Реферат з журналістики
Регіональні та місцеві телекомпанії України на сучасному етапі
Як відомо, місцеве телебачення в Україні у 60 — 70-х роках базувалось на обласних комітетах по телебаченню і радіомовленню. До 90-х років ряд областей Української РСР не мали взагалі свого власного місцевого телебачення.
Справжній прорив у створенні нових телерадіокомпаній стався з моменту, коли Україна стала незалежною державою. Одна за одною почали відкриватись телестудії у Вінниці, Житомирі, Полтаві, Луцьку, Черкасах, Хмельницькому, Тернополі, Севастополі.
Далеко не всі новостворені телестудії виявилися в однаково сприятливих умовах (ідеться про телестудії в областях, які відкрились у загальній системі Держтелерадіо там, де їх раніше не було). Приміром, телевізійники Житомира, Херсона, Тернополя, Хмельницького за підтримки місцевих органів влади отримали спеціалізовані нові приміщення, технічну базу. У ряді інших областей: Вінницькій, Полтавській процеси становлення молодих студій відбувались складніше.
Практично всі новостворені телестудії задовольнялися монтажно-знімальними лінійками VHS, SVHS. Досить гострою виявилась і кадрова проблема. Кадри здебільшого підбирались із випускників місцевих вузів, проходили спеціалізоване навчання в Укртелерадіоінституті. Практика вже не раз довела, що тим, хто працює на телебаченні потрібна насамперед не спеціальна телевізійна освіта, а особлива "телевізійна душа".
Уже в середині 1994 року власні передачі вели 23 обласних телерадіооб'єднання, телерадіокомпанія "Крим", Севастопольська та Криворізька міські телестудії. Загальний обсяг місцевого мовлення складав 14 760 годин на рік. У 1994 році розпочалися роботи з планування виробництва ряду технічних засобів для національного телебачення і радіомовлення. Згодом ці роботи дістали подальший розвиток у комплексній цільовій програмі Мінмашпрому України "Телебачення і радіомовлення". Нею передбачались у 1992—1996 роках розробка та серійне освоєння вітчизняних засобів для створення, обробки, монтажу й випуску в ефір телепрограм. За своїм технічним рівнем ці засоби належали до IV покоління, більшість з яких у межах країн СНД створювались уперше.
Крім того, започаткована комплексна цільова програма Мінмашпрому "Український телевізор", виконавцем якої мали б бути вісім підприємств-виробників телевізійних приймачів та 53 підприємства-виробника електронної техніки, вузлів, функціональної електроніки й матеріалів. Передбачалось суттєве збільшення обсягів виробництва телевізорів з одночасним підвищенням їх технічного рівня шляхом випуску приймачів 5-6 поколінь з аналого-цифровою і цифровою обробкою сигналів. З урахуванням потреб внутрішнього ринку і прогнозу експортних поставок програмою передбачалося збільшення в Україні виробництва телевізорів у 1995 році до 5 мільйонів штук.
Але, на жаль, через брак коштів, а можливо, через інші причини, які криються значно глибше, усе це і лишилось тільки на папері. Хоча за всіма параметрами Україна, чи не єдина з республік колишнього СРСР, мала можливість і промислову, і науковий потенціал аби заповнити ринок країн, особливо Східної Європи і пострадянських держав, високоякісною телевізійною апаратурою. Незреалізованість даного проекту в Україні призвела до того, що цілі галузі, високоточні технології виробництва були приречені на знищення, в ліпшому разі "замороження".
Одне, приміром, таке підприємство, як ВО "Свема" у м. Шостка, яке базувалось здебільшого на зв'язку із кіно і телебаченням, змушене роками простоювати, згорнувши відповідні наукові розробки, вдосконалення технології виробництва. А скільки таких підприємств, відлучених від телевиробництва, залишились в Україні не використаними і зруйнованими?!.
Далі поведемо мову про абсолютно нове явище, яке виникло в Україні в середині 90-х — мовлення телекомпаній, що не входять до системи Укртелерадіокомпанії державної.
Новостворені телекомпанії відрізнялись одна від іншої насамперед формою засновництва. Засновниками були профспілкові громадські організації, органи державної влади, підприємства, установи, заклади культури, комерційні структури, окремі громадяни. Загальний обсяг мовлення недержавних телерадіоорганізацій, які діяли в Україні у 1993 році, складав близько 2 тисяч годин на добу. Приміром, регіональна телекомпанія "Ютар" (м. Київ) мала 15 годин середньодобового мовлення, "АТБ-1" (м. Харків) — близько 10 годин, інші, порівняно невеликі, місцеві телестудії — 3—6 годин на добу.
Пізніше Закон України "Про телебачення і радіомовлення" позбавить права створювати телерадіоорганізації партіям, профспілкам та громадським організаціям.
Телекомпанія "Мегапол" (м. Київ) може бути характерним прикладом становлення і розвитку форми комерційного мовлення в Україні.
Як і студії попередники (ще 60—70-х років), "Мегапол" утворила група ентузіастів на базі кінофакультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Потім, відчувши залежність від керівництва інституту, колектив "Мегаполу" перейшов на інший дах, зареєструвавши підприємство "Продюсер-Центр". Талановиті телевізійники, сценарісти знімали документальні фільми, які в період "Горбачовської відлиги", особливо на раніш заборонені теми з української історії, культури, — досить добре сприймались, мали свого замовника і споживача. До речі, таким же шляхом пішов і творчий колектив обдарованих тележурналістів державного каналу УТ-1 (серед них В. Яцура, В. Нечипорук та ін.), які утворили свій продюсерський центр "Янко", що згодом трансформувався в досить потужну корпорацію "Уніка-TV".
Повернемося до прикладу з "Мегаполом". Вийшовши в ефір на 7-му каналі в м. Києві, компанія спочатку збиралась протягом кількох місяців демонструвати лише фільми (згадаємо подібний факт і в студії "1+1"), але невдовзі почали готувати і власні передачі. Протягом року було підготовлено до півсотні цікавих циклових і окремих телепрограм. Відтак "комерція" дала маху, оскільки "Мегапол" зробив спробу закодувати свій, уже досить популярний серед глядацької аудиторії, канал. Кодування не вдалось із суто технічних причин, передплата як така на канал у зв'язку із цим стала неможливою. У 1993 році "Мегапол" зійшов з ефіру 7-го каналу, своїм прикладом довівши, як треба і як не треба організовувати комерційне мовлення в Україні. Усі інші телекомпанії, що виникали в різних містах держави вже і не пробували запроваджувати систему "кодування" каналу, а сподівались на зароблення коштів переважно від реклами та опосередковано, маючи більш вигідні пропозиції від представників органів місцевої влади, які швидко відчули роль і вплив місцевого телебачення на маси і намагались знайти спільну мову з телевізійниками, аби виходити в ефір з тими чи іншими темами, проблемами.
У першій половині 90-х років серед регіональних телеканалів слід назвати особливо впливові: "Ютар", "Тет-а-тет" (м. Київ), "Тоніс" (м. Харків). Пізніше з'явились студії "Гравіс", "ІСТV".
Уже в другій половині 90-х років у Києві реально діяли 10 загальноміських телеканалів, на яких працювали 17 студій і компаній, окрім цього, існували районні компанії (як ефірні, так і кабельні).
У травні 1995 року було зареєстровано як юридичну особу Національну телекомпанію України, яка включала в себе всі обласні держтелерадіокомпанії в областях.
18 липня 1995 року було видано Наказ Держтелерадіо України "Про тимчасовий розподіл технічних засобів розповсюдження програм телебачення", згідно з яким з 1 серпня цього ж року було здійснено перекомутацію телепередавачів і ретрансляторів, які транслювали програму УТ-2 на мережу каналу "Громадського Російського Телебачення", а передавачів, що транслювали "ТРТ", на мережу каналу УТ-2. Водночас було припинено використання мереж УТ-1 і УТ-2 для розповсюдження регіональних та обласних програм. Це дало можливість утворити справді Всеукраїнський телевізійний канал із розповсюдженням програм на 93% території держави. Наступним кроком стала розбудова і зміна структури, творчого обличчя першого загальноукраїнського каналу. Позитивом є те, що Перший національний взяв куж на удосконалення системи інформаційного мовлення. Більш розкутими, самостійними, з достатнім рівнем технічного обладнання стали кореспондентські пункти "Українських телевізійних новин" в областях.
Самі ж обласні телерадіокомпанії виявились у зв'язку із перекомутацією каналів і забороною виходу на каналі УТ-1 у досить складному становищі. З одного боку, вони теоретично мали змогу і право розбудовувати власні канали мовлення, з іншого - їх позбавила своя ж рідна Національна телекомпанія транслювання програм по каналу, який охоплював всі області.
У зв'язку з цим з великою затримкою відбулось і ліцензування обласних держтелерадіокомпаній. На практиці це виявилось надто складним: за винятком Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Хмельницької, Одеської, Полтавської областей та Республіки Крим, ніхто не спромігся на будівництво власних повноцінних обласних телеканалів. Завадила цьому насамперед недостатня радіорелейнокомунікаційна база, розбудова якої вимагала мільйонних витрат.
Більшість обласних державних телерадіокомпаній змушені були погодитись на вихід у ефір у час, не заповнений каналом "Інтер" на ІІІ телевізійній програмі (до ліцензування облтелерадіокомпаній Національна рада з питань телебачення і радіомовлення видала ліцензію на мовлення новоствореному державно-комерційному телеканалу "Інтер"). Для державних обласних телекомпаній на цьому каналі лишився досить не респектабельний ефірний час (з 13-00 до 18-00). Дана ситуація з виходом в ефір у денний час досить негативно вплинула на якість мовлення, яке мало підкріплювалось рекламою, адже за статистикою, вдень глядацька аудиторія в кілька разів менша за вечірній і нічний час. До того ж, перехід на ІІІ канал для кількох областей виявився взагалі проблематичним, оскільки технічно він накривав лише до половини їх територій. Така ситуація виникла в Сумській, Вінницькій, Рівненській, Закарпатській областях.