КУРСОВА РОБОТА
на тему:
“Українська освітньо-виховна система
в світлі ідей Г.Ващенка” ПЛАН
ВСТУП
1. ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ Г.ВАЩЕНКА ЯК ВЧЕНОГО І ПЕДАГОГА
2. ВЕРШИНА НАУКОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Г.Г.ВАЩЕНКА
3. Г.Г. ВАЩЕНКО ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ
Вступ
Тема даної курсової роботи: “Українська освітньо-виховна система в світлі ідей Г.Ващенка”.
Актуальність даної теми зумовлена тим, що сьогодні українська школа перебуває в стані кардинального оновлення, шукає нових шляхів для вдосконалення та розвитку. Але не потрібно винаходити щось нове, в першу чергу, потрібно дослідити вже існуючі напрацювання українських видатних педагогів.
Виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим.
ГРИГОРІЙ ВАЩЕНКО
1. Головні етапи становлення та розвитку Г.Ващенка
як вченого і педагога
Видатний український педагог Григорій Ващенко народився 125 років тому - 23 квітня 1878 року в с. Богданівці нині Прилуцького району Чернігівської області. Дуже широко знаним був у 20-х роках, коли працював професором, завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському інституті народної освіти.
Тоді за його підручником "Загальні методи навчання" (вийшов друком 1929 року) вчилися, власне, у всіх українських педагогічних інститутах та технікумах.
Далі ж, у 1933-му, - стереотипні звинувачення в націоналізмі, звільнення, власне, вигнання з роботи, далі - пошуки Г. Ващенком порятунку (як згадував він, "більше як два з половиною роки я був без хліба") у Сталінграді, де він також очолював кафедру педагогіки, ще далі - розуміння Г. Ващенком, що радянська влада - переможниця у війні - не зніме з нього звинувачень у націоналізмі й неодмінно знищить, - і, отже, нелегке, болісне рішення: еміграція. По війні Г. Ващенко - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, упродовж кількох років був він також ректором Богословської Академії в тому ж Мюнхені. Стає він ідейним наставником української молоді, яка зростала в умовах еміграції, і найперше - СУМу - Спілки української молоді.
З'являються десятки педагогічних праць. Ось лише окремі назви: "Виховний ідеал" (у 1995 році ця книжка була видана в нас 50-тисячним накладом), "Загальні методи навчання" (видано в Києві в 1997 році), "Завдання виховання української молоді", "Релігія і майбутнє людства", "Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи", "Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства", "Виховання мужності і героїзму", "Релігійне виховання молоді", "Виховання любові до Батьківщини", "Психологія в СРСР", "Основи естетичного виховання".
Або ось ще праця - окрема книжка "Проект системи освіти в самостійній Україні". Варто вдуматись: початок 50-х років; здається, незрушно, назавжди отвердинився монстр - СРСР, а Г. Ващенко пише спеціальну працю під такою назвою. Чому? Тому, що він знає: цей монстр, цей колос - на глиняних ногах, знає, що він конче розпадеться, що самостійна Україна неодмінно буде. Як, отже, їй обійтися без власної системи освіти, яка, на переконання Г. Ващенка, "має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям"!
Варте, між іншим, найбільшої уваги й таке прозірливе застереження Г. Ващенка: "Може статися так, що вороги будуть переможені, а коли прийде справа до мирного будівництва на Україні, наш нарід виявить повну непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову опанують якісь спритні чужинці".
У тому й полягає найбільша заслуга Г. Ващенка, що він - творець державницьки зорієнтованої української національної педагогіки. Не вузько етнічної, а саме державницьки зорієнтованої - тої, яка породжує і зміцнює волю національного самоутвердження, плекає народ сильний, гордий, мужній, формує дужу, свідому своєї історичної місії націю. Тобто - головна заслуга цього педагога полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу.
Стисло формулу своєї педагогіки Г. Ващенко формулював у словах: "Служіння Богові та Україні". І якщо з другою частиною цієї формули все ясно (Україна як найбільша цінність, як невід'ємна органічна частка того вище духовного, божественного, що мусить бути в душі кожного українця), то стосовно першої її частини не раз уже чулися звинувачення з того приводу, що педагог пропагував вивчення в школах релігії, що він хотів, аби школа виховувала глибоко віруючих християн...
Що ж стосується власне українського національного виховного ідеалу, особливо повно розробленого й сконкретизованого Г. Ващенком, то, як був він переконаний, український народ, як і будь-який інший, "має свої національні фізичні й психічні особливості, має своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури він має творити свій національний український виховний ідеал".
Служіння Богові - отже, плекання в людині вищого, божественного, одухотвореного начала, що вбереже її від ницого, брудного, аморального, дарує душі чистоту і світлість. А служіння Україні - то служіння рідному своєму краєві як найбільшій цінності, тій, що має бути невід'ємною, органічною часткою оцього вище духовного та божественного, що мусить бути в душі кожного українця.
З погляду Г. Ващенка, служіння Україні "треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов'язок, а як сенс всього свого життя, без чого не варто жити".
Водночас, застерігав учений, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, "ні в якому разі не можна виховувати в неї національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці. Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим".
Варто навести й такі формулювання Г. Ващенка з приводу українського національного виховного ідеалу:
"Благо Батьківщини є:
1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.
2. Об'єднати всіх українців, незалежно від їхнього територіального походження, церковної приналежності, соціального стану і таке інше - в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом...".
І ще: "Коли найбільша чеснота українця - безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього - зрада вірі й Україні".
Освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік стоять поки що на перешкоді тому, що "виховний ідеал" Г. Ващенка беруть на озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. І так буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла наша держава, - і то виключно для свого розвитку та зміцнення.
Тому, якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не відзначити: Григорій Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби - з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, антинаціональним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній державі ой як не бракує. Власне, для того й мусить повносило утвердитись національна педагогіка, щоби допомогти державницьким силам будувати міцну європейську державу - Україну.
2. Вершина наукової педагогічної діяльності Г.Г.Ващенка
Дивовижною, як і у більшості талановитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виникнення й утвердження Української Народної Республіки, є доля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григоровича Ващенка (1878—1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпорядженні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і практичну діяльність колись популярного в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного осередку українських громадських центральних установ у Європі Омеляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спадщини А.С. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.
Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ващенка за зарубіжними авторами.
Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворянської родини, а мати була колишнього селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що й зумовило розлуку з батьками і змусило молодого Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.
Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Волинської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської
духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії панував дух національної свідомості, а найближчими друзями Григорія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбутньому визначні українські діячі.
У 1899—1903 рр. він навчався в Московській богословській академії, по закінченню якої відмовився стати священиком, при-;'святивши своє життя педагогічній діяльності.
Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.
Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив вагомий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання "Німий" (1900 р.), поема "Сіндорта" (1902 р.), поетична збірка "Пісня в кайданах" (1907 р.), п'єса "Сліпий" (1909 р.), збірка художніх творів "До ґрунту" (1911 р.) та ін., що в той час викликали схвальний відгук критики і громадськості.