Узагальнене знання повноважень судів (їх «спроможностей і можливостей») не тільки дає уявлення про те, чим можуть і повинні займатися ці державні органи, але й орієнтує щодо їхньої ролі і місця в системі всіхустанов, що реалізують у цілому державна влада, а дорівнює і співвідношення названих вище трьох її гілок (галузей). Воно наповняє конкретним змістом широко уживане, хоча і декілька спрощене пояснення суті поділу влади: законодавець зоаконодавствує, виконавчі органи виконують закони, а суди судять. У всякому разі, один тільки перелік судових повноважень свідчить про те, що за формулою «суди судять» ховається дуже ємна і різноманітна діяльність, що у цілому істотно відрізняється від того, що повинні робити законодавчі і виконавчі органи.
Коло судових повноважень говорить і про те, що дана влада покликана виконувати важливу і відповідальну соціальну функцію, не менше значиму, чим функції, виконувані іншими гілками влади. А це дозволяє робити висновок уже про рівнозначність, рівноправності і паритетності всіх гілок влади.
Такий висновок до порівняно недавнього часу вважався помилковим, що суперечить основній державно-політичній установці, що виражалася в словах «Вся влада Радам». Відповідно з цим у судів не було багатьох із перерахованих повноважень. Вони, приміром, не могли займатися конституційним контролем, перевіряти законність і обгрунтованість рішень і дій більшості виконавчих органів. На них дивилися як на органи, що повинні займатися головним чином розглядом цивільних і кримінальних справ, сприянням виконанню власних рішень. Лише у вкрай обмежених випадках їм дозволялось розбирати справи про адміністративні правопорушення і розглядати скарги на незаконні дії деяких (далеко не усіх) виконавчих органів.
Поворот відбувся наприкінці 80-х - початку 90-х років, коли початок рости свідомість того, що правова держава без повноцінної судової влади немислимо. З цього часу і почався процес прийняття конкретних мір, спрямованих на підвищення авторитету судів. Це проявилося не тільки в удосконалюванні порядку добору і формування суддівського корпуса, створенні умов для його незалежності, підвищенні матеріальної забезпеченості, установленні відповідальності за неповагу до суду, але й в суттєвомурозширенні судових повноважень.
Таку тенденцію можна бачити багато в чому. Зокрема, у наділенні судів правом здійснювати контроль за законністю й обгрунтованістю дій правоохоронних органів, покликаних займатися виявленням і розкриттям злочинів, у першу чергу в тих випадках, коли є небезпека обмеження конституційних прав і свобод громадян. У наші дні суди (загальні і військові), як буде показано нижче, можуть перевіряти законність і обгрунтованість затримки осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, арешту, продовження його терміна, учинення дій, пов'язаних з обмеженням права громадянина на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень, а також права на недоторканність житла і т.д. Вже тільки в цьому чітко проглядається визнання положення про те, що суди - це вершина піраміди правоохоронних органів.
2. СУДОВА СИСТЕМА, її СТРУКТУРА.
Один із двох основних компонентів судової влади складається в тому, що її здійснення довіряється тільки спеціально затвердженим державним органам - судам, що відрізняються від органів, що виконують законодавчі і виконавчі функції. Така відзнака виражається не тільки в специфіці судових повноважень, про які говорилося в попередньому параграфі даної глави, але й а порядку формування судів.
Особливості виконуваних функцій вимагають, щоб суди формувалися і діяли з дотриманням спеціальних правил - правил, що докорінно відрізнялися б від тих, що встановлені для законодавчих і виконавчих органів.
Тут достатньо відзначити, що в даний час суди усіх видів і рівнів утворюються з дотриманням установленої законом процедури. Реалізація її покликана забезпечити безсторонній добір суддів, спроможних професійно грамотно і чесно розглядати і вирішувати віднесені до їхнього ведення справи. Досягненню даної цілі покликано сприяти, зокрема, установлення системи гарантій, що попереджнуть проникнення в суддівський корпус некомпетентних і аморальних людей. Такі «захисні засоби» характерні для органів судової влади. Для формування органів законодавчої і виконавчої влади закон не встановлює детальних правил. Скажемо, офіційно встановлений перелік вимог до кандидатів у депутати Верховної Ради або місцевих представницьких органів значно скромніше, чим той, що існує для кандидатів на суддівські посади. До кандидатів на ті або інші (навіть найвищі) посади у виконавчих органах закон теж не пред'являє жорстких вимог. Від судів же потрібно високий рівень підготування і компетентність, оскільки судові помилки чреваті дуже серйозними, часом необоротними наслідками для життя, здоров'я, свободи, прав і що охороняються законом інтересів конкретних людей.
Істотним моментом, що характеризує побудову органів судової влади, є забезпечення їхньої незалежності, огородження від стороннього впливу як ззовні, так і усередині (із боку вищих інстанцій і судового начальства). Цього не скажеш про законодавчі і виконавчі органи. Особливо останніх, де субординація, підпорядкування вищестояща нижчестоящим, обов'язковість указівок керівництвавважаються явищем цілком нормальним. Не передбачаються якісь особливі міри, що захищають законодавців (членів представницьких органів) від впливу ззовні, оскільки зробити це практично неможливо. Дана категорія людей у своїй діяльності зобов'язана керуватися зовнішніми чинниками, враховувати вимоги соціальних і політичних сил (партій, суспільних об'єднань і т.д.).
Сказане, проте, не означає, що існує непрохідна пропасти між, з одного боку, судової, а з іншого боку - законодавчою і виконавчою владою, їхніми органами. При всієї їхньої відособленостіє чимало точок дотику між ними. Наприклад, органи законодавчої (представницької) влади видають закони, обов'язкові для виконання усіма, у тому числі судами, підтверджують фінансування судів, розміри оплати праці судів і інших судових робітників. Органи судової влади, із своєї сторони, можуть впливати, використовуючи надані їм повноваження, на зміст діяльності законодавчих (представницьких) і виконавчих органів. Вони вправі, скажемо, визнати закон неконституційним, а рішення виконавчого органа - незаконним. І це спричиняє за собою незастосування закону, ставить за обов'язок відповідним органам відмовитися від реалізації незаконного рішення, роздивитисяпитання знову або переглянути дане рішення.
Специфіка суду як органа судової влади складається також у тому, що для його діяльності встановлені особливі правила, процедури. Ці процедури, що відбивають загальнолюдський досвід, жорстко лімітують усе, що повинно відбуватися в суді при розгляді їм підвідомчого питання. Основна їхня ціль - забезпечити законне, обгрунтоване і справедливе рішення. Наріжним каменем усіх судових процедур є гласність, колегіальність (із деякими винятками) , можливість участі представників народу у винесенні рішень, рівноправність сторін, що беруть участь у розгляді справ, і ряд інших, про які промова буде нижче. Встановлені для законодавчих і виконавчих органів процедури (регламенти, що існують де-не-де у виконавчих органах правила прийняття рішень і т.д.) не володіють тієї старанністю, що характерна для судових процедур.
До дійсного часу склалося декілька варіантів процедур здійснення судової влади, що прийнято іменувати видами судочинства.
До них відносяться:
· конституційне судочинство;
· цивільне судочинство;
· арбітражне судочинство;
· карне судочинство;
· адміністративне судочинство.
3. ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ
Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;