Реферат на тему:
Психологія насильницької та необережної злочинності
Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насамперед, її потреби, що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе тільки в соціальному середовищі.
Важливо відзначити, що власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:
— потреба у спілкуванні — в потребу насильства над оточуючими;
— потреба у самоствердженні — у прагнення владувати, застосовувати силу, принижувати іншу людину;
— потреба у визнанні — в егоцентризм;
— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.
Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх констатація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до інших людей, до суспільства в цілому.
Отже, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соціального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив маломотивовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями. Одне з них проведено американськими вченими у Стенфордській тюрмі і мало на меті визначити, як поводитимуться люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися із числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Усі вони були фізично та психічно здорові, а їхня участь в експерименті — повністю анонімна і для справжніх в'язнів, і для тюремної адміністрації.
Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв'язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація породжує правомірну поведінку, а негативна — засуджувану, але не обов'язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна ланка — прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задоволення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).
Кожен злочин безпосередньо пов'язаний із прийняттям суб'єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливого) варіанту поведінки.
Таким чином, вибір того чи іншого варіанту рішення є результатом складної взаємодії зовнішньої ситуації із особливостями особистості, в першу чергу — ціннісними орієнтаціями. Функціональний зміст останніх полягає в усвідомлених потребах, інтересах, поглядах. Як показують результати досліджень, визначення варіантів рішення базується на основних, зовнішньо не пов'язаних з правом, цінностях — ціннісні орієнтації законослухняних громадян відрізняються від орієнтацій злочинців переважанням духовності, загально-гуманістичних установок, моральних критеріїв поведінки. У подальшому пророблення варіантів рішення переводиться на рівень конкретної ціннісної орієнтації щодо норми права, оцінки можливої дії з позицій індивідуальної правосвідомості особистості. Необхідно підкреслити, що не кожний із елементів правосвідомості, відповідальний за прийняття того чи іншого рішення, — ні знання правових норм (злочинці досконало володіють цим знанням), ні ставлення до конкретних правових норм (багато працівників правоохоронниї органів ставляться до певних норм негативно, вважають їх неправильними, неадекватними) не відіграють вирішальної ролі. Найбільш відповідальним особистісним чинником у прийнятті рішення є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання норми права: орієнтується суб'єкт на дотримання чи порушення цієї норми.
На процес прийняття рішення значною мірою впливає відображення в свідомості суб'єкта конкретної ситуації передбачуваної дії. Досить часто таке відображення — внаслідок особливостей особистості та перешкод об'єктивного характеру — виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинів, що вчинюються внаслідок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розуміння фізичних властивостей ситуації, що загрожує настанням шкідливих наслідків, або ж зневажання пересторогою, пов’язане з неадекватним розумінням можливих соціальних та правових наслідків.
Почасти помилкова оцінка ситуації і формування прогнозу наступної дії визначаються легковажним, безвідповідальним ставленням злочинця до оцінки його діяння суспільством і державою. Проведені кримінологічні дослідження свідчать, що 38 % убивць та 47 % грабіжників прогнозували загрозу покарання як абстрактну, малозначну чи нездійсненну. На помилковість прийняття рішення може вплинути скороминучість ситуації у поєднанні з поквапливістю дій злочинця. Так, рішення про вчинення умисного вбивства в 59,5 % випадків приймались безпосередньо перед злочином, а термін підготовки не перевищував кількох хвилин.
На помилковість прогнозу і прийняття відповідного рішення впливає такий індивідуально-психологічний чинник, як перенос (заміщення). Його дія полягає в тому, що недосягнута раніше мета заміщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення існуючої потреби. Характерним прикладом заміщення можна вважати хуліганство, за якого конфлікт у сім'ї чи найближчому оточенні переноситься в іншу ситуацію (побиття перехожого на вулиці, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо). Такі злочини значною мірою «випадкові»: суб'єкту важливо забезпечити собі певну «розрядку», задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60 % випадків хуліган раніше ніколи не бачив потерпілого, 56 % з них характеризувалися як хворобливо самолюбиві люди, 69 % — підвищено образливі. Майже всі звинувачувані були в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведінка — нестриманою, цинічною, розбещеною, зухвалою тощо.
У мотиваційну структуру злочинної поведінки включається усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення. Саме цим злочинець відрізняється від незлочинця, тобто невинного заподіяння шкоди, що виключає відповідальність (казус, випадок). Усвідомлюючи зміст діяння (дії чи бездіяльності), суб'єкт, незважаючи на це, приймає рішення діяти саме так, а не інакше. Його здатність до вибірковості поведінки реалізується у злочині, і саме тут виявляється воля індивіда. Вона оформляється через цілеполягання і мотивацію в конкретну дію, що призводить до визначеного у кримінальному законі результату (протиправності вчиненого).
У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і трактується кримінальним законом як злочинний. Але такий підхід трохи спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об'єднаних єдиним наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Якоюсь мірою це суперечить психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі особи. Кримінальний закон має інакші відправні положення і не вкладається в звичайні уявлення про людську поведінку через складність конструкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така сама.
Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.
Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:
1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.
На першому етапі злочину формуються його психологічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів їх задоволення.