ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
ЛЕНІНСЬКА ДОБА ІСТОРІЇ ПРЕСИ
Досвід партійно-радянської преси України - величезне історичне полотно, на якому, незалежно від точки зору спостерігача, знайшлося місце і для величі незаперечних перемог, і для трагедії непоправних поразок.
В компартійних газетах цього часу слід відмітити винахідливість ще не дуже досвідчених журналістів політичної преси, котрі проводили несподівані навіть для нашого часу акції. Надзвичайно важкий та сповнений протиріч час підказував їм нові форми роботи. Наприклад, висвітлення голоду на Україні в 1920 р. Це був суворий екзамен для преси того часу на правдивість та гуманізм. І газетярі не опустилися до замовчування або до простої фактографічності або смакування підробиць. Газети брали участь у конкретних акціях. Вони не тільки змальовували крайню ступінь злиднів та здичавіння в голодних районах, але й друкували, що треба робити, навіть самі брали участь у конкретних акціях. Так, наприклад, редакція Конотопської районної газети випустила 1 травня 1922 р. одноденну газету на користь голодних дітей, весь прибуток від якої пішов на приготування їжі. Є й ще кілька подібних прикладів. “Луганская правда” опублікувала норму голодної пайки - 22,5 фунта борошна. “Известия Харьковского совета рабочих и крестьянских депутатов” організували акцію “Рабочее население сдает свои пайки в пользу голодающих”.
Важливою акцією радянської преси була участь у відродженні вугільної промисловості Донбасу. Місцева преса щономера привертала увагу до неї. Газетою “Киевский пролетарий. Газета киевского рабочего” в кінці 1920 р. було проведено акцію: “По республике организовывали сбор пожертвований для рабочих шахт и заводов этого края”.
Про результати вжитих заходів, наприклад, в газеті “Луганская правда” в січні 1922 р. повідомляється: “Трехмесячный продовольственный запас, создавшийся к этому времени, позволял уже думать о новом изменении программы в сторону повышения добычи угля”.
Але ніде й ніколи в компартійній пресі не знайти критики на адресу ЦК чи в цілому партії за її історичні провини перед народом, зокрема, перед тими ж пролетарями, які постраждали не менше від інших верств населення через “власну” революцію.
Зерно загибелі цієї преси, як і всього ладу, містилося в протиріччі між ідеєю і дією, між словом і вчинком тих осіб, які приймали рішення - і перш за все малочисельної групи партійних вождів країни. Бездоганно логічні словесні споруди на практиці перетворювалися на власну жахливу протилежність.
Чільне гасло більшовиків - “Мир народам!”, завдяки якому вони, власне, й отримали масову підтримку восени 1917 року - привело їх до війни проти частини свого народу. Під гаслом “Вся влада Радам!” вони перебрали реальну владу у Рад, перетворивши їх на підручних власної безмежної і неконтрольованої диктатури. Гасло “Фабрики - робітникам” дуже скоро перетворилося на пустий звук, адже робітники залишилися найманими працівниками, а власником виробничих потужностей лишилася держава, яка спекулятивно (внаслідок відчуження робітників від власності) продовжувала називати себе пролетарською.
“Геть експлуатацію людини людиною!” - найпоширеніше з газетних гасел та найлицемірніше з них, адже воно виявилося насправді ширмою надексплуатації людини, стало вдосконаленням, подальшим розвитком ідеї пограбування трудящих, адже єдиним експлуататором стала держава. А оскільки всі роки радянської влади малося на увазі, що держава - це партія, тобто її верхівка, то саме ця верхівка й несе головну історичну відповідальність за скоєне протягом десятиліть. Компартійна преса мала до цього безпосереднє відношення, адже була одним з головних “гвинтиків” величезного механізму втілення в життя (а фактично перекручення) власних привабливих гасел.
Порівняймо з реальністю чудову ідею одного з перших документів нової, соціалістичної влади, а саме “Декларации прав трудящегося и эсплуатируемого народа” від 18 листопада 1917 року:
“Власть должна принадлежать целиком и исключительно трудящимся массам и их полномочному правительству - Советам Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов”. (“Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам”, т. 1, С 30).
Чудове гасло, розтиражоване пресою - але насправді влада “цілком і виключно” належала партійній верхівці, яка перетворила парламент на театр, вибори на фарс.
“Мир народам!” - завдяки цьому гаслу, в кінцевому рахунку, більшовики й притягли до себе симпатії в змученій довгою світовою війною країні. Але через кілька місяців після Жовтневої революції розпочалася громадянська війна, відповідальність за яку лежить не тільки на силах реставрації (білій гвардії тощо), націоналах-сепаратистах чи інших, а, у першу чергу, на більшовиках як на правлячій партії. В її надзвичайних умовах реальну владу перебрав партапарат, верхівка центрального комітету та комітетів на місцях. Згодом ця практика призвела до появи культу особи, ще пізніше до неосталінізму, який, власне, й довершив остаточно відрив влади від народу - внаслідок чого народ відмовив КПРС у владі.
Головним питанням кожної революції є питання про владу, тобто про власність. Його більшовики вирішили мимохідь, легко (чи, може, бездумно?) націоналізувавши банки, фабрики й заводи, а, через короткий проміжок “соціалізації”, - і землю. Тому в роки революції та громадянської війни головною “мирною” темою газет все-таки була проблема продовольства, власне - методів і шляхів постачання хліба до промислових центрів.
Преса тих часів, навіть небільшовицька, показує, що ця надзвичайно важлива проблема виникла до Жовтневої революції. Власне, одним з поштовхів до лютневої 1917 р. революції в Петрограді, за багатьма свідоцтвами, стала раптова нестача хліба в столиці. Навесні, влітку та восени 1917 року ця тема вже широко обговорювалася в газетах (див., наприклад, рубрику “Продовольственное дело” в газеті “Известия Московского Совета Рабочих депутатов” за 8, 13, 21, 23 вересня 1917 року). 14 жовтня, коли минув лише тиждень після взяття влади більшовиками, ця газета повідомляла:
“Городским продовольственным комитетом получены следующие сообщения от его уполномоченных на местах.
Из Тамбова. Никаких запасов хлеба нет. Полное отсутствие подвоза...
Из Тюмени. Выполнять наряды для Москвы в настоящее время не представляется возможным.
Из Симферополя. Вследствие расстройства транспорта, отсутствия запасов и слабого подвоза хлеба по ноябрьскому плану предполагается выполнить 50%”.
Але земельна політика більшовиків до краю загострила існуючі труднощі, протиставивши із зброєю в руках місто і село, робітників і селян. Відмова протягом січня-липня 1918 року від зрозумілого селянам та “запозиченого” у есерів гасла “Землю - селянам”, прагнення монополізувати хлібну торгівлю та швидко перейти до сільськогосподарських комун, нехтування особливостями тогочасної України призвели до найстрашнішої з воєн - громадянської, до масового голоду та політичної кризи нової влади у 1921-1922 роках.
Преса більшовиків всіляко виправдовувала дії центральної та місцевих органів влади, наголошувала на вимушеному й тимчасовому характері політики “воєнного комунізму”, при якій продовольчі загони забирали у селян-виробників увесь хліб, так звані “надлишки”, за винятком того (31 фунт на місяць на людину), який необхідний, щоб не вмерти з голоду. Подекуди газети навіть вихваляли економічну ефективність такого способу “господарювання”. В усякому разі, публікації прагнули відвести від партії відповідальність за кризовий стан країни. І робили це досить невміло. Ось приклад з харківських “Известий...” за 6 березня 1919 року. Під заголовком “Большевики виноваты?” газета доводить, що “еще при гетьманщине цены полезли вверх”. Висновок:
“Большевикам досталась... разоренная в промышленном отношении страна... Промышленная разруха не дает возможности сразу начать правильный товарообмен с деревней”.
А без цього, веде далі автор, “мы выкачаем хлеб из деревни только с неимоверными трудностями”.
Ця публикація з’явилася в березні 1919 року, але в ній не згадано про те, що громадянська війна почалася за рік до того почасти з тієї причини, що три декрети Рад поступово, за весну й літо 1918 року, відібрали у селян землю, яку дали їм в жовтні 1917 року. Тому й виник заколот лівих есерів у Москві в червні 1918 р., що партія соціалістів-революціонерів завжди обстоювала інтереси селян. Залишившись без власного хліба, Москва мусила шукати інші резерви “рятування революції”. Найближчий з них був на Україні.
Все нібито вірно - але поза контекстом у процитованій публікації лишається відповідальність більшовиків за розв'язування громадянської війни. Лишається додати, що публікація з’явилася ще до “визвольного походу” Добрармії Денікіна, до війни з білополяками, до нових судом виснаження “півдня Росії”, тобто саме України, викликаних війною з Врангелем за Крим та й до війни з селянською повстанською армією під проводом Н. Махно, тобто до нових нищівних хвиль бойових дій, розрухи, голоду і безвладдя.
Їх наслідки, точніше, той стан, з якого почалося відновлення мирного життя вже підрадянської України, також правдиво й об’єктивно висвітлювали місцеві журналісти у поданнях до московського часопису:
“В Киевской губернии на местах царит полная дезорганизация. В Полтавской губернии политические осложнения и авантюра Григорьева внесли полную дезорганизацию на местах: сношение с уездаами прекратилось, поступление зерна ничтожно” (“Известия Народного Комиссариата по продовольствию”, 1919, ? 17-20).
У повідомленні з Херсону розповідалося навіть про випадки людожерства серед мирного населення - однак, зауважимо, йшлося про стан справ у місті, тільки-но перебраному від ворога.
Політика воєнного комунізму залишила помітний слід в історії української партійно-радянської преси. Але й перехід до непу мало що змінив у справі партійного керівництва пресою.