­жа­ва має пра­во за­су­ди­ти зло­чин­ця і вчи­не­ний ним зло­чин, а та­кож об­ме­жи­ти йо­го пра­во­вий ста­тус стро­ка­ми дав­нос­ті при­тяг­нен­ня до кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті і стро­ка­ми по­га­шен­ня чи знят­тя су­ди­мос­ті, і зо­бов­‘я­за­на за­без­пе­чи­ти пра­виль­ну ква­лі­фі­ка­цію ско­є­но­го, приз­на­чи­ти по­ка­ран­ня в ме­жах, вста­нов­ле­них сан­кці­єю стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК з ура­ху­ван­ням ха­рак­те­ру і сту­пі­ня сус­піль­ної не­без­пе­ки ско­є­но­го, осо­би вин­но­го, а та­кож об­ста­вин, які пом­‘як­шу­ють або об­тя­жу­ють від­по­ві­даль­ність, та ін.

6. Кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах: в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження; в формі перетерпіння винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється; в формі вимушеного перетерпіння винним державного засудження і позбавлень або обмежень особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом.

Перелік посилань

5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р. “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” // Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.

9. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину. К., 1996.

10. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної спрямованості проти державних діячів // Право України, № 1, 2000, С. 98—100.

15. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова. Х., “Право”, 1997.

16. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999.

17. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми про відповідальність за тероризм // Право України, № 3, 2000, С. 77-81.

24. Сухов Ю. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування та її вдосконалення // Право України, № 1, 2000, С. 86—91.

26. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. К., 1999.

Використана література

1. Конституція України // Голос України. 1996, 13 липня.

2. Кримінальний кодекс України // Кодекси України, № 1, 1996.

3. Закон України від 6 березня 1992 р. “Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання” // Відомості ВР України, 1992, № 23, С. 337.

4. Закон України від 11 липня 1995 р. “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб” // Відомості ВР України, 1995, № 29, С. 216.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду № 5 від 26 березня 1999 р “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” // Вісник ВСУ № 3, 1999, С. 11—16.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду № 3 від 31 березня 1989 р “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна” // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. К., 1995, С. 301-304.

7. Указ Президії ВР України від 15 листопада 1991 р. “Про внесення доповнень і змін до Указу Президії Верховної Ради УСРС від 29 липня 1991 року “Про посилення відповідальності за порушення правил, норм та стандартів, що відносяться до забезпечення безпеки дорожного руху” // Відомості ВР України, 1992, № 5, С. 40.

8. Бєлоконєв В. Соціальна обумовленність кримінальної відповідальності за порушення правил водіння або експлуатації військових машин // Право України, № 3, 2000, С. 56—59.

9. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину. К., 1996.

10. Ємельянов В. Кримінальна відповідальність за злочини терористичної спрямованості проти державних діячів // Право України, № 1, 2000, С. 98—100.

11. Ємельянов В.П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості. Х., “Рубікон”, 1997.

12. Загальна теорія держави і права. За редакцією академіка АпрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 320 С.

13. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина особлива. К., “Генеза”, 1998.

14. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. К., 1996.

15. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. М.І. Бажанова. Х., “Право”, 1997.

16. Кримінальне право України: Загальна частина. За ред. проф. П.С. Матишевського. К., Юринком, 1999.

17. Ліпкан В. Актуальні проблеми розроблення кримінально-правової норми про відповідальність за тероризм // Право України, № 3, 2000, С. 77-81.

18. Минская В. Уголовно-правовое обеспечение применения норм об ответственности за преступления в сфере экономической деятельности // Уголовное право. 1999, № 3, С.32—36.

19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. К., 1997.

20. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. К., 1992, С. 43.

21. Практика судів України в кримінальних справах. К., 1993.

22. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания. К., 1987.

23. Стан злочинності в Україні та результати боротьби з нею // Інформаційний випуск МВС України. К., 1993, № 7.

24. Сухов Ю. Кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері оподаткування та її вдосконалення // Право України, № 1, 2000, С. 86—91.

25. Теория государства и права. Под. ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова.— М.: Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — 570 С.

26. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. К., 1999.

27. Шалгунова С. Покарання за корисливі злочини в проекті Кримінального кодексу України // Право України, № 12, 1999, С. 70—72.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему