Походження Сонячної системи 2 2 (стр. 2 из 2)

Багато вчених поділяють думку голландського астронома Я. Орта, який вважає, що в 100 000 а. е. від Сонця зосереджені величезні скупчення ("хмари") невеликих тіл, що складаються головним чином з кам'янистих порід і льоду. Це - залишки протопланетної хмари, з яких, можливо, до цих пір утворюються комети. На це вказує періодичну появу комет, які наближаються до Сонця по гіперболічним і параболічним орбітах. Можливо, що вони під впливом тяжіння найближчих зірок змінюють своє круговий рух навколо Сонця і починають рухатися по дуже витягнутим орбітам. При зустрічі з великими планетами на своєму шляху орбіти комет можуть так перетворитися, що комети перестають віддалятися від Сонця далі орбіт планет Юпітера чи Сатурна і при черговому зближенні із Сонцем спостерігаються із Землі.

Проте, якщо дотримуватися загальноприйнятої гіпотези про розмір протопланетної хмари, то більш правдоподібно думку американських вчених А. Камерона і Ф. Уіппла, які вважають, що кометний пояс, що утворився на периферії Сонячної системи, знаходиться за орбітою Плутона на відстані від 40 до 50 а. тобто Пояс складається з невеликих тіл, які не спостерігаються з Землі, але їх вплив проявляється у відхиленні Нептуна і Плутона від їх обчислювальних орбіт. Судячи з відхилень, маса всіх тіл кометного пояса, можливо, перевищує масу Землі в 10 або 20 разів.

При більш детальному вивченні планет і супутників, а також динамічних властивостей їх орбіт виявляється, що всі тіла Сонячної системи підкоряються деяким закономірностям, що свідчить лише про їх спільне походження. перш за все всі планети рухаються навколо Сонця по майже кругових орбітах, як правило, збігається із спрямуванням їх осьового обертання, а також з напрямом обертання самого Сонця навколо його осі. Осі обертання планет майже перпендикулярні до площини їх орбіт, а самі орбіти лежать приблизно в одній площині. Супутники планет рухаються в основному екваторіальних площинах своїх планет, і напрям їх руху співпадає з напрямом обертання центральних планет.

Перші чотири планети мають приблизно однакові розміри і щільності і називаються планетами земної групи, або внутрішніми. Планети, які знаходяться за поясом астероїдів, мають невисоку щільність, вельми великі розміри і численних супутників. Їх називають зовнішніми планетами.

Розподіл планет по їх відстаням від Сонця - одне з найдивовижніших властивостей планетних орбіт. В кінці 18 ст. І. Тіціуса та І. Боде відкрили емпіричну закономірність, якій підпорядковані планетні відстані. Тоді ще не були відомі ні Уран, ні зауранової планети, ні малі планети, або астероїди. Закон Тіціуса - Боде, так само як і періодична система Д.І. Менделєєва, що дозволила передбачити властивості ще не відкритих хімічних елементів, допоміг визначити відстані від Сонця не відкритих планет. Закон Тіціуса - Боде не є фізичним законом у повному розумінні цього слова, так як його фізична природа повністю не розгадана. Деякі фізики бачать схожість цього закону з ранньою квантовою теорією атома водню, розробленої М. Бором, і вважають його властивістю гравітації, а космогоністи - проявом властивостей початкового стану протопланетної хмари, тому обгрунтування закону Тіціуса - Боде досі цікавить вчених і існує численні його вирази .

Існує ще одна цікава властивість Сонячної системи: супутники планет по своїй масі складають приблизно таку саму частку від мас планет, яку самі планети - від маси Сонця. Це властивість, мабуть, також пов'язано з процесом утворення Сонячної системи. Число відкриваються супутників планет поступово зростає. В даний час їх налічується вже більше 40.

Сонце силою свого тяжіння поряд з силами взаємного тяжіння планет і супутників визначає динаміку всієї Сонячної системи. Крім тепла і світла, Сонце випромінює в простір потоки заряджених частинок (сонячну плазму), або "сонячний вітер", який формується в дуже гарячій сонячній короні.

"Призначене" законом планетних відстаней Тіціуса - Боде місце між Марсом і Юпітером пустувало до 1801 року, коли, нарешті, була відкрита планета Церера і визначена її орбіта. Але незабаром з аналогічними орбітами були виявлені ще три планети - Паллада, Юнона і Веста. Із - за малих розмірів і великої зовнішньої схожості із зірками їх почали називати або малими планетами, або астероїдами - "зірко подобними". Поступово потік нових малих планет став збільшуватися, в той час як їх розміри стали скорочуватися. Якщо діаметр Церери рівний приблизно 1000 км, то діаметри астероїдів, що відкриваються в даний час, рідко перевищують 10 км.

Велика частина астероїдів займає кільцеву область з радіусами від 2, 3 до 3, 2 а. тобто Неважко підрахувати, на квадрат площі із стороною близько 10 млн. км доводиться один астероїд, який вже відкритий, і невелика кількість дрібних тіл, поки недоступних спостереженнями сучасними телескопами. Виявляється, що малі планети рухаються не тільки в цій області. Існують групи малих планет, які рухаються поблизу планет, що мають витягнуті орбіти і у своєму русі перетинають орбіти Землі та Марса.

Це - групи астероїдів типу Аполлон і Амур. Малі планети групи Аполлона можуть близько підходити до Землі, одна з них - планета Ікар - в 1968 році пройшла від Землі на відстані 6, 8 млн. км, а інша - Ерос - у січні 1975 року знаходилася від Землі на відстані 23 млн. км . Не виключено, що при чергове повернення ці планети підійдуть до Землі ще ближче. Тому один з проектів запобігання "більш тісних і небезпечних зустрічей" полягає в посилці ракети назустріч астероїду з метою його повного руйнування, але для цього необхідно знати хіміко-мінералогічний склад астероїдів. На підставі результатів досліджень метеоритів вважається, що астероїди за своїм складом розподіляються за групами: 93% - кам'яні, 1% - залізнокам’яні, 6% - залізні.

5 Таємниці Сонячної системи

Зірки-надгіганти А і Зірки-надгіганти У в ході своєї еволюції поступово розширюються, а зірки Головної Послідовності і зірки Білі карлики Д поступово стискаються. Наше Сонце зараз знаходиться на рівні З Головної Послідовності і поволі остигає перед своїм черговим катастрофічним вибухом.

Таємниці будови лептонів речовини. Найбільшим відкриттям 20 століття є відкриття лептонів структури речовини високих енергій ВВЕ всередині елементних частинок і атомних ядер. Квантова теорія не визнає світове панування термодинаміки у Всесвіті. Весь світ Всесвіту побудований всього з 4 лептонів: електрони, позитрони, нейтрино і антинейтрино. Лептони представляють собою об'ємні електроенергічні пульсуючі і обертальні вихори сферовидної і тораідальні форми. Лептони однакових, наприклад, відштовхуються, протилежних - притягаються. Ця взаємодія дозволяє їм особливі ЕЧ і АЯ з найбільшою точністю.

Тиск лептонів всередині ЕЧР (МПа) лінійно. Діаграма агрегатних станів лептонів речовини високих енергій описує відразу всі процеси високих енергій і в мікросвіті ЕЧ і А, і в космічному Мегасвіт.

ВИСНОВОК

Велике панування відсталих і брехливих теорій в пізнанні законів світобудови - це головна причина такого початку життя основної маси соціальної речовини земної цивілізації.

Пізнання законів лептонів ВВЕ - фундамент нових технологій третього тисячоліття.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. В.К. Абалакін, А.С. Сочіліна. Формування і динаміка сонячної системи. - Л.; Знання, 1984 р.