Смекни!
smekni.com

Поняття і види угод Умови дійсності угод Умови і строки угод (стр. 1 из 3)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

“Цивільне та сімейне право”

Завдання до контрольної:

1) Поняття і види угод

2) Умови дійсності угод

3) Умови і строки угод

Поняття угод

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий дого­вір (угода) в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні на­віть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає дого­вір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на вста­новлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як бага­тозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як са­ме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється.

При цьому найважливішим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивіль­них прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сут­ність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вда­лим видається визначення договору як домовленості двох або кіль­кох суб'єктів, спрямованої на встановлення, зміну, припинення то­що цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юри­дичного факту є те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий до­говір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносять­ся між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адмі­ністративний договір тощо). Проте там договір виступає як катего­рія відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання. До деяких з таких договірних від­носин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Сутність, а також значення цивільно-правового договору най­більш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініці­ативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, за­хисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його зна­чення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законо­давства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмне-координаційна функція означає, що договір є своє­рідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулю­вання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту по­рушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в нату­рі, відшкодування збитків тощо.

Називають також інші функції договору. Наприклад, відзнача­ється роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, пе­редумовою і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: "Відпо­відно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні до­говору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуван­ням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості".

Звідси випливає, що свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учас­ники цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних ін­тересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не всту­пати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу в договір­ні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір — ст.633 ЦК) або передбачений угодою сторін (ст.635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винят­ки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. На­приклад, підприємець за публічним договором бере на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) дого­вору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибо­ром вправі укладати як договори, передбачені цивільним законо­давством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавс­твом, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безімен­ні" або ж "непойменовані" договори);

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.

Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється ви­могою обов'язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Та­кий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучас­ному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt servanda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права та обов'язки, стають учасника­ми зобов'язання, а відтак перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.651 ЦК). Невиконання або неналежне виконання сторонами договору спри­чиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.

Види договорів

Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис догово­рів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний ви­бір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульова­ної діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдос­коналенню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей.

Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін до­говору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладе­ними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші.

Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). На­приклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відпові­дальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органа­ми вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'яз­ку тощо.

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'яз­ково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасника­ми угоди договори поділяються на односторонні та взаємні (синалагматичні) — у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та ба­гатосторонніми.

У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у пози­чальника — лише обов'язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купів­лі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому куп­леної речі.