ПЛАН
1. Короткий зміст
2. Завдання державного регулювання територіальної організації продуктивних сил.
3. Методи впливу держави на територіальні організацію продуктивних сил.
4. Соціально - економічні наслідки втручання держави в територіальну організацію продуктивних сил.
5. Теорія центру та периферія в регіональному розвитку.
6. Список літератури.
1. ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Серед вчених і фахівців у сфері регіоналістики єдності в поглядах щодо ролі держави у регулюванні територіального розвитку ніколи не було. Відсутня вона й сьогодні. Загалом можна виділити три напрямки (наукові течії) щодо цієї проблеми [1, с. 14]:
а) "радикальних перетворювачів";
б) "адапторів";
в) "неінтервенціоналістів".
Перші ("радикальні перетворювачі") є прихильниками активного підходу щодо проблем державного регулювання розміщення продуктивних сил з метою подолання регіональних диспропорцій, зумовлених як природно-кліматичними чинниками, так і віддаленістю від індустріальних центрів і торговельних шляхів, що склалася історично.
"Адаптори" також не вірять беззастережно у можливості суто ринкового регулювання і вважають, що стихійне формування територіальних господарських структур не здатне опти-мізувати розподіл населення і виробництва на території. Водночас вони є противниками радикальних засобів державного втручання в територіальне розміщення продуктивних сил і обмежують роль держави тільки поверхневим регулюванням, коригуванням, обстоюючи лише необхідність модифікації, а не трансформації природних тенденцій.
І, зрештою, "неінтервенціоналісти" взагалі заперечують необхідність будь-якого державного втручання у ці процеси в межах макроекономічного підходу, вважаючи, що ринок має достатньо регуляторів для того, щоб оптимізувати у просторі всі елементи продуктивних сил.
Криза 30-х років показала, особливо на прикладі Великобританії та США, необхідність активного здійснення регіональних заходів. Перші спроби теоретичного аналізу ролі
державної політики як засобу регулювання розташування підприємств були зроблені на межі 30-40-х років [2, с. 140]. Вони пов'язані з іменами американця С. Р. Деннісона та німця А. Льоша. С. Р. Деннісон був прихильником активної державної політики розташування, політики, спрямованої на піднесення економіки депресивних районів (до речі, термін "депресивний район" з'явився у Великобританії в період кризи 1929 р.).
Інший підхід щодо вирішення цієї проблеми пропонує А. Льош. У нього ширший погляд на всю систему розташування ринкового господарства. Проповідуючи оптимістичне бачення можливостей ринкової економіки і високо оцінюючи її спроможність до саморегулювання, Льош у принципі висунув варіант коректувальної діяльності держави у сфері політики розташування. Суть цього варіанта полягає передусім у полегшенні проходження природних процесів. Він зауважував: "Часто буде значно розумнішим полегшити руйнування старого поєднання території, населення та економічної діяльності та зайнятися систематичними пошуками нових і життєздатних комбінацій, тобто сприяти пристосуванню до нових умов, а не заважати йому" [3, с. 298]. У цьому розумінні його підхід протилежний до підходу Деннісона. Льош обґрунтовував необхідність створення пільгових умов переміщення підприємств (тобто вважав за необхідне підвищити мобільність капіталу), заохочення конкуренції, організації центрального інформаційного органу (бюро), "яке могло б давати довідки про особливо бажані та легкодоступні місця для організації підприємств" [3, с. 300].
На відміну від А. Льоша ще один американський вчений Е. Гувер метою державної політики розташування вважав не просто "покращання" локаційних рішень, що приймалися підприємствами, а вплив на господарство "проблемних" районів [2, с. 142].
Характеризуючи найважливіші напрями державного втручання в сферу розташування, він виділяв чотири основні завдання політики розташування:
1) активізація загальної виробничої діяльності та доходу регіону;
2) створення оптимальнішого поєднання підприємств різних галузей у регіоні;
3) удосконалення регіонального планування;
4) олтимізація вибору місця розташування (локації) підприємств.
Розглядаючи можливості державного впливу на розташування, Е. Гувер пов'язує їх із загальним станом кон'юнктури в конкретний період часу, зокрема з фазами економічного циклу. "Ефективність заходів впливу на розташування, -пише він, - більшою мірою залежить від фази ділового циклу, в який вони застосовуються. Деякі з подібних заходів мають зміст лише в періоди зростаючої зайнятості та активного інвестування, інші підходять у фазі депресії" [2, с. 142].
Інтерес до питань державного впливу на розташування особливо посилився в 50-60-х роках, коли в більшості розвинених країн усвідомили необхідність втручання в сферу регіональних проблем, була розвинута та зміцнена практика здійснення регіональної політики. Американці К. Понсар, У. Айзард, а після них й інші дослідники-регіоналісти досліджували різнопланові питання, що належать до сфери регіональної політики сучасної держави з ринковою економікою.
У 1957 р. відомий шведський економіст Г. Мюрдаль, досліджуючи економічний розвиток з "прицілом" на проблеми країн, що розвиваються, розглянув і нерівномірність регіонального розвитку [2, с. 142]. Широко відома висунута ним теза: "Вільна гра ринкових сил здебільшого веде до поглиблення, а не до згладження міжрайонних відмінностей". За Мюрдалем, дія ринкових сил зумовлює тенденцію до концентрації галузей, що розвиваються, в окремих районах. Цей процес поступово набуває кумулятивного характеру, бо з концентрацією виробництва в цих районах щораз сильніше проявляються ефекти агломерації, які, переломлюючись у специфічній формі "зовнішньої" економії, сприяють подальшій концентрації приватних інвестицій саме тут.
2. МЕТОДИ ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Діяльність більшості розвинених країн з ринковою економікою, котрі проводять активну регіональну політику, полягає в [5, с. 11]:
а) освоєнні слабкорозвинених (так званих "проблемних") територій чи реконверсії депресивних промислових районів;
б) децентралізації агломерацій та районів надконцентра-ції промислового виробництва;
в) утворенні нових промислових центрів чи вузлів за межами міських поселень, не зв'язаних з існуючими центрами промисловості.
З часом була напрацьована сукупність заходів, базуючись на яких, держава, зважаючи на свої потреби, може впливати на територіальну структуру господарства [6, с. 8]:
1) заохочувальні, спрямовані на приваблення в проблемні райони приватного капіталу чи на виживання постачально-збутових кооперативів, дрібних власників наданням їм фінансових субсидій, пільгових позик і тарифів на державні послуги, звільнення від податків;
2) обмежуючі, стримуючі економічний ріст провідних районів, з економічним стимулюванням фірм за виведення підприємств, видачею спеціальних дозволів на будівництво та розширення підприємств у зонах перевантаження тощо;
3) спорудження в проблемних районах за державний рахунок об'єктів інфраструктури;
4) регулювання розташування держсектора: створення в районах допомоги його підприємств (переважно промислових) і виведення з столичних районів низки центральних закладів.
Одночасно практикувались і розроблення та реалізація спеціальних урядових програм цілісного характеру щодо розвитку депресивних районів, оформлення великих державних замовлень на підприємствах, розташованих у таких районах тощо.
За умов створення промислових парків на території відсталих районів вони неминуче відіграють роль чинника економічного стимулювання, тому що окрім переваг, характерних для усіх зон, пов'язаних, передусім, із спільним використанням інфраструктури, забезпечують приватним компаніям одночасно й можливість отримання додаткових пільг, зокрема, таких як продаж за зниженими цінами земельних ділянок, готових виробничих будівель та приміщень чи здавання їх в оренду на пільгових умовах (низька орендна плата чи тривалий термін оренди). При цьому, як свідчить досвід, головними клієнтами таких зон є дрібні та середні підприємства, тоді як великі - значно слабше реагують на ті переваги, які забезпечує цей чинник стимулювання регіонального розвитку.
Історія регіональної політики, якщо за початок відліку прийняти 1933 р., коли у Великобританії були виділені "спеціальні райони", що стали об'єктом цілеспрямованих заходів державної політики нараховує вже сім десятиліть. Великобританія посідає особливе місце серед розвинених країн, оскільки здебільшого вона була піонером впровадження нових заходів централізованого впливу на процеси розташування продуктивних сил. Так, в 1934 р. у Великобританії було прийнято закон про делімітацію районів, що бідують, та про надання їм урядової допомоги, в 1945 р. -закон про державний контроль за розміщенням промисловості, в 1947 р. - закон про міське та сільське планування (цим законом, зокрема, обмежувалось будівництво у районах концентрації виробництва та стимулювалось у слабкорозви-нених районах). У 1953 р. було прийнято новий закон про розміщення і фінансування промисловості, в 1960 р. - узаконено перехід до національної регіональної політики, реалізація якої розпочалася з 1964 р. В середині 60-х років уВеликобританії була розроблена концепція регіонального розвитку до 1990 р. Протягом 1950 - 1965 рр. в країні було перебазовано з агломерацій у слабкорозвинені райони 1000 фірм з кількістю працівників у 220 тис. осіб, одночасно в нових районах створено понад 2 тис. філій фірм, розрахованих на 650 тис. нових робочих місць. Тільки з Лондона було перебазовано 194 тис. робочих місць, що знизило дефіцит робочої сили в столиці і дало змогу активізувати розвиток деяких периферійних регіонів.