Смекни!
smekni.com

Національні інтереси України в контексті стратегій Росії і НАТО (стр. 2 из 6)

Та попри все, творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою існування перших організаційних осередків українського національного руху – «громад».

Володимир Антонович

В. Антонович обрав українську національну ідентичність у зрілому віці. Як і в випадку з М. Костомаровим, його українофільство мало передусім соціальне підґрунтя, як це він сам говорить, «притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної теорії, я одкрив сам собою українство»/17/. В. Антонович прийшов в український рух з польського середовища, котре аж до повстання 1863 р. перебувало під переважаючим впливом еґалітаристських ідей французького просвітительства. Захоплення цією ідеологією мало за наслідок явища «балагульства», а згодом «хлопоманства». «Хлопоманом» був і В. Антонович. Більше того, він дуже швидко вибився в керівники цього руху і став найавторитетнішим лідером польської молоді в Києві. Спостереження за народним життям, однак, спонукали його до висновку про етнічну окремішність автохтонного населення України. Разом із колом однодумців В. Антонович приймає рішення повністю злитися з ним, прийняти його мову й культуру. Тому він розриває з польським патріотичним середовищем і входить до тільки-но створеної «громади».

Вже в свої студентські роки В. Антонович надавав великої ваги історичній науці, розраховуючи знайти в ній відповіді на актуальні проблеми сучасності. В зв’язку з цим він облишив навчання на медичному факультеті і перевівся на історично-філологічний факультет/18/.

Історична спадщина В. Антоновича не мала такого яскраво вираженого політичного спрямування (за невеликим винятком друкованих у Галичині творів, а також курсів, читаних нелегально гурткам втаємничених осіб, в основному вони не збереглися), як спадщина його попередника М. Костомарова. Далі розвиваючи народницьку схему останнього, з-поміж усіх українських істориків В. Антонович був чи не найортодоксальнішим позитивістом. Чимало його сучасників закидали йому, що він, мовляв, даремно витрачає стільки енергії на заняття, з їхньої точки зору, нічого не вартими археологією чи нумізматикою (В. Антонович – «батько» української археології). Та в дійсності такі оцінки надто поверхові. В. Антонович розглядав історію як одне з основних джерел української національної ідентичності і шукав ці джерела навіть у таких «дріб’язкових» галузях як археологія чи нумізматика. Взагалі, окрім
П. Куліша, ніхто з тодішніх українських діячів не надавав такого великого значення культурі, як він.

З превеликим невдоволенням В. Антонович спостерігав, як його сучасники захоплюються культурними проявами російського лібералізму. На його думку, саме в перевазі культурної спадщини
росіян над українською культурою слід шукати пояснення швидкому поступові російщення України. Вихід він вбачав у переорієнтації на незмірно вищі, з його точки зору, західноєвропейські культурні зразки. Проте такий заклик
В. Антоновича («Лист подорожнього») зрозуміння в основному не знаходив, а лівиця (М. Драгоманов і його прихильники) розцінювали його як прояв ксенофобії/19/.

Протягом усього свого життя В. Антонович провадив активну громадсько-політичну діяльність. В роки своєї молодості він був завзятим радикалом, за що засуджувався шляхтою і навіть обвинувачувався в комуністичній пропаганді. Проте практиковане ним «ходіння в народ» спонукало його до висновку, що селянська маса в основному не готова до сприйняття еґалітаристських ідей. Поступово він еволюціонізував в напрямку до консерватизму і повного заперечення позитивного балансу революційних доктрин. Наприкінці 70-х років наукові зацікавлення зблизили його з багатьма польськими істориками (передусім з Олександром Яблоновським і Валеріяном Калінкою), котрі пропагували тверезіший і критичніший підхід до історичного минулого Польщі й України, ніж це робили їх попередники романтики. Крім цього, після подорожі по Італії у 1880 р. у нього виникає думка про перетворення Галичини на «український П’ємонт», тобто про перенесення центру українського політичного й культурного життя з Києва до Львова. Ця думка викликала співчуття також серед його польських колег. Врешті, цій ідеї сприяла й політична кон’юнктура 80-х років, коли галицькі поляки й народовці, налякані значною популярністю москвофільських ідей у Галичині (що засвідчив львівський судовий процес 1882 р. над провідними москвофільськими діячами), тяжіють до порозуміння. Ідея польсько-української угоди в Галичині була реалізована в 1890 р. (так звана «нова ера»). Акція виявилася короткотривалою, проте позначилася важливими здобутками для українців у національно-культурній сфері (відкриття у Львівському університеті кафедри історії України та призначення її керівником М. Грушевського, офіційне визнання австрійським урядом українського фонетичного правопису, що був заборонений у Росії, реформа Товариства ім. Т. Шевченка, створення нових гімназій і ін.). Внаслідок усього цього Львів перетворився на всеукраїнський культурний центр, а вже перетворення його й на політичну столицю України стало питанням часу/20/.

Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.

Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з
М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.

Розгляньмо конкретні наукові ініціативи українських діячів, В. Антоновича зокрема, що мали визначальний вплив на подальшу еволюцію української національно-політичної думки.

Науково-організаційні ініціативи в Наддніпрянській Україні

Зрозуміло, що в Російській імперії історичні установи могли існувати лише в руслі відомої формули «самодержавие, православие, народность». Варто зауважити, що царські чиновники чудово розуміли вагу історичних досліджень. Так, київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков вважав, що «историческая наука должна служить подспорьем национальной и патриотической администрации, а разрабатывающее ее ученье должно стать одним из органов этой администрации»/23/. Проте об’єктом діяльності всіх створених російською адміністрацією наукових установ все ж була історія «Юго-Западной России», тобто України, тому не дивно, що в них охоче працювало чимало українських патріотів. І незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, однак такі організації, як Київська археографічна комісія/24/, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства/25/, Історичне товариство ім. Нестора-літописця/26/, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою частиною легітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси» М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського «Kulturkampf»-у, тому у 1876 р. не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови. Проте національний напрямок інших наукових установ був не настільки очевидний, і вони продовжували успішно функціонувати. Цікаво зазначити, що радянські ортодокси від науки були набагато далекоглядніші, ніж царська цензура, і в 1972 р. стали на заваді спробі відновлення «Київської старовини» – з їхньої точки зору, видання «буржуазно-ліберального» й «націоналістичного»/27/.

«Руська історична бібліотека» О. Барвінського і українська історична наука в Галичині

Відсутність, крім етнографічних, вагомих візуальних відмінностей українців від росіян, спільні риси культурно-історичної спадщини (православ’я; церковно-слов’янська мова; російський імператор вважався прямим спадкоємцем держави київських Рюриковичів) сприяло тому, що чимало українців добровільно обирали російську національну ідентичність. Причому це явище характерне не тільки для Наддніпрянщини, а й, Галичини, де існувала потужна інтелектуально-політична течія, прихильники якої схильні були ідентифікувати себе з росіянами і з цієї причини завзято поборювали галицьких прибічників власне проукраїнської орієнтації. До числа москвофілів належали й перші фахові галицько-українські історики (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Шараневич та ін.). У центрі уваги їхніх наукових зацікавлень знаходилися династії галицько-волинських Рюриковичів, і оскільки Рюриковичі правили й у Москві, а їхніми правонаступниками є Романови, то звідси випливала історична єдність Галичини й України з Росією. Інтелектуальний потенціал народовців (цей власне проукраїнський нурт розпочав формуватися значно пізніше, лише в 60-і роки), котрі початково майже поголовно були студентами, був набагато нижчий. Тому, щоб якось протиставитися історичним аргументам москвофілів, народовці іноді вдавалися навіть до різких випадів проти археографічних досліджень взагалі/28/. На руку москвофілам було й те, що вся історія України писалася наддніпрянськими діячами по-російському (спочатку з причини відсутності української літературної мови, згодом через її заборону). До цього слід додати, що й ці праці мали бути пристосовані до традиційних російських історичних схем. Все це загалом перешкоджало розвиткові українського політичного напрямку, в Галичині зокрема.