7. Іван Бех. Гуманізація спеціальної освіти аномальних дітей як соціально-педагогічна проблема. // Дефектологія.- 1996.- №1- с.19-23.
8. Іванова І.Б. Організація соціально-педагогічної та психологічної допомоги інвалідам у системі соціальних служб для молоді. // Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, с.28-32.
9. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997.-392с.
10. Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні. // Дефектологія.- 1996.- №1- с.2-15.
11. Одинченко Л.К. Допомога аномальним дітям в Україні (Х-ХХ ст). // Педагогіка і психологія.- 1995.- №2- с.120-126.
12. О. Фандєєв. Людина може заговорити і в… 18 років. // День.- 2000.- №87.- с.6.
13. Періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини. К.: АТ “Видавництво “Столиця”, -1997.
14. Турчінська В.Є. Про організацію соціально-психологічної підтримки розумово відсталих. // Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, с.23-25.
Доданки
Стаття 23.
1. Держави-сторони визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.
2. Держави-сторони визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.
3. На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінної дитини ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який дає змогу найповнішого залучення дитини до соціального життя та досягнення розвитку, включаючи культурний та духовний.
4. Держави-сторони сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здоров’я, медичного, психологічного та функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої та професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації, з тим, щоб розширити свої можливості та знання, набути більшого досвіду в цій галузі. З огляду на це, особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.
1. Терміном “інвалід” позначають любу особу, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального та/чи соціального життя в силу вади, будь то вродженої чи ні, його чи її фізичних чи розумових здібностей.
2. Інваліди повинні користуватися всіма правами, які викладені у цій декларації. Ці права повинні бути признані за всіма інвалідами без яких би то ні було виключень та відмінностей і дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, матеріального положення, народження, чи будь-якого іншого фактора, незалежно від того, відноситься це до самого інваліда чи до його чи її родини.
3. Інваліди мають невід’ємне право на повагу своєї людської гідності. Інваліди, незалежно від походження, характеру та серйозності їх калітства чи вад, мають такі ж самі основні права, що і інші громадяни того ж самого віку, що в першу чергу означає право на задовільне життя, котре було би як можливо більш нормальним та повноцінним.
4. Інваліди мають такі ж громадянські та політичні права, що і інші особи.
5. Інваліди мають право на заходи, які призначені для того, щоб дати їм можливість придбати як можливо більшу самостійність.
6. Інваліди мають право на медичне, психічне чи функціональне лікування, включно протезні та ортопедичні апарати, на відновлення здоров’я та стану в суспільстві, на освіту, ремеслену професійну підготовку та відновлення працездібності, на допомогу, консультації, на послуги з питань працевлаштування та інші види обслуговання, які дозволяють їм максимально проявити свої можливості та здібності та прискорюють процес їх соціальної інтеграції та реінтеграції.
7. Інваліди мають право на матеріальне та соціальне забезпечення та на задовільний рівень життя. Вони мають право згідно зі своїми можливостями отримати та зберегти за собою робоче місце чи займатися корисною, продуктивною та винагороджуємою діяльністю та бути членами професіональних спілок.
8. Інваліди мають право на те, щоб їх особливі потреби приймалися до уваги на всіх стадіях економічного та соціального планування.
9. Інваліди мають право жити у колі своїх сімей чи в умовах, які замінюють її, та приймати участь в усіх видах суспільної діяльності, пов’язаних з творчістю чи проведенням дозвілля. Що стосується його чи її місця проживання, то ні один інвалід не може підлягати будь-якому особливому поводженню, не потребуючему за станом його чи її здоров’я чи в силу того, що це може призвести до покрашення стану його чи її здоров’я. Коли перебування інваліда у спеціальному закладі є необхідним, то середовище та умови життя в ньому повинні як можна ближче відповідати середовищу та умовам нормального життя осіб його чи її віку.
10. Інваліди повинні бути захищені від будь-якої експлуатації, від будь-яких видів регламентації та поводження, які мають дискримінаційний, образливий чи зневажливий характер.
11. Інваліди повинні мати можливість користуватися кваліфікаційною юридичною допомогою, коли ця допомога є необхідною для захиста її особистості та майна; якщо вони являються об’єктом судового переслідування, вони повинні користуватися звичайною процедурою, яка повністю бере до уваги їхній фізичний та розумовий стан.
12. З організаціями інвалідів можуть проводитися корисні консультації по всім питанням, які стосуються прав інвалідів.
13. Інваліди, їхні родини та їхні общини повинні бути повністю інформувати усіма існуючими засобами про права, які закріплені цією Декларацією.
Стаття 1. Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Республіканські і місцеві органи влади та управління, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів. Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.
Стаття 2. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.
Стаття 3. Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів в особі їх республіканських органів.
Стаття 4. Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Стаття 5. Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.
Стаття 6. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом. Громадянин має право в судовому порядку оспорювати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом. Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Стаття 7. Законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього. Місцеві Ради народних депутатів зобов'язані інформувати інвалідів про зміни і доповнення законодавства про соціальну захищеність інвалідів.